Завантажити

досі «прокручується» в моїй пам’яті. Якщо й буває поезія в прозі, то ця річ саме нею, поезією в прозі, і є. А ось вибране Сен- Жон Перса в потрактуванні Володимира Брюггена, яке я намагався редагувати і яке побачило світ лише внаслідок побиття горщиків між Михайлом Москаленком та харківськими видавцями, не стало бодай якимсь здобутком у наближенні українського читача до хронік Сен Жон Перса. Чому? Либонь, з тієї причини, що робилися ті переклади поспіхом, до того ж надто різні, сказати б, естетичні критерії поета й перекладача.
В редакторах у мене ходили моя колишня шефиня, завредакції дошкільної літератури у «Веселці», поетка Лариса Колос та поет Юрко Ґудзь, котрий «боровся з хворим янголом» (власне, одна з його збірок так і називається «Боротьба з хворим янголом»). Ми винаймали квартиру на вулиці Гоголівській (господарі того помешкання на невизначений час подалися до Ізраїлю), неподалік від колишнього педінститутського гуртожитку, де я у студентські роки, правда, дуже рідко, ночував. Квартира була на три кімнати, але саме видавництво, якщо нашу крихітну філію можна було назвати видавництвом, в основному містилося на досить просторій кухні. В одній з кімнат майже постійно днював і ночував Юрко, хоча в нього в Києві було приймацьке помешкання, була дружина, був маленький синок. Але до родинного вогнища його чомусь не тягло. Мабуть, не солодко в приймах. А взагалі він був чоловіком кволим і якимсь апатичним. У другій кімнаті, себто у вітальні, ми приймали гостей, а на дверях третьої завжди висів мініатюрний замок. У нас, як і в будь-якому видавництві, не переводилися відвідувачі. І то протягом майже всього дня. Іноді збиралася так звана редакційна рада. А це Джордж Грабович, Елеонора Соловей, Валерій Шевчук, Сергій Якутович, Михайлина Коцюбинська і ще кілька людей. Нас якийсь час навідувала, але вже не як член редакційної ради, а як приватна особа, поборниця фемінізму Ніла Зборовська, і не лише тому, що там був Юрко, а ще й тому, що ми мали раритетні видання творів Тодося Осьмачки, зокрема тоді ще не перевидану прозу «Старший боярин» та «План до двору». Нілу цікавила саме проза письменника, оскільки пані писала, здається, кандидатську дисертацію. Вряди-годи приходив на гостину приятель Романа Корогодського колишній політв’язень психіатр Семен Глузман та упорядник так і не виданої антології «Київська школа поезії» Кость Гнатенко, котрий теж приятелював з нашим фінансовим директором. До речі, саме Корогодський запропонував на упорядника антології Костянтина Гнатенка. А її редактором мав бути Юрко Ґудзь. Щоправда, ту антологію впорядкував я сам, дещо розширивши канон її авторів і змінивши назву «Київська школа поезії» на «Сімдесятники»: окрім восьми поетів Київської школи, як її уявляв собі Василь Рубан, до збірки було додано вірші Михайла Саченка, Надії Кир’ян, Віктора Могильного та Григорія Тименка. Передмову написав Василь Рубан, а післямову поет уже з іншого покоління Андрій Підпалий. Втім до видання тієї книжки так і не дійшло, позаяк філія уже за кілька місяців, а це сталося під новий 1995 рік, припинила своє існування. Між іншим, нещодавно у нас з Рубаном зайшла мова про можливість реанімації видавничого процесу, оскільки рукопис антології, хоча з часом у ньому стало менше імен, і досі відлежується у мене в архіві. І ми, подискутувавши, дійшли згоди, що того робити не варто, адже кількох з нас на цій землі уже немає та й полеміка щодо учасників того гурту зайшла в глухий кут, а відтак збирати під однією палітуркою «мертвих і живих» навряд чи доцільно. Гостював у нашій філії і колишній веселчанин Ярослав Орос. Він, зазвичай, приходив наприкінці робочого дня, десь по шостій, із редакції журналу «Скарби України», де обіймав якусь високу посаду, і ми, трішки погомонівши, йшли до гастроному, що світив червоною цеглою за два-три квартали від нашої філії. Скуповувалися в межах купівельної спроможности, а повернувшись у затишну квартиру, влаштовували собі невеличке свято. До речі, в тому гастрономі, що до нього ми протоптали стежку, завжди була горіхівка: пляшки неоковирні, але напій просто таки чудовий. Іноді з нами насолоджувався хвилинами щастя і Юрко Ґудзь, хоча горіхівки він не вживав. Юрко взагалі уникав випивок, а якщо щось і пив, то лише сухе вино. І знав міру, мусив її знати, адже слабував на падучу.
Всі ті роки були роками поневірянь і невлаштованости. І якби не потяг до симфоричного, в певному сенсі егоїстичного письма, чи зміг би я відмовитися від годинника, власне, в такий спосіб зупинити час, створити свій декретний його варіант, що в ньому – непорушному – я мав відбутися як поет. Час – це космічний сон, а до чого тут, якщо ти не просто відживаєш відведений тобі вік, а важиш на сутичку із своєю смертністю, до чого тут єзуїтські винаходи так званого людського генія – стрілки, циферблат, гирі чи електронний варіант мірила руху простору? Сон існування – це отой острів, який не омивається жодними

читати