Завантажити

розмірковуючи про безсмертя. І чи не про цей незбагненний феномен ідеться в нашій наскрізь містичній казці «Ох», де її героя кілька разів спалюють, а відтак він кілька разів помирає, з кожним черговим воскресінням стаючи все моторнішим та вродливішим? А може, досконалішим? А відтак християнська доктрина стосовно страшного суду не має жодних підстав... Отже, й таку доволі моторошну пані, як смерть, можна мати за складову біологічного поступу, ба навіть оптимізму. За момент, сказати б, перезавантаження машини життя.
Моя роль у літературному процесі , як доречно сказав про так зване витіснене*, себто моє покоління Іван Андрусяк, виконувалася не на кону, а в кочегарці театру : в той час як на кону відбувалося дійство за соцреалістичним сценарієм, в «кочегарці» неухильно реалізовувалася модерністська концепція, себто в черговий раз збиралося і в міру моїх сил підіймалося на Сизіфову гору каміння, котре, власне і є вільним радикалом самої гори. Іноді коштовне, іноді – не все ж сапфіри та діаманти – звичайне каміняччя. В українському письменстві майже всього ХХ сторіччя, як складової совєтської літератури, модернізму, з відомих причин, по суті й не було. Слушно зауважує Олександр Шарварок (майже мій земляк, родом з Баришівки , а це за якихось 15 – 20 кілометрів від Переяслава) у ґрунтовній, як на поета, розвідці про злочини Павла Тичини супроти свого народу, української літератури в період розгулу комуністичного режиму , можна сказати, не було, натомісць була совєтська література писана українською мовою. Звісно, це може дещо категоричне твердження стосується не лише Тичини, а й віршників, котрим несть числа. Відтак, продукцію соцреалізму навіть з довжелезною низкою застережень навряд чи й можна називати красним письменством. Проте ця прикра обставина не завадила модернізмові саме вчасно завітати і в наші краї , чи то пак пробитися з-під покладеного ідеологами соцреалізму асфальту, себто він, як мовиться, не забарився. Адже не тільки світу, що в вікні, бо, якщо не було українського модернізму, себто постійного творчого експерименту , то існувала неперервна світова практика модерністського письменства. А крім того, був український самвидав, принаймні він існував кілька десятків років перед розпадом СССР. Тож модернізм – шлях Сізіфа з гори по втрачений тягар – справді не забарився, і київські видавництва, на кшталт комсомольської «Молоді» чи спілчанського «Радянського письменника», передчуваючи загрозу експансії правдивого модерну (про таку провокативну річ як постмодернізм в ті часи ще не йшлося), своєрідної ревізії певного періоду духовного існування, маючи його за складову так званої буржуазної ідеології, не знаючи до пуття, що воно таке і звідки чекати на свої голови дамоклового меча, перетворилися на своєрідні фортеці, аби відбивати наскоки єретиків від літератури. Їм, як міг, допомагав КДБ, маючи в резерві безрозмірний ҐУЛАГ. Захланне літературне болото не збиралося втрачати свої позиції. Поясню це твердження на власному досвіді. Коли я за кілька років до розвалу Союзу подав рукопис віршів до «Радянського письменника», включивши до того рукопису розділ з симфорами, на мою голову у вигляді закритої рецензії посипалися звинувачення й прокльони. Рецензент, а це такий собі конформіст Леонід Горлач, поет, трудяга на ниві соцреалістичного гетто, певно ж, на замовлення фортечних зверхників (редакцією поезії завідував Олесь Лупій) , звинувачував мене у всіх гріхах, а вичерпавши наявні у «фортеці» арґументи, спитав не відомо в кого, чий я їм хліб і чи відчуваю я відповідальність перед народом і партією. А надто перед партією… Я проковтнув ту гірку пігулку і через якийсь час знову подав рукопис до того ж видавництва. «Фортеця» не здавалася. Моєму редакторові, а ним був поет Василь Осадчий, доручили зібрати підписи в так званих провідних майстрів так званого поетичного цеху СПУ, аби мати підстави для проголошення анатеми й відлучення мене від літератури, щоб я надалі в літпроцес і не потикався. Василь мусив ходити з моїм рукописом від квартири до квартири, збираючи у спілчанських авторитетів підписи. Підписалися під анатемою всі , окрім одного. Тим винятком був поет Захар Гончарук . А саме він на той час очолював спілчанську секцію поезії. Що робити? І мій земляк Володимир Коломієць – на той час завредакції поезії в «Радянському письменнику» – мусив дати мій рукопис на повторну рецензію. Повторно рецензував поет комсомольського гарту, колишній інструктор ЦК Компартії України Петро Перебийніс. І рецензія, на моє здивування, була позитивна, себто схвальна. Щоправда, не тому, що товариш Перебийніс був аж надто лояльний до тих, хто розкидає з такою запопадливістю кількома поколіннями конформістів зібране каміння, оголюючи кратер до певного часу погаслого вулкану. Річ у тому, що я, вдруге подаючи до видавництва рукопис, заздалегідь повилучав з нього усі вірші із самвидавської збірки «Симфори».

читати