Завантажити

водами і на який тебе викинула закономірна катастрофа. А щоб тобі на ньому не було сумно, хтось, і не має значення хто саме, водячи твоєю рукою, малює для тебе лабіринт з червоною ниткою... Якась чи якийсь Аріадна. І ти за нею чи за ним ідеш. Механізм катастрофи – ось мета пошуку поета. Одначе катастрофа мстить провидцям. Звісно, герметизм – то час, який не йде й своєю статичністю убезпечує твою творчість від брудних або чистих, але однаково чужих рук. Герметизм – вибуховий пристрій метафори –
багато чого гарантує. Окрім одного: спілкування острова з материком. То вже інша проблема, чи прагнеш ти того спілкування, того, сказати б, впізнавання чи розпізнавання самих органів чуття після завершення їхньої діяльности. Острів на материк не може повернутися, позаяк він там ніколи не був, але ж у них так багато спільного. Насамперед, у них спільний скафандр. Вони однаково ним перевтомлені. Отже, треба знайти спільну мову, вироблену поезією. Мову, що не надається до вивчення, що не допускає, щоб нею володіли. Герметизм якоюсь мірою гарантує читачеві безпеку від, сказати б, згубного випромінювання поетичної мови. Водночас герметизм, уможливлює реципієнтові отримати не лише безпечну, а й живильну дозу того опромінення. Безперечно, такий стан речей далеко не всіх задовольняє. І то не лише читачів-аматорів, а й еліту. Так, до прикладу, французький прозаїк, себто людина геть далека від поезії, автор «Щоденника» Жуль Ренар, відомий своїми зв’язками з редакцією газети «Юманіте», ніяк не міг змиритися з герметичністю віршів Стефана Маларме. Він у тому своєму «Щоденнику» глузує з поета, мовляв, його творіння не можна перекласти навіть французькою, а не те, щоб інтерпретувати якимись іншими мовами. І цю лайку ми чуємо з вуст члена Французької академії. Цікаво, що Ренарові подобаються сучасники Маларме, зокрема Бодлер і Верлен, а от поезія самого Маларме просто таки дратує. Насправді ж, хоча до цього європейська еліта дійшла лише на початку ХХ сторіччя, саме Стефан Маларме експериментально виділив із потоку свідомости, сказати б, всепроникне нейтрино, що ним є випадок*, котрий зрівноважує будь-яку доброчинність з будь-яким злочином. Тим самим автор «Іґітура, або Шаленства Ельбенона» заклав підмурівок екзистенціалізму у французькій поезії. Дозволю собі навіть стверджувати, що така річ, як Сартрова новела «Мур», була б неможлива без концептуальних засад Маларме. Власне, місток між поезією й напівфілософською-напівавантурною прозою, що нею є «Мур», перекидається, як бачимо, без особливих зусиль.
У моїй концепції герметизм, окрім усього іншого, надзвичайно важливий вузол механізму катастрофи. Герметизм гарантує, і то насамперед, спокій, правда спокій відносний, доленосні прогнози герметизму завжди збуваються (адже висока поезія диктується Абсолютом) внаслідок діяльности герменевтів, власне ясновидців від поезії. Можливо, пізнати той механізм допомагає саме поет, волаючи в пустелі та своєю інтуїцією підкрадаючись до жертовника в тій-таки соковитій пустелі. Але ж схаменімось, адже волає чи підкрадається до жертви, нехай і в соковитій пустелі, вільний радикал. Смертельно небезпечний для... клієнтів катастрофи.
Власне, в кількох фразах я виклав свій погляд на поета й поезію. Як захист на можливі закиди й звинувачення. Але в чому можна звинувачувати сапера, що ним є поет? Я справді намагався, причому завжди інтуїтивно, знешкоджувати, себто усувати нібито вічні проблеми, що постають перед пошуковцем шва, що ним зшито ілюзію тіла з ілюзією душі. Іноді я роблю це й тепер. Тепер, підбиваючи якісь підсумки якихось ефемерних подій, що випали на мою долю і після яких залишилася купка жертовного попелу під назвою «Змова дзеркал». Хоча «жертва» прийнята не цілковито, бо якщо перші чотири збірки – «Світотвір» (1987), «Альта» (1989), «Змова дзеркал» (1991) та Синус покутя» (1999) – були в тій чи тій мірі сприйняті читачами, колегами й літературознавцями, то подальші цикли-збірки, зокрема «Перевтомлені скафандром», «Вільний радикал» та «Соковита пустеля» затавровані тими ж колегами та літературознавцями як занадто герметичні, хоча насправді це не так, адже метафоричні джунглі, як і метафоричний голий степ, існують справіку. І тут нічого змінити не можна. Можна, звісно, заплющити на все те очі. Але чи треба так чинити? Звісно, як кому заманеться. Адже відбувається ефемерне розхитування ефемерної Світобудови. Розхитування часу, аби він чи то відставав, чи бодай забігав наперед. Тільки б не стояв на місці, тобто не був самим собою. А це вже скидається на боротьбу з вірою, з її канонами, що відчайдушно чіпляються за людину... До речі, принагідна ремарка. Карл Ясперс вважав екзистенцію особистости затисненою у лещатах колективної екзистенції, себто вважав особистість безперспективною мурашкою , котра іноді прагне позбутися своєї безперспективности, а власне опіки батьківського й материнського начал. Вочевидь, прагнення не від світу цього, котре , коли того вимагає

читати