Завантажити

-- А мені – туди! – і показав у зворотній бік, до Володимирської. – На все добре.
І, не чекаючи ані миті, рішуче рвонув нагору. Кушнірові ж нічого не лишилося, як сьорбнути носом і повернути донизу.
На той момент обом було не до Петренка, і він лишився при виході з парку перед пивним автоматом сам, як руський витязь перед каменем на роздоріжжі. Він стояв і знав, що куди б він зараз не повернув, хоч би навіть і вернувся назад, -- просвітку для себе не знайде ніде. Бо правильно сказав Карл Маркс, що жити у суспільстві і бути вільним від нього неможливо.
І раптом – Господи! Звідки?.. Так, ніби з неба зірвалась ця пісня! Це була воля! Це була радість! Це було щастя! Розкутість – неймовірна! «Абба»! Вона пронеслася над його головою разом з гуртом молодих людей з транзистором чи то магнітофоном, і розчинилася у гуркоті міста. А він лишився у цьому світі, наче у в’язниці.
І Юрчик зрозумів! Він зрозумів, чому у цій країні ніхто такої пісні не напише і так не заспіває. Бо щоб це зробити, то спочатку треба бути вільним.

*

Як не відштовхував від себе Кушнірів фанатизм, однак не визнати за Тарасом справедливості було просто неможливо. Отже, є два шляхи: перший – підпілля, другий – перетерпіти лиху годину мовчки. Перший – абсолютне безглуздя, бо загримишш у табори, навіть не встигнувши нічого до пуття зробити. Другий через невизначену тривалість загрожує конформізмом, а отже й деградацією. Таким чином, у цій країні ти або в’язень, або скотина. І третього, як кажуть, не дано. Життя ж тим часом не чекає, воно минає, -- і ти мусиш шукати вихід, а виходу...
Ось ти заходишш до гуртожитку. Цей тип житла для тебе не новий. Відколи із села, вже п’ятий рік живеш спочатку в робітничому, тепер в студентському. О, ти прекрасно знаєш, що таке гуртожиток. Це універсальний зразок, це символ людської тимчасовості на Землі. Ти б радий не приходити сюди, але куди приходити? Куди подітися тобі у цій величезній країні, якщо на кожному квадратному сантиметрі її території ти почуваєшся просто чужим?
Ти тягнеш на себе одні важенні двері, заходиш в тамбур, потім плечем штовхаєш інші і робиш крок, можливо, другий -- і за твоєю спиною лунає страшенне гупання. Це сигнал вахтерші. Вона негайно прилипає до тебе кислим недовірливим поглядом і обмацує тебе з голови до ніг: чи свій? Це значить те, що ти вже під контролем, і за найменшої підозри цей сторожовий пес Системи може тебе зупинити. Вона колотиме тебе підозрілим поглядом, а ти доводитимеш їй, начебто ти й справді їхній, і тобі самому буде гидко від цієї процедури.
Сьогодні тобі пощастило: тебе визнали за свого і не зупинили біля вахтерської кліті. Ти потрапляєш у коридор, де стіни майже в ріст людини пофарбовані, і якого б кольору вони не були, вони чомусь обов’язково справляють враження брудних. Може, через те, що в коридорі ніколи не буває досить світла? Прочовгані сходи, облуплені металеві перила, ті самі сутінки, заховані в усіх предметах і запах, запах тимчасовості.... Ось ручка у дверях твоєї кімнати. Вона перекосилася й обвисла, але нікому навіть в голову не прийде, що її треба було б відремонтувати. Бо всі, хто звично смикає її сюди-туди, -- то все тимчасові тут люди і їм просто не до неї. Бо цей світ – не їхній. І не твій. Як і саме життя. Але кому ж тоді належить життя цих людей і твоє також? Порожнечі? Небуттю? Якійсь чорній дірі?
Ти ще тільки підходив до цих дверей, а вже чув, як звідти « раздавался топор дровосека» -- це у декого тут називається музика. Лиш тільки ти заходиш до кімнати, перед твоїми очима знову типова картина: Новицький сидить на ліжку, ремонтує капця, а над ним по-лакейськи гнеться Грицюта і під рев магнітофона (ти вже знаєш, що це АС/DС) зливає йому на голову свої словесні помиї. Вітя шкіриться, вихає задом, і Новицький терпить це убожество, бо дітись йому просто нікуди. Ця гнітюча картина називається «Охотники на привале». А де ж третій? За Рєпінським сюжетом має бути троє. Та ось він, у протилежному кутку кімнати, Петренко. Він, «замучен тяжолой неволей», видовбує, сердега, «разумное, доброе, вечное» з томика Шекспіра. Під метал! Можливо, в цій картині мало інтелекту? Зате «там русский дух, там Русью пахнет».
Ти робиш вигляд, що вітаєшся. Ти кидаєш портфель на ліжко і виходиш геть, бо просто несила бачити усе це. І все одно ти не встигаєш вийти вчасно, бо в самих дверях тебе наздоганяє і шмагає по мізках своєю бидлячістю буденна Грицютина фраза: «А как вы относитесь насчет того обстоятельства, чтобы пожрать, шеф?»
Це так, значить, тут зростає радянська інтелігенція, тобто гартується дух і гостриться інтелект. Нестерпно! Ти ідеш до причілкового вікна, закурюєш, затягуєшся якнайглибше і тісно обхоплюєш себе руками, так, ніби намагаєшся заховати від усього цього убожества свою душу. За вікном ніч. Світло з вікон гуртожитку, що

читати