Завантажити

задоволення, а то, може, й щастя прослухати доповідь нашого секретаря комітету комсомолу.
Усі, ясна річ, чекали на каяття, і те, з чого почав Олег, нібито таким і виглядало. І лише з другої чи третьої фрази народ почав розуміти, що він зовсім не кається. Невпізнанним, задавленим голосом, раз по раз пускаючи «півні» й долаючи схвильоване дихання, він таки взявся… «переказувати» доповідь.
-- З цієї доповіді ми сьогодні довідалися, що увесь радянський народ, усі трудові колективи нашої великої країни нині зосереджені на виконанні доленосних рішень двадцять четвертого з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. Цей з’їзд, без перебільшення, має епохальне значення для всієї нашої великої Батьківщини і для кожного її громадянина зокрема. Увесь радянський народ щиро вітає і одностайно схвалює його доленосні рішення, гаряче підтримує ті завдання, які поставив цей з’їзд перед усіма нами. Чому? Бо радянський народ ясно усвідомлює, що розв’язання цих завдань неухильно наближає його до заповітної мети, світлого майбутнього всього людства – комунізму.
Початок вийшов трохи незграбним і не зовсім переконливим, але з кожною наступною фразою Басарабів голос міцнів, у ньому з’являлася енергія і впевненість. Ось минає ще якась хвилина – і перед очима однокурсників стоїть уже усім їм добре відомий Олег Басараб, який не раз і не два своїми довжелезними імпровізаціями виручав не готову до семінару групу та ще й отримував за це п’ятірки. І ніякої ролі не грало те, що він не чув доповіді комсорга, бо всім було очевидно, що він не мав жоднісінької потреби ту доповідь слухати. Бо його «доповідь», не списана з партійних брошур чи газет, була ніскілечки не гіршою за Жаннину змістом, хоча стовідсотково імпровізована, завдяки чому в даній ситуації звучала як неперевершена іронія. І ті п’ятдесят пар очей, які ще кілька хвилин тому дивилися на Басараба як на жертву, тепер ясніли від захоплення. Вони тепер бачили в ньому геройського відчайдуха, який так блискуче оправдовує і себе самого, і їх усіх у спільному невисловленому протесті проти облудності цих зборів, цього комсомолу і всього, що з ним пов’язано взагалі.
-- У світлі мудрих і виважених рішень двадцять п’ятого з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, -- з пафосом продовжував Басараб далі, -- усе радянське студентство сповнене рішучості з честю оправдати покладені на нього сподівання. Адже кожен радянський студент знає заповіт великого Леніна: засвоїти всю суму знань, яку тільки виробило людство. Бо тільки так можна стати справжнім комуністом.
Слухаючи Олега, Юрко краєм ока стежив за Пишною. Вона, скоріше за все, сподівалася, що Басараба надовго не вистачить, тому й не зупинила його відразу. А потім просто прогавила той момент, коли вся аудиторія випорснула з-під її волі. І тепер вона сиділа, майже всіма забута, високо тримала голову, ніби прапор у нерівному бою, і єдиний, хто, можливо, залишався з нею, це був мудрий Ленін на портреті.
Басараб же, покінчивши з велемовним і розлогим вступом, узявся характеризувати навчання однокурсників. Уміло оперуючи ідеологічними штампами, він робив насправді незгірший аналіз навчальної діяльності курсу і тим самим виставляв усі ці комсомольські збори тим, чим вони й були насправді,: диким безглуздям. І чим більше він говорив, тим це ставало очевиднішим.
-- Годі! – нарешті не витримала Валентина Валеріївна і коротко лясьнула долонею по столі. – Клоунаду влаштували!
Вона навіть підвелася, однак аудиторія перед нею сиділа вже зовсім не та, що на початку. В студентських позах, у їхніх поглядах читалась воля й непокора. І Валентина Валеріївна відчула це. Вона зрозуміла, що коли тільки дозволить вирватись своєму гніву, то це матиме зовсім не той ефект і в кращому випадку потрактується просто як істерика. Тому найбільше, на що вона спромоглася у цій ситуації, це посадити Басараба і просто дозволити продовжувати комсомольські збори, які, незаперечно, й нею самою до самої останньої миті сприймалися як абсолютно доведена фальш.
Коли ж усе це закінчилося, курс на диво не ринув з аудиторії бурхливим потоком. Майже в усіх раптом знайшлися якісь дрібні причини, щоб затриматися подовше, а заодно якщо не підійти, то хоча б ще раз глянути на Басараба – хто вдячно, хто здивовано, а хто й захоплено. Підсумував усю цю історію курсовий велетень і пересмішник Вовка Нестеровський. Коли проходив мимо Олега, що стояв при першому ряду і з кимось розмовляв, він похитав своєю красивою кудлатою головою і виснував:
-- Ну, шановний, ви сьогодні й дали!
Намірився, було, по-дружньому плеснути Олега по плечі, та з поваги стримався.
Коли, вийшовши з аудиторії, Петренко з Басарабом проходили мимо деканату, Юрко звернув увагу, що його двері трохи прочинені, а з неширокої, як похоронна стрічка, щілини, зяє тривожна темрява.
-- Ну, шановний, -- остеріг він товариша, -- тепер шануйтеся, бо віднині ви на прицілі.
Але

читати