Завантажити

в розпорядку дня Петренка дещо змінилося. Тепер по закінченні занять він рідко повертався відразу до гуртожитку, зате значно частіше опинявся разом зі своїм новим товаришем у бібліотеці. Ось і сьогодні наприкінці третьої пари він вирішив звірити плани, тому черкнув Олегові коротку записку: «В читалку?» Олег, прочитавши запитання, замість ствердного кивка у відповідь підсунув клаптик паперу ближче під руку і став щось писати. Отже читалка сьогодні пролітала – залишалося тільки вияснити, чому?
«Навряд. Сьогодні в мене зустріч з Кушнірем», -- прочитав Юрко карлючисту відповідь, і саме прізвище Кушнір подіяло на нього, як удар струму. Боже, та що ж він до нього причепився? Його треба було відшивати і то негайно. Але Басараб через свою порядність ні за що собі цього не дозволить. А той почув, собака, чисту душу і прилип, як...
Юрко спересердя розгладив ребром долоні папірця і рішуче дописав під карлюками Олега: «Може, є сенс у тому, щоб мені піти разом з вами?»
Басараб відповів: «Дякую, думаю, не варто».
З цієї короткої відповіді було очевидно, що Олег чудово розумів усе: і міру власного ризику, і дружній порив товариша.
Що ж, хай так. Може воно й краще, що самому не доведеться світитися в сумнівній компанії, вирішив Петренко. Принаймні, він свій дружній обов’язок виконав до кінця...
Однак коли пара закінчилася, Басараб підійшов і без усяких преамбул коротко продовжив почате в записках спілкування:
-- А зрештою, ваша справа. Робіть, як вважаєте за потрібне.
Це означало, що на зустріч вони таки ідуть разом.
Якби ж хто тільки знав, якою важкою була для Юрка ця дорога! Лиш тільки вони вийшли з жовтого корпусу, як він тут же почав відставати. Він весь час ішов так, ніби дорогою мусив розтягувати якийсь невидимий еспандер, зачеплений однією ручкою за жовтий корпус, а іншою приклеєний йому до лопаток. Дорогою він тривожно ковзав поглядом по боках, де на лавочках, незважаючи на собачий холод, все-таки сиділи люди, і все намагався вгадати, хто з-поміж них «сексоти». Йому здавалося, за ними обов’язково мають стежити.
Майнула була слабка надія, може, ще Кушнір не з’явиться, але де там? Он стовбичить біля пам’ятника, ще й на самому видному місці, довготелесе опудало! Всі ліхтарі на ньому!
Підійшли, привітались за руку і зупинились. І раптом виявилося, що ніхто не знає, як почати розмову. Так і стояли мовчки, аж поки це не почало скидатись на ідіотизм.
Вихід із незручної ситуації знайшов Олег.
-- Шановне товариство, -- церемонно звернувся він, наче на урочистому рауті, -- дозвольте вам запропонувати прогулянку парком.
Він показав рукою, в яку сторону «запрошує», рушив сам, а решта компанії покірно приєдналась. Усі троє мовчки оминули пам’ятник і направились до алеї в глибині парку. Тут на лавочках ніхто не сидів і, здається, ліхтарів було менше.
Юрко не сумнівався, що ініціатором цієї зустрічі був Кушнір, отже, слово було за ним. Однак той чомусь розмову не розпочинав – скоріше за все, не сподівався, що Басараб прийде не сам. Хотів поспілкуватися наодинці? Обійдеться!
-- Сьогодні вдень у цьому парку, -- раптом розпочав Тарас, ніби у відповідь на Юркові думки, -- вихователька вела дітей з дитячого садочка. Один хлопчик торкнув другого і показує пальчиком на дерево: «Дивись, Владик, он білочка!» Тут вихователька до нього як скочить: «Чтоб я ат тібя больше нє слишала етай рєчі! Понял? Нікагда!»
«Ось вона, розпочинається, антирадянщина!» -- зі страхом подумав Юрко і оглянувся.
Однак Басараб, на його подив, відреагував на репліку Кушніра абсолютно спокійно.
-- Важко повірити, що ви промовчали, -- з долею гумору зазначив він.
-- Я то їй сказав, хто вона така. Так, звичайно, щоб діти не чули. Тільки що з того? Хіба вона одна? Пару днів тому підходжу до каси, прошу: «Дайте мені квиток до Яготина», а мені відповідають: «Гаварітє на нармальном язикє». То що це таке? У Києві вже слова українського не вимовиш, щоб на тебе не оглянулися, ніби ти утік із зоопарку. Школи зросійщені, вузи зросійщені, транспорт, вивіски – все по-російськи! Це у цієї сволоти називається «дружба народів»!
«Ну, правда, все правда, -- гарячково думав Петренко, -- тільки що ж тут такого? Ну відімре українська – буде російська. Яка різниця, яка мова? І звідки тільки в нього тієї ненависті, тієї злості на дружбу народів? І як про таке взагалі можна вголос говорити?»
-- Шановний, ваші спостереження цілком правдиві, -- відповів Олег, ані трохи не перейнявшись обуренням Тараса, -- але річ не в тім, не в аналізі ситуації. Що далі? – ось питання питань. Що має слідувати за вашим обуренням і за вашим гнівом?
-- Треба ворушитися! Треба будити народ!
-- Пригадую. Ви маєте в цьому досвід. Ви надрукували два невинних віршики у факультетській стінгазеті. І який результат? Гадаєте, ви залишилися у пам’яті своїх

читати