Завантажити

навпроти, вихоплює фрагмент безлистої тополі, і ти з подивом відмічаєш, яке це оспіване в поезії дерево насправді шкарубке, суковате і грубе. .
Ось у прохід між гуртожитками завернув якийсь п’яний (мабуть, з гуртожитку будівельників, що стоїть поруч), і ти наперед здогадуєшся, що він зараз зробить. Так і є: Його Величність робітничий клас подлубалися у ширінці, вигнулися і пускають струмінь на стовбур. Скоріше за все, іншим разом ти сприйняв би це як невинну данину природі, але сьогодні ти бачиш далі й глибше. Сьогодні для тебе цей homo sapiens є взірцем людини нового типу, викуваної в горнилі Великої Революції, гегемоном, будівником світлого майбутнього, який саме ось таким от чином демонструє своє ставлення не тільки до тополі, а й до всього світу. І саме таким на догоду поставлено все в цій країні: від естрадної пісеньки до атомної бомби. І все влаштовано таким чином, що й ти також своїм інтелектом зобов’язаний обслуговувати це бидло. А не хочеш, то й не треба – іди кочегаром чи двірником. Безробіття у нас немає. Розуміти це боляче, і ти розвертаєшся, як та хатинка, «до лісу задом». Ти стоїш і куриш, і знаєш наперед, що зараз буде. Зараз розчиняться двері твоєї кімнати і з неї магнітофонний рев вичавить на коридор зачумленого Петренка. Він втягне свою голову з кучерявим чубчиком у плечі і щосили вибалушить очі. Так він тобі покаже, що в цій кімнаті просто неможливо ні сприймати щось, ні думати.
Ось він іде до тебе (вказівний пальчик заклав у томику Шекспіра), тихенький, ненав’язливий. Він зараз свято вірить, що у житті йому колись і справді знадобиться той Шекспір. Агов, прокинься, друже, подивись навколо! І ти побачиш, скільки таких ось беззахисних з тендітною душею хлопчиків перемолола ця п’яна радянська дійсність. Де вони зараз, усі ці тихі, нерішучі мрійники? Десь товчуться на відрізку між сараєм і городом, таскають гної, перегиркуються з опасистими молодицями, обсаджені дітьми, забиті клопотами і пригнічені хворостями. А той їхній пальчик, що раніше так уперто закладався у Шекспіра чи там Сервантеса, тепер згрубів і ледве гнеться, потріскався, і в тріщини уїлася земля…
-- Це неможливо! – на підході Юрко аж головою крутить, -- Четвертий раз починаю читати восьмий сонет і не можу зосередитись. Дебілізм!
Ти розумієш, що ця скарга розрахована на твоє співчуття, але зараз тобі принизливо бути об’єктом навіть такого невинного маніпулювання.
-- Добродію, -- зітхаєш ти, -- не нарікайте марно на людей. Як там писав один письменник? Коні не винні. Навідміну від вас наші співмешканці знають ціну своєму фізичному здоров’ю і не марнують його на пусту книжкову мудрість.
Петренко похнюпився і мовчить. Це образа. Ти це бачиш і вибачливо обіймаєш його за плечі.
-- Бачите, добродію, навідміну від нас наші сусіди цілком свідомі того, що по закінченні навчання пошлють їх у забите село Ціпки або Бібки і що там фізичне здоров’я знадобиться їм значно більше, ніж усі сонети Шекспіра з його трагедіями і комедіями разом.
-- Шановний, навіщо ви говорите, аби говорити? Якщо пізнання – це вже така пуста справа, то скажіть, що ми з вами тут зараз робимо і чому ми не з лопатами коло бетономішалки чи не з бучками коло корів?
Ні, цей хлопчик таки справді образився. Ти ще раз, уже тісніше, обіймаєш його за плечі і примирливо цитуєш Ломоносова:
-- «Надежды юношей питают, отраду старым подают…»
-- Знаю, знаю, -- з серцем перебиває Петренко, -- «в счастливой жизни украшают, в несчастной жизни берегут». Тільки, до речі, не «надежды», а «науки».
-- Яка різниця, шановний? Немає нічого нового під сонцем. Нема і не буде. Ви що, гадаєте, що до вас не було спроб поліпшити цей світ? Що, не було Будди, Сократа, Лао-цзи? Не було Христа чи Мухаммеда? І що можете до їхніх слів додати ви?
Здається, аж тепер Петренко розуміє, що ніхто його тут не збирався ображати. Він заспокоюється, сидить якийсь час мовчки поряд на підвіконні, а потім промовляє раптом те, чого ти від нього ніколи не чекав, і потрапляє в саму десятку.
-- Не знаю, можливо, я й не додав би нічого нового. Тільки, знаєте, чомусь дуже гірко. Гірко, що ось дано тобі життя, -- він робить жест, ніби тримає те життя у себе на долоні, -- і ти хотів би прожити його хоч трохи осмислено, не як худобина. Розумієте?
О, ти його добре розумієш. І ще ніколи цей кучерявий хлопчик не здавався тобі таким близьким, як цієї миті. І тоді ти без усякого пояснення починаєш промовляти рядки, які носиш у собі уже не перший рік, але досі так нікому і не мав нагоди прочитати. Ти починаєш читати поему, на яку ще школярем випадково натрапив у маленькій книжечці, знайденій у сільській бібліотеці на купці списаної літератури, поему, яка тебе вразила настільки, що ти вивчив її напам’ять.
По безмежних просторах знайома путь
Не втомила Землю і

читати