Завантажити

-- Послухай, приятелю. Ти чомусь упевнений, що світ недосконалий, і тільки тому, що тобі у ньому не зовсім зручно жити. І що є, мовляв, нагальна потреба в тому, щоб його змінити (підправити ідеологію, політичну систему чи економічний механізм). Але чому б тобі хоча б на мить не допустити, що насправді недосконалим є не світ, а ти сам? Світ який є, такий є. Це ти сам не зумів пристосуватися у ньому так, щоб тобі було зручно. І те напруження, та дисгармонія, яку ти переживаєш, насправді породжені не світовими проблемами, а твоїми власними. Облиш дурити самого себе. Світ – це броунівський рух, у якому кожна частинка прагне задоволення (чи хай буде по-твоєму: щастя). Викинь з голови порожні книжні істини і навчися жити просто. Бо скільки б ти не дурив себе своїми надуманими цілями, у глибині душі ти все-одно відчуваєш, що задоволення – то також і твоя мета. Ти ж, замість того, щоб чесно визнати це, зі смішною впертістю ховаєшся від себе самого за якісь невиразні суспільні ідеали. До речі, тим самим продовжуєш гвалтувати свою природу, яка в тисячі разів сильніша за тебе і, зрештою, тобі ж цього й не пробачить…
Господи, як це було правдиво і як страшно! Страшно від того, що Басараб, виявляється, так глибоко розумів його, Юркову душу. Бо, здавалося, не було у тому сценарії думки, яка не була б про те, що його мучило і гнітило. О, він, що називається, влучав у саму десятку. Він був про конфлікт зі світом і про невміння жити у цьому світі. У світі, де торжествує дух споживання. І дуже влучно в головні герої було обрано Фальстафа! Бо у кожному сидів Фальстаф й самі Фальстафи були всюди. Вони, упевнені, веселі і рум’яні, відверто чхають на якісь там ідеали чи суспільну справедливість і навіть не збираються цього приховувати. Вони жеруть, впиваються, кохаються, нищать, плюють, пристосовуються, принижуються, викручуються, дурять, топчуться по інших, зраджують – і все заради свого пуза, заради задоволення, заради зиску. Це називається «Вони живуть». І таке враження, що цілий світ є їхнім. А він у тому світі – непристосований, пригнічений і навіть, що найгірше, якийсь нещасний і жалюгідний. Бо, виявляється, у ньому теж сидить нехай малесенький, але Фальстаф. О, як це було гірко! Як це було боляче! І не було у нього аргументів проти.
І тоді на допомогу Юрчикові приходив Басараб-Гораціо. Він твердо і відповідально провадив своє:
-- Не примітивізуй, Фальстафе. Вдоволення тілесних бажань – річ, поза всяким сумнівом, потрібна і навіть приємна. Однак поскільки людина живе у суспільстві, то без обмеження бажань їй ніяк не обійтися. Я б сказав навіть, що людина проявляє власне свою людську сутність саме тоді, коли обмежує свої бажання. У протилежному випадку вона – лише худобина.
-- О, так, так! Вам тільки дай людину в руки! Ви їй негайно начіпляєте кайданів з ідеології, релігії, етикету, традицій і зрештою перетворите на городнє опудало: сюди не йди, туди не стань, цього не роби! Знаєш, ніж усе це терпіти, то вже краще визнати себе худобою, аби тільки бути вільним.
-- Свобода – це справді солодке слово, Фальстафе, але проблема в тім, що втілення принципу «Бери від життя все, що тільки можеш» дуже швидко призводить до війни всіх проти всіх. І чим це може закінчитися в наш час, коли у безхвостої мавпи в руці вже не палиця, а воднева бомба, здогадатися зовсім не важко.
-- Не треба, Гораціо. Балачки про загибель світу тривають уже як мінімум тисячу років, одначе він і досі чомусь стоїть. Але допустимо, що це так. Нехай цей світ летить у прірву – що його загибелі можеш протиставити ти? Хіба свою власну смерть? Як там у вас?:
Стомився я і смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама…
Але Гораціо перебивав репліку свого опонента і далі 66-ий сонет читав сам:
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема.
І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівоча втоптана у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості ганебний суд,
І злу – добро поставлене в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоумка в руці.
Стомившись тим, спокою прагну я,
Та вмерти не дає любов твоя.
Прочитавши диспут до кінця, Петренко кинув його на стіл, а сам, уражений до глибини душі і збуджений до краю, так і лишився сидіти на ліжку, припертий спиною до стіни – і не було йому іншого виходу, як тільки чесно давати самому собі правдиву оцінку.
Хто

читати