Завантажити

таким самим переляканим третім хохлом і обоє ледь не вищать від якогось гидкого задоволення. І найбільше, чого вони зараз обоє бояться. – це правди про себе самих. Боїться і Петренко, і ця мила ціпочка з гостреньким підборіддям. І нічого у її віршах по суті немає змістовного, а є тільки дзвінка фраза, тобто звичайний жіночий епатаж. І найбільше, на що ця дівка здатна, це красиво пускати цигарковий дим з фігурних губок та ще цвенькати гучні фрази так, щоб од зубів відскакувало Це розуміння прийшло до нього враз, ніби відчуття ситості.
«І якщо все воно виглядає саме так, то що ж тоді поряд з цими мавпочками роблю я? – логічно запитував він сам себе. -- Чого мені треба від цих людей? Чого я від них хотів? І чого від них взагалі можна хотіти?»
Запитання, запитання, запитання... Він сидів, сумний, розбитий, за недопитою чашкою вихололого чаю, у напівтемній кімнаті, безглуздий свідок чужого флірту, вицвілий і висохлий, нещасний динозавр у клітці, сидів і ледве перетерплював цю кляту нудну пустку, що звалася життям.
Нестерпно боліла голова.

*

Чорна неділя почалася солодким відчуттям свята. Юрко прокинувся у блаженному мареві спогадів про вчорашній вечір. Уперше в житті він мав успіх у дівочому товаристві та ще й якому! Вродлива чорнявка, вишукана і проста, впевнена і схвильована, зваблива і бажана, панувала в його уяві. Правда, чогось набумбосився Басараб, а як ішли додому, то взагалі був якийсь брутальний, але про це думати не хотілось. Якби Юркова воля, він би взагалі не вставав, а лежав би так довго, як приємні спогади і мрії ніжили б його у своїх чудових, лагідних долонях.
Але новий божий день уже давно пробився через жовто-сірі штори до кімнати і владно кликав уперед. Уже прокинувся Грицюта і увімкнув свій безтолковий словесний брансбойт, щомиті нагадуючи про те, який же все-таки убогий світ тебе оточує насправді. Тут хоч-не-хоч, а мусиш уставати.
Юрко не без досади зітхнув, підвівся і сів на ліжку, спустивши на підлогу ноги. Через стіл зазирнув на ліжко Басараба і, вражений побаченим, інстиктивно відвів погляд. Олег, ясно було, давно уже не спав, лежав укляклий, із безкровним крижаним обличчям і з широко розкритими очима, твердо і незрушно впертими в якусь одну на стелі точку.
«Це погляд смерті», -- подумав Юрко і в душі його ворухнувся острах, що то має якесь відношення також і до нього.
Тим часом перманентно радісний Грицюта уже давно завис над терплячим Новицьким і завзято зливав на нього свій словесний понос. Серьожа ж, бідолаха, застряг серед кімнати з милом й рушником, чекаючи хоч на манюсіньку паузу в Грицютиній мові, щоб вирватися в умивальник і помитись.
--Шеф, понимаешь, как? – ледь за лікті не хапав його Вітя. – Они дают ей полную свободу, а сверху ставят рамку. Причем, в плане читки она знает больше. А я – в плане разговорном…
Щоб пригасити азарт мовця, Новицький змучено відвів погляд убік, однак було очевидно, що це занадто слабкий засіб, і Вітя продовжував його катувати з усією властивою йому пристрастю:
-- И там чувак у нее есть, типа парень. Ну, я его за душу притряс. Прирубил чувака на корню. Сидим, чаишку гоняем, уже по четвертой, наверне, - испытываю чуткость моего желудка реагировать на компоненты пищи...
-- Народ! – раптом перебив його Петренко, перейнятий співчуттям до тактовного Новицького. – Хто мені скаже, чиї це слова?
«Твій голосок – неначе соловйовий,
Він часто прокида мене зі сна.
Тебе я слухать день і ніч готовий,
Твоїх речей і любої розмови…»
На щастя, він не зірвався з терплячки і не озвучив останній рядок цієї строфи – «Якби ти не була така дурна», бо натяк був би вже настільки товстим, що навіть Грицюта міг його зрозуміти і, можливо, навіть образитись. А так Вітя, як Петренко й розраховував, без найменшої паузи відразу переключився на нього і заявив, що він «понятное дело, не имеет чести бать знакомым с автором этих строк, но украинские поэты, блин, меланхолийны все офигенно».
Новицький поглядом подякував Юркові за свободу і вже зібрався рушати в умивальник, як раптом…
Час зупинився, а світ занімів і завмер. Басараб, що досі лежав, здавалося, байдужим до всього, різко зірвався з ліжка. Босий і в самих лише трусах і в майці, він стрімко наблизився до Юрка, і підхопив його на руки.
-- Викинемо Петренка у вікно! – проревів він з натуги грубим, ніби бичачим криком.
Але ноша виявилась для нього настільки важкою, що він навіть кроку не зміг ступити уперед і з останніх сил тримав її, тремтячи усім тілом.
Навіть коли Петренко усвідомив принизливість ситуації, у якій опинився, він, здавалось йому, цілу вічність вагався, що ж йому робити? За логікою,

читати