Завантажити

Поїзд був транзитний. Коли вони зайшли у вагон, там уже майже всі спали. У сусідньому купе хтось хропів. У ніс било давким і кислим запахом поту. Стукали колеса. Гойдало.
Басараб і Оксана сиділи на бокових сидіннях навпроти одне одного, розділені розкладним столиком і, звичайно ж, мовчали. Обличчя дівчини було набряклим від сліз, однак чим довше вони їхали, тим більше воно набиралося спокоєм. Час від часу позираючи на неї, Олег зауважив, що ця дівчина зовсім не скидалася на психопатку. Високий лоб, відкрите кругле обличчя, красиві повні губи, правильний ніс – здорова сільська краса і жодної нервозної жилочки біля рота. І чого вона до нього причепилась?
У купе, що навпроти, зібралася виходити якась ще молода жінка з немовлям на руках. Кілька разів вона намагалася покласти своє чадо на полицю, щоб зібрати речі, але воно щоразу здіймало такий вереск, що бідолашна мусила негайно хапати його знову на руки і заколихувати. За вікном замигтіли вогні: видно, вже наближалася її станція, а речі все ще не були спаковані. Зрештою, їй нічого на залишалося, як тільки попросити допомоги у Оксани.
-- Вибачте, прошу! Вам не буде важко потримати його? Бо не дасть зібратись.
-- Давайте! – Оксана протягнула руки і встала. Здавалося, вона навіть рада була допомогти. – Хлопчик? – запитала вона, приймаючи немовля у свої руки.
-- Олежка! – користуючись наданою можливістю, жінка швидко аби-як запихала речі в сумку. – Крикун!
Оксана стояла з тим дитям у проході якраз під ліхтарем, який перед зупинкою поїзда увімкнули на більшу потужність. Хлопчик анітрохи не злякався чужої тьоті – навпаки, вмить зацікавився її обличчям і узявся своїми мацюпусінькими рученятами хапати його то за ніс, то за очі, то за щоки і між іншим ненароком висмикнув пасемко русявого волосся з-під берета. Оксана швидким жестом заправила його за вухо, а Олег устиг відзначити, яке, до речі, в неї симпатичне вушко: невеличке і абсолютно правильне, сказати б, досконале. І щоразу, коли немовлятко тягнуло до неї ручку, Оксана не відверталась, а, навпаки. підставляла своє обличчя під ті рученята і тільки примружувала свої сині очі, з яких снопами сяйва било щастя.
Басараб незчувся, як захопився цією картиною і уже не крадькома, а відверто милувався нею. І раптом ніби якась величезна холодна крижина розтанула в ньому і він збагнув те, що іще, можливо, хвилину тому могло викликати в нього лише роздратування.
Він зрозумів, що ця її ніжність до чужого хлопчика – то лише крихітка великого і сильного почуття, і він не мав ані найменшого сумніву, що те почуття було до нього. І як тільки йому могло влізти в голову, що вона може бути божевільною?
«Та вона ж піде за мною на край світа!» -- подумав він.
О, скільки відкрилося йому тієї миті! Він сидів, дивився на цю жінку з дитям, і розумів, що серед вселенської темряви, серед безмежного мороку й чорноти, у його товщах і глибинах живе і світиться оцей малесенький каганець, і іншого на цьому світі просто не існує. І що це є те єдине, заради чого справді варто жити. І тієї ж миті у нього з’явилося бажання захистити цей каганець, затулити його своїми долонями, обгорнути своїм тілом і берегти доти, доки в тому тілі сіпається хоч найменший живчик.
Поїзд почав зупинятися. Спакувавши дві тугих сумки, сусідка підійшла до Оксани забрати хлопчика.
--Я вам допоможу! – радісно запропонувала Оксана і за згодою матері понесла дитину до виходу.
Олег і собі підвівся і нахилився до її сумок.
--Дозвольте?
-- Ой, спасибі вам! – від несподіванки навіть розгубилася сусідка. – А я вже не знала, як маю виходити. Бо на станції, то чоловік зустріне…
Як жінка й казала, на нічному пероні її зустрічав чоловік. Він прийняв у Олега сумки і допоміг зійти з поїзда своїй дружині з дитиною. Уже з перона жінка ще раз подякувала Оксані з Олегом, попрощалася і понесла дитину по хрумкому щебеню слідом за чоловіком, що покректав попереду з важкими сумками в руках.
З вагона більше ніхто не виходив, то ж провідник, що досі стояв на пероні, по-заячи прудко заскочив до тамбура.
-- Не стойте в проходе! – нахабно гаркнув він до Оксани, опустив приступку і, кулячись від морозу, шмигнув до вагона.
Несподівана грубість провідника до Оксани боляче вразила Олега. Він навіть почувався винним, що не встиг ніяк на неї відреагувати. І що тепер? Іти до нього розбиратися? А, може, краще взагалі узяти й перервати цю дурну подорож в нікуди?
Тим часом поїзд відпустив гальма і тихесенько покотився.
-- Слухай. Оксано! А давай і ми тут зійдемо! – зненацька запропонував він.
-- Давай!
Здивована й захоплена, вона відповіла відразу, не гаючись ані миті.
Басараб повернув фіксатора, приступка автоматично піднялася, і він швидко збіг зі сходинок на щебінь, притримавшись рукою за ручку. Слідом за ним Оксана обережно спустилася на найнижчу

читати