Завантажити

сходинку, підігнула коліна, але, боячись стрибнути находу, зволікала.
-- Стрибай! Я втримаю! – гукнув Олег, підбігаючи за поїздом, що набирав швидкості, і диво дивне: як раніше він хотів її спекатися, так тепер боявся, що залишиться без неї.
І ось Оксана відпускає ручку і, розкинувши руки в сторони, летить на нього. І хоча здавалося, що поїзд рухається ще дуже повільно, Олегові, коли він упіймав Оксану у свої обійми, довелося напружити всі свої сили, щоб не упасти разом з нею.
Незабаром поїзд відклацав колесами по рейкових стиках, а вони так і лишилися стояти в обіймах, щасливі, що все закінчилося добре.
«Ось так вони й здолали свою першу небезпеку у спільному житті», -- зазначилося у свідомості Басараба ніби то рядком з якогось майбутнього літопису, а Оксанина щока довірливо лягла йому на груди.
-- А тепер признавайся чесно, відколи ти за мною стежиш, -- півжартом запитав Олег, трохи відхилившись і зазираючи їй у вічі.
-- Від самого гуртожитку. Я там чекала на тебе.
Олег лише покрутив головою.
-- А там у парку за деревами – що було?
-- Якісь двоє причепились, хотіли зірвати годинник, але ти крикнув.
У кожному її слові, у кожному жесті читалася така безмежна довіра до нього, якої в житті він не зустрічав іще ніколи і ніде. І це збудило в ньому таку трепетну ніжність до цієї дівчини, про яку ніколи й не здогадувався, що він на неї здатен. Він зараз стояв коло неї ніби оновлений, свіжий і неймовірно дужий – і це переживання такою могутньою хвилею накотилося на нього, що, здавалося, лише для того, щоб його висловити, знадобилося б ціле життя. І, не змігши від повноти почуттів підшукати бодай одне відповідне слово, він просто мовчки пригорнув до себе ближче цю безконечно дорогу русяву голівку, за яку він тепер мав відповідати, яку мав берегти і про неї дбати, аж поки смерть не розлучить їх. Але найдивовижнішим у всьому тому було те, що він тоді відчував: саме так воно й мало бути – так, ніби колись раніше уже проживав своє життя.
Раптом збоку від них почулися якісь голоси. Це було так несподівано близько, що Оксана з Олегом просто не могли не переключити свою увагу на них. А переключивши, лише тепер отямились, що стоять майже біля самої хвіртки будинку з червоної цегли, що знаходився тут таки, поряд, відділений від перону лише кількома метрами присадибного садочка. Це ж треба було людям мати щастя жити фактично при самій колії! Ото ж над дверима того будинку загорілася велика яскрава лампочка і слідом за тим на поріг вийшло двоє середнього віку чоловіків, розмова яких і стала предметом уваги наших героїв на певний час.
-- Ну, тримайте кардан, куме! – замахнувся один (він був у накинутому на плечі кожусі і без шапки).
-- Хвилиночку, куме, -- відповів другий, одягнутий уже так, як слід, але з шарфом, один кінець якого був висмикнутим з-під пальта. – Це ми ж з вами сьогодні так і не заспівали.
-- І то правда. Ну, то давайте хоч на прощання. Яку будемо, куме?
-- Та ви ж знаєте, яку я люблю. Давайте її.
І затягнули куми пісню, широку, як херсонський степ:
«Чорноморець, ма-атінко, чо-орно-о-омо-о-оре-ець
Ви-вів мене бо-о-осую на-а мо-о-о-оро-о-зе-ець…»
Але тут двері будинку відчинилися, з них виглянула жінка і перебила пісню.
-- Коля, возьми шапку – замерзнешь. Кум, я Лене позвонила, что ты уже вышел. Давай домой: она ждет! А ты, Коля, -- в хату!
-- Та я проведу його трохи.
-- Ну, проводи, а то он действительно, как поросенок, сегодня. Только смотри: не долго!
Жінка сховалася в хаті, а куми поволі, хитаючись, побрели до хвіртки.
-- Я так люблю цю пісню, куме, -- сердечно сповідався кум у шарфику, -- а от жінка – ні. Скажіть, чому?
-- Не знаю, куме, -- щиро зізнавався кум у кожусі.
-- Ні, куме. Ви тільки задумайтеся, як узагалі ТАКУ пісню можна не любити?
-- І цього не знаю, куме.
-- А я знаю, куме, -- кум у шарфику зупинився і аж пальця підняв догори, щоб підкреслити значущість свого знання. – Щоб цю пісню не любити, треба бути просто дурним!
-- Неправда, куме. Ваша жінка не дурна.
Між кумами вже ледь не зайшло на полеміку, але раптом вони обоє, ніби по команді, замовкли. А річ у тім, що на той момент вони саме вийшли з хвіртки і якраз наштовхнулися на Олега з Оксаною. Куми завмерли і обоє витріщились на них так, ніби оце перед їхніми очима постали не люди, а, принаймні, єгипетський сфінкс. Так дивно було кумам, що, виявляється, побачення можна влаштовувати прямо на залізничній колії!
Вони довго розглядали цю чудасію, ніби який пейзаж у музеї живопису, а потім, так і не промовивши ні слова, тихо, але дружно рушили собі далі. А ще через кілька кроків вони, не змовляючись, знову взялися до пісні.

читати