Завантажити

університету… Але ж це було, було! І Юрко питає, а Олег розповідає про Оксану, про те, що вона завагітніла і взяла академку, що вона уже дома, в селі у його батьків і що він теж туди сьогодні їде.
-- А тепер, шановний, хоч два слова про Вишняка. Що з ним там у вас сталось?
-- Ну, бачите… Для вас же не секрет, що на екзамені він заліпив мені пару. Я подав на перездачу. В комісію призначили його, декана і Полову.
-- Я не вірю, що ви не знали відповіді на білет.
-- В тім то й річ, що відповіді я знав, але ж мене ніхто й не збирався питати по білету. Мене відразу взялися валити зустрічними запитаннями. На три перших я відповів, а потім Вишняк запитав, у якому році Іван Франко написав «Літературу, її завдання і найважніші ціхи»? Цього я не знав і відповів навмання: здається, назвав 1893-ій. Він тоді скочив на ноги і закричав: «От бачите, ви просто нахаба! Ви нахабно брешете в очі трьом поважним людям, які значно старші за вас! Як собі хочете, а такому студенту я більше двійки поставити не можу». Ну, я тоді також підвівся і відповів, що якби я у нього приймав екзамен, то також більше двійки йому б ні за що не поставив.
-- Ого! – Юрко покрутив головою і далі уже не розпитував.
На той час вони уже стояли на зупинці і чекали автобуса. Взагалі, за правилами доброго тону йому б годилося хоч щось розказати про себе, -- але що тут розказувати? У нього все, як і у решти однокурсників, покірних і… сірих. Була на увесь курс одна яскрава особистість, та й ту прогнали – ось він проводжає її додому.
А сонце – веселе і тепле, а зелень – соковита й ніжна, і вранішня свіжість ще тільки зібралась ховатись у тінь. І Басараб так просто й тепло мружить очі – ніколи він іще не був таким! Щось у ньому дуже змінилось: пропала відстороненість – з”явилась якась ніжність і глибина. І немає між ними абсолютно нічого, що б їх розділяло. От тільки ніхто з них не знає, чи зустрінуться вони хоч коли у житті?
-- До речі, -- порушив паузу Басараб, -- я вам мушу подякувати за ваш виступ на комсомольських зборах. Це було з вашого боку благородно, але в принципі не потрібно – там усе було вирішено наперед.
-- Я розумію, -- відповів Петренко. – У мене просто не було іншого вибору.
Автобуса довгенько не було, і раптом він не просто під’їхав, а ледь не підлетів – аж куряву здійняв, коли загальмував. Підкорившись наглому ритму, хлопці поспіхом закинули у задні двері сумки, а слідом за ними швидесенько заскочив до салону й Басараб, єдиний на усю зупинку пасажир. Вони навіть не встигли попрощатися, а двері вже зачинялися. Єдине, що встиг зробити на прощання Олег, то це підняти руку і гукннути:
-- Спасіба, Юра!
«Спасіба, Юра», -- відгукнулося луною у свідомості Петренка, щоб уже лишитись там на все життя.
Далі автобус рвонув з місця так, що Басараб у ньому всередині аж заточився і ледь не впав, але устиг вхопитися за поручень і таки встояв.
-- Гов! Гов! Товаришу! Полегше! Не дрова везеш! – ледь не гукнув шоферу Юрко, аж руку простягнув слідом з а аввтобусом: там все-таки була людина! Там дуже дорога йому людина.
Автобус швидко малів у очах, а він усе ще залишився на зупинці з тим «спасібаюра» в голові, з подякою, навмисно висловленою суржиком як знаком повернутої довіри товариша, на яку, було, уже й не сподівався, і розумів, що довіра та не просто повернута, а незмірно збільшена. Від того душа його сповнилася розчуленням і не відомою йому досі впевненістю у власній людській вартості.
«Це ще не відомо, кому більше спасіба», -- послав він запізнілу вдячну думку слідом за автобусом і тієї ж миті відчув, що зараз би йому цілком достало б сил поставити Олежину виставу. Ну й що із того, що сценарію вже не було? Вони ж то із Олегом залишалися! Вони х то поки що були іще живі!..

2010р.

читати