Завантажити

міг надивуватися, як це могло бути, що там, унизу, якісь легкодумні створіння так безтурботно ковзаються собі на ковзанах і навіть не збираються перейматися мізерністю своєї радості? Невже вони справді такі недалекі, що не відчувають її? Невже вони не розуміють, що великий ляльковод цю забавку їм дозволив сьогодні, щоб уже завтра погасити цих нещасних два ліхтарі і розпорядитися їхнім життям зовсім не за їхньою волею? Невже так важко осягнути, що за межею цієї плямки штучного світла – просто страшна, безгучна і тотальна смерть? Ну, хай не бачать, хай не розуміють, але невже вони не чують, скільки жалю і щему у тій космічній музиці, під яку вони ковзаються? Невже не ясно, що той жаль і щем – по них?
Олег стояв, дивився на тих приречених невігласів і не знав, що йому робити далі. Кричати? Лізти через загорожу, бігти до них і розтлумачувати? Абсолютно марна праця. Що б він зараз не зробив для цих людей, ніщо не буде ними зрозуміло, більше того: не буде навіть адекватно сприйнято. Господи, як мало, як жахливо мало може людина! Прийти, побачити, зрозуміти і відійти. Просто пролетіти мимо по цій безмежній порожнечі, як пролітають повз Землю планети і зорі; пролетіти з тужливим усвідомленням того, що ніщо не має ніякого значення і саме твоє перебування у цьому світі є якоюсь смішною випадковістю, ба, понад те -- абсурдом і непотребом. І навіщо воно тоді взагалі, існування оцього кавалка біомаси на землі?
А це ідея! Покінчити з усім разом – і квит! І так легко, так безжурно про це подумалося. Ні, ні, воно ще не назвалося – та й, взагалі, навіщо називати? О, ці пусті слова, слова, слова… Шекспір чи Сартр? Яка різниця? Все пережовано і нудно. До біса все. До біса. Щось у його душі зрушилося: прийшла якась поки що дуже не чітка думка. Ба ні, не думка – скоріше то було бажання, якесь таке привабливе, сказати б солодке. Можливо, тим, що було воно страшне…
Навіть не знаючи, куди, він зрушив з місця -- і раптом збоку, віддалік, йому здалося, що почув якусь метушню. Він повернув голову і наче розгледів за деревами якісь силуети. Однак ніщо не ворушилися, все було тихо.
«Мабуть, привиділось», -- вирішив він і тільки рушив, як за деревами знову заворушилося, і в душу війнуло тривогою
-- Гей! – крикнув Олег і зупинився. – Хто там?
Якісь ніби дві постаті відділилися від дерева і побігли кудись ліворуч – і все. Стало знову тихо.
Олег іще хвилинку зачекав і знову рушив. Але чим далі він відходив, тим більше його душу наповнювала тривога: а що, як там, за деревом, хтось залишився? А що, як там людина і вона потребує допомоги? І все ж він ішов уперед і назад не вертався.
Зупинила його одна думка.
«Оце так тікають від страху рятівники людства!» -- подумав і став. Потім розвернувся і рішуче пішов назад.
Але лиш тільки він зайшов за поворот , як від огорожі стадіону відділилась… якась дівчина. - -- Вибачте, -- прошепотіла вона так, ніби зробила якусь шкоду.
-- Та нічого! – зопалу відмахнувся він і зібрався запитати, чого вона хоче, але запнувся, бо до нього нарешті дійшло, що перед ним стоїть… «селяночка».
-- А-а, -- розгублено потягнув Олег, -- то це там… були ви?
-- Я, -- винувато відповіла вона.
-- А ті – хто?
-- Не знаю.
Це взагалі не вкладалося ні в які рамки: дівчина, сама, у парку – може, вона повія? І розпитувати було незручно, і залишати її тут саму – також. Взагалі, не було зрозуміло, що з нею тут робити далі.
-- Вам куди? – запитав Олег.
-- Мені?
«Прибита вона чи що? Але ж не стовбичити тут з нею всю ніч!»
-- Ви себе добре почуваєте? Ви можете йти?
-- Можу.
-- Ну, то ходімо? – запропонував він.
-- Добре.
У її інтонаціях і поведінці була така готовність коритися, що це просто виходило за межі всіх його уявлень! Олег рушив і вона пішла поряд. Мовчали обоє.
«Ну й хай собі мовчить», -- вирішив Басараб і наддав ходи. «Селяночка» не відставала. Олег згадав, що навіть імені її не знає, але тут таки подумав, що воно йому, в принципі, і не потрібне. Хоча у тому «самвидаві» він на нього , безперечно, мусив натикатися. Забув. Принагідно згадалося Пушкінське «Что в имени тебе моем? Оно умрет, как шум печальный волны, плеснувшей в берег дальний…
-- …как шум ночной в лесу глухом» -- озвучив він останній рядок згаданої строфи, принагідно подумки зазначивши, що недавні нічні звуки в парку з поезією асоціювались, м”яко кажучи, слабкувато.
Дівчина нічого йому на те не відповіла, і він здогадався, що, принаймні, з пізнім Пушкіним вона дещо розминулася.
А ось нарешті й закінчився парк. Вони зійшли на тротуар.
-- Що ж, -- звернувся до мовчазної супутниці

читати