Завантажити

безголов’я, це було дике і страшне безглуздя, це було щось таке, чому навіть назви не можна було підібрати. Але найгіршим в усій цій історії було те, що ні він, ні Басараб уже ніколи і ні за що в світі не підберуть цієї п’єси і не відтворять її змісту.

*

Цілком Олега зрозуміти міг би, мабуть, тільки той, хто власними руками нищив свою працю – ту, у яку б він вклав частину свого серця. Сказати так, що світ для нього раптом спорожнів, було б не точно. Точніше було б так: світ спорожнів і став нічим, а ніщо стало світом. І просто лише для того, щоб ньому не анігілювалося це нікчемне кволе тіло, від нього потрібно було хоча б чимось відгородитися. Але яку загорожу може звести студент у гуртожитській кімнаті? Басараб обрав горілку. Може, хтось захоче заперечити і довести, що горілка – це рідина? Так, вона рідина, поки знаходиться в пляшці, але, спожита всередину, перетворюється на стіну. І тоді вона відгороджує людину і від усього і, що найважливіше, від власних думок, кожна з яких нищить тебе страшно і нестерпно. Олег пив, спав, ходив до гастроному, знову пив і знову спав. Він не тямив, скільки змигнуло днів і ночей, -- це просто не мало ніякого значення. Взагалі ніщо не мало ніякого значення. Усе кудись провалилося – залишилися одні безумовні рефлекси.
Одного разу так, наче крізь туман Басараб відчув, що над ним хтось нахилився. Він, як міг, зосередився і поступово крізь якийсь сивий туман прогледів схилене над ним воскувате обличчя Новицького. Олег вглядівся ще краще і зрозумів, що той дуже лагідно, ніби до хворого, говорить до нього якісь слова. І щось у тій його мові було не таке. Ага! От що! Новицький, цей тихий єврей, уперше промовляв до нього по-українськи!
-- Шановний. Тут до вас прийшли.
Потім обличчя Новицького зникло, а на його місці з’явилося двоє: Аня і ота… Де ж він її бачив? А-а-а! У гардеробі! Селяночка! Щось просили. Рецензію. Щоб помістити у наступному номері… Здається, він пообіцяв, і знову все пропало в темряві.
А потім було холодно. Він дуже змерз у спину. Але хтось підійшов (він навіть кроки чув!), хтось підійшов і накрив його. Він зігрівся і знову заснув. Як довго спав, не пам’ятав, а коли прокинувся, у кімнаті не було нікого. Встав. Хоча уже сутеніло, але світла не вмикав. Паморочилося у голові. Вийшов у коридор покурити, але у кишені цигарок уже не було. Знову зайшов до кімнати. Лише тепер звернув увагу, що на ліжку Петренка нема покривала. Спочатку зблиснула просвітла надія, може відселився, але тут же й погасла: якби відселився, лежав би лише голий матрац. Коли ж підійшов до свого ліжка, то звернув увагу, що на ньому чомусь аж два покривала: одне його, а друге… То це його вкривав Петренко?
Вибух – ось що сталося з Олегом наступної миті! Він люто здер Петренкове покривало зі свого ліжка і вишвирнув його геть. Тільки, незважаючи на весь його гнів, покривало тихо розправилося, а потім повільно і плавно перелетіло через стіл, нарешті зачепилося за стілець і мирно обвисло на підлогу. Від різкого руху Басараб задихав важко, почало паморочитись у голові, він навіть змушений був сісти.
«Виснаження», -- зрозумів Олег і, спершись ліктями на коліна, опустив голову. То що з ним було? Скільки взагалі часу він знаходився у цьому стані непам’яті? І яким же ж, мабуть, треба було виглядати жалюгідним, щоб навіть Петренко його пожалів? Десь далеко, на самому обрії відчуття, забовваніло щось схоже на сором.
У кімнаті вже майже зовсім стемніло, скоро мали повернутися хлопці, а бачити нікого не хотілось. Ну просто дуже не хотілося нікого бачити, жодної двоногої істоти. Олег зібрався з силами і прийняв рішення. Отже, так: зараз одягнутися, купити в гастрономі цигарок і подалі, подалі звідси, куди очі бачать.
Куди йти, було абсолютно байдуже. На 38-ому він доїхав до площі Богдана і далі погнав своє кволе тіло по уже нічному Києву, аж поки не опинився у Першотравневому парку за металевою огорожею стадіону «Динамо». Хоча морозне повітря й бадьорило, однак сил у тілі було все-таки не багато – він зупинився перепочити.
Незважаючи на темряву, там, унизу, на стадіоні, чомусь метушилися люди. Спочатку подумалося, що ремонтники, але то були не вони. З двох мачт туди, униз, кидали пучки світила лише два прожектори і вихоплювали з великої площі стадіону невеличку ділянку за ближніми футбольними ворітьми. Ось на цій діляночці й снували сюди-туди щось зо три десятки крихітних людських постатей. Олегу знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, що то ковзанка і що люди по ній ковзаються. Над ковзанкою лунала оця нова електронна музика – чи то «Спейс», чи то «Зодіак», а невеличка зграйка ковзанярів безжурно бавилась і раділа життю. І було у тому щось дуже дивне. Можливо, те, що у цій країні ще залишилися істоти, здатні радіти?
Він стояв тут, зверху, сповнений відчаю і безнадії кавалок глупої холодної безмісячної ночі, і не

читати