Завантажити

крутило і гнало з кімнати геть, так, як тільки що вигнало комсомольський патруль. Юрко сховав Басарабову п’єсу під матрац, одягнувся і…
Ключ, замок, півтемний коридор, зачовгані сходи, вестибуль. Штовхнувши плечем вхідні двері, Юрко нарешті вирвався надвір і аж зупинився, так різонуло легені гостре морозне повітря. Знайома вулиця Ломоносова лежала сіра, холодна і порожня. Якихось кілька десятків кроків – і ось він уже на зупинці 38-го. Біля бетонного стовпа під знаком «Зупинка автобуса» сиротливо тулив змерзле вухо до тоненького комірця якийсь негритосик. Коли Юрко підійшов ближче, негр блимнув на нього з-за коміра великими жовтавими білками і Петренко несподівано вперше в житті відчув симпатію до чорношкірої людини. Чорні, яких він зустрічав досі, здавались йому пихатими, навіть бридливими. А в цьому було щось таке знайоме, таке близьке, майже рідне, сказати б, радянське… О! Готовність принизитись!

*

Коли пізно ввечері Басараб нарешті з’явився у кімнаті, Петренко внутрішньо здригнувся. Цілий день він чекав на цей момент. Чекав зі страхом, з яким чекають на відторгнення і довічну ганьбу. Чекав, щоб повернути Басарабові його рукопис і розійтися з ним назавжди, і вже ніколи не посміти навіть підійти до нього як рівний до рівного. Це мав бути не просто кінець у їхніх стосунках – це мало бути викриття його, Петренкової, дрібної сутності, яку до сьогодні йому вдавалося ховати навіть від самого себе за претензіями на щось вище: на більшу гідність чи на більшу вартість. Сьогодні ж у Басарабовій думці він мав упасти раз і назавжди, і цим для нього закривалось щось омріяне й велике. Інакше бути просто не могло, бо взятися за постановку Олежиної п’єси йому не вистачало сил.
Кволою рукою приреченого Юрко заліз під матрац, дістав рукопис і вже звівся на ноги, щоб іти -- але що це? Басараб не встиг зайти, як ось уже виходить із кімнати? Його куртка і портфель лишаються лежати на ліжку, а він з невимовленим вибаченням на устах знову зникає за дверима! З якимось зошитом в руках. Мабуть, щось терміново має почитати або повернути. Він так поспішав, що, здається, навіть не зрозумів Юркового наміру.
Юрко ж за логікою руху іще ступив два кроки і вже почав пригальмовувати, як раптом несподівана думка штовхнула його у напрямку до ліжка Олега. «Мабуть, так буде краще», - вирішив він, підійшов, поклав рукопис скраєчку біля подушки так, як підкладають власникові вкрадену у нього річ, і повернувся назад до свого ліжка. А ще через півгодини він уже спав, незважаючи ні на світло в кімнаті, ні на Грицюту з Новицьким, ні на рев магнітофона. Він був просто до краю змучений усім, що пережив і готовився пережити сьогодні. А все ж кінець відкладався на завтра.

*

Наступного дня була субота. Юрко прокинувся з недобрим настроєм на останню розмову з Басарабом, але той усе ще гортав того самого зошита, з яким учора ввечері вибігав у коридор. Коли ж на якусь мить вони в кімнаті залишились лише вдвох, Олег несподівано підійшов до лежачого в ліжку Юрка і простягнув йому своє чтиво.
-- Раджу ознайомитись. Є цікаві речі.
-- Це що, самвидав? – здивувався Петренко.
-- Щось подібне.
-- Сміливі хлопці його вкладали.
-- І дівчата! – багатозначно підніс вказівного пальця догори Басараб. – Почитайте, і ви зрозумієте, що маю на увазі.
Юрчик підвівся і став гортати зошит. Це був писаний від руки альманах художніх творів. Він мав назву «Арго», число 1 і рік 1978-ий.
-- До речі, шановний, - ще раз звернувся до Юрка Олег (було очевидно, що він хоче щось сказати ще до повернення в кімнату співмешканців, які саме пішли умиватись) – чи можу я попросити вас про одну дружню послугу?
«Про послугу? Це що вирішальна: розмова відкладається?» - зрадів Юрко.
-- Ну звичайно! Яка мова?
-- Скажіть, я можу розраховувати на вас сьогодні ввечері?
Петренко запитально подивився на Басараба.
-- Я маю на увазі, чи ви сьогодні ввечері не зайняті?
-- Ні, ні, не зайнятий!
-- В такому разі я б вам був дуже вдячним, якби ви сьогодні ввечері навідалися б разом зі мною до однієї особи. Я мушу повернути цього зошита.
«До дівчини» -- здогадався Петренко і радісно погодився.
Було чого радіти: розмова про виставу таки точно відкладалась.

*

Коли Басараб із Петренком зупинилися перед дверима з потрібним номером, Олегові раптом забракло повітря.
«Тільки не це, друже! – застеріг він себе подумки. – У кімнаті за цими дверима живе просто талановита поетка -- не більше!»
Він постукав, але, отримавши запрошення, пропустив наперед Петренка і таким

читати