Завантажити

губами «дякую».
«Селяночка», -- відмітив про себе Олег і, будучи людиною делікатною, постарався якомога швидше вивітритися з гардероба.

*

Нарешті пригойдався 38-ий! Величезний натовп, що зібрався на зупинці, зібгався в щільну масу, цупко стиснув легеньке Олегові тіло, немов у лещата, і буквально заніс його до салону автобуса. Цей процес завжди забавляв Басараба непотрібністю докладання навіть мінімальних зусиль. Завдання тут полягало тільки в тому, щоб опинитися навпроти дверей. Наступний етап, уже в автобусі, був не таким приємним. Він називався «втрамбовка»: людська маса із сопінням, зойками, короткими стогонами, навіть криками болю, а також вибачаннями й жартами ущільнилася до писку і перетворилася на моноліт. Аж тоді двері під лайку водія з трудом і тріском зачинилися і автобус рушив.
Трохи згодом Олегові вдалося навіть трішки роззирнутися, і він раптом виявив, що його занесло якраз посеред невеличкого гурту другокурників, з якими іноді зустрічався в гуртожитку. Виникла дещо двозначна ситуація: і відвернутися, ніби від незнайомих, не зручно, але й забалакати, в принципі, нема про що. Мовчки проїхали одну зупинку, другу… Коли це раптом один із них, хлопець з віспуватим обличчям і великими розумними очима, таки наважився заговорити.
-- Вибачте, можна вас про щось запитати?
Його великі карі очі дивилися прямо і лагідно.
-- Будь ласка, -- швидко, але з гідністю відгукнувся Олег.
Кароокий спочатку запитально глянув на своїх товаришів, а потім витягнув з-за пазухи загального зошита в красивій коричневій обкладинці і подав Олегові.
-- Ви не могли б поглянути на це?
Олег здивовано наморщив лоба, висмикнув з тісняви руку і взяв зошита, тримаючи його перед самими очима. Тією ж рукою спробував його відкрити і це йому навіть удалось. Схоже було на якийсь «самвидав»: вірші, оповідання, навіть ніби якийсь кіносценарій… Усе те гарними жіночими почерками. Такий собі альманах чи журнал, у якого навіть назва була – «Арго».
«Нічого собі! – подумав не без іронії Басараб. – А де ж ідейність? Де партійність? Ні, ці хлопчики явно ще не бачили смаленого вовка». Він хотів, було, послатись на незручні умови і повернути зошит, але, зауваживши, як зачаєно і спрагло кілька пар очей уп’ялися в нього, не посмів катувати їх чеканням – розгорнув, де вдалось, і почав читати перше, що потрапило на очі. То був вірш якоїсь дівчини. Усього п’ять строф, але на диво грамотно, енергійно, навіть полемічно. І та полемічність – від прагнення відстояти право на власну оцінку, на власний внутрішній світ. Інші її вірші також виявилися непоганими.
-- Знаєте, шановні, -- не сховав свого здивування Олег, -- є цікаві речі. Але дуже важко в автобусі…
Він закрив зошита і простягнув його самою лише кистю кароокому.
Але той не поспішав забирати зошита. Осмілілий від похвали, він запропонував:
-- А, може, ви ознайомитеся з ним детальніше дома?
-- А ви дозволите?
І весь їхній гурт ледь не хором погодився, щоб Олег узяв того зошита з собою.
-- А кому повернути?
-- Повернете Ані… Ось вона… Це її вірші ви читали… Вона живе в сьомому...
Басараб скосив погляд на Аню, дуже симпатичну чорнявку в плетеному беретику, який їй ну дуже пасував.
-- Я буду ждать, -- чарівно підтвердила дівчина російською, і на тому розмова чомусь урвалася.
Олег спробував опустити руку із зошитом донизу, але через тісняву йому це не вдалось. Тому він, щоб не дивитися перед собою тупо на закритий зошит, відвернув голову праворуч і раптом очі в очі зітнувся з… «селяночкою»! Обличчя дівчини і цього разу зайнялося, ніби жарина від вітру, аж тим жаром, здавалося, обдало його самого. Не маючи змоги а ні поворухнутися, дівчина тільки й змогла, що опустити очі. А Басарабові вже аж до самого студмістечка довелося таки дивитися тільки на зошит.

*

«Все, це кінець,» -- зрозумів Петренко, лиш тільки Басараб вручив йому свій сценарій. Таке було передчуття. Раптове і абсолютно чітке. Юрко навіть подумати і ословити те передчуття боявся, настільки жахливим було те, що мало статися. Однак зарадити уже не можна було нічим – сценарій Олега був у нього в руках і він мусив його прочитати і оцінити!
Годі було й мріяти, що це йому вдасться зробити іще сьогодні в присутності Грицюти, тому Юрко мав терпіння дочекатися наступного ранку і просто не пішов на пари. Коли ж нарешті залишився у кімнаті сам, то відразу й узявся за Басарабові письмена.
Це був не так сценарій, як скоріше п’єса на дві дійові особи, а ще точніше – диспут Фальстафа і Гораціо. Він захопив Петренка з першої ж фрази. І не так до Гораціо, як до самого Юркового серця діставав Фальстаф, коли промовляв:

читати