Завантажити

колишніх однокурсників борцем? Прошу вибачення за риторичне запитання.
Петренко був просто вражений тим, наскільки впевнено і спокійно поводиться Басараб. Тепер він ясно бачив, що Олег і справді не мав ні найменшої потреби в його допомозі. Тарас же продовжував клекотіти гнівом.
-- Раби і бидло! У них земля горить під ногами, а вони сплять!
-- Не перетворюйтесь на ксенофоба, шановний, -- з гіркотою в голосі зазначив Олег, який, схоже було, добре обдумав тему розмови. – Ви самі чудово знаєте, що жити в суспільстві і бути вільним від нього не можливо. Тут проти Маркса не попреш. Які ви можете мати претензії до своїх сучасників? Вони – продукт своєї епохи. Ви хочете їм довести, що брак свободи, справедливості чи національної гідності їм чимось загрожує? Високі ідеали, шановний, -- це для невеличкої купки романтиків, інтелігентів. А для маси чи народу, якщо хочете, єдиний чогось вартий аргумент – це буханець хліба на столі. А якщо народу покладуть до хліба ще й шмат сала чи ковбаси, то цей народ прийме будь-яку мову і будь-яку владу, хоч би й фашистську.
Юркові у цих словах особливо сподобалося посилання на Маркса. Якщо цю розмову й підслуховують, думав він, то хай знають наше ставлення до класиків. Правда, про фашистську владу Олегові краще було б не згадувати…
-- Ви мені вибачте, шановний, -- не здавався Кушнір, але тепер в Україні філософськими розмислами справі не зарадиш. Якщо ми дозволимо собі відсидітись мовчки іще років з двадцять, то все, пропала Україна! Не стане її. Розумієте?
Ні, Петренко просто не міг такого чути! Він і не хотів такого чути! Через те він навіть відставав від своїх супутників. Він час від часу крадькома оглядався, але позаду нікого не було. По боках темної алеї нишком поприсідали розложисті чорні кущі, за ними тихо стояли високі колони дерев з голими кронами наверху, і де гарантія, що навіть тут не поначіплювано «жучків»? А Тарасова ненависть була такою пекучою, що здавалося, ніби вона пропалювала наскрізь весь цей парк, всю ніч і видавала їх з головою.
-- А нам тоді що? – клекотів Тарас. – Жити на колінах із довічною ганьбою, що не вистачило мужності? Що не змогли промовити трьох слів: «Ми також люди»? Просто, знаєте, є такі часи, коли ходити бараном у стаді і мекати, як усі, -- це злочин.
-- Баран у стаді – не як усі. Він – началник!
Басараб так і сказав, з грузинським акцентом: «началник», ще й при цьому мавпувато підніс палець догори. Було очевидно, що Тарасові аргументи його не зачепили і що він хотів би змінити тему розмови. Кушнір, здається, також це зрозумів, бо на якийсь час і собі замовк. І тоді стало чути, як за межами парку натужно реве, скрегоче і вищить велетенське місто. Це була така могутня і безжальна махина, яка чавила все на своєму шляху. І що могла, що значила одна дрібнесенька людина на її шляху?
-- Метелики! – прокоментував Олег так, ніби сам до себе. – Нічні метелики.
І раптом Кушнір сказав таке, від чого в Петренка аж ноги підкосилися:
-- У сімдесят другому вчинили страшенний розгром, кинули до в’язниці десятки людей. Позамітали всіх: Чорновола, Стуса, Хмару…
Юрчик уперше в житті чув імена українських дисидентів і вже тільки від цього просто ціпенів від жаху. Його аж подив брав, як людина, яка знає такі речі, ще й досі ходить на волі? А що, як цього Кушніра гебешники тримають за живця?
І тут, ніби підслухавши Юркові думки, Олег зазначив:
-- До речі, шановний! Ви впевнені, що нас зараз ніхто не слухає?
Від несподіванки Тарас аж зупинився, так, ніби його хтось іззаду вхопив за лікоть. В результаті він опинився поряд з Юрком і тривожно глянув скоса на нього. Погляд його був якийсь такий сторожкий і водночас осудливий, що Юрка аж морозом пройняло.
-- А хіба в цій країні можна бути в чомусь чи в комусь упевненим? – глухо відказав він. – Органи сексотів навербували стільки, що іноді поговориш ніби то з другом і не знаєш, коли він піде здавати тебе товаріщу майору: завтра вранці чи ще сьогодні ввечері?
Та ні, Петренко не був, не був стукачем! Але від погляду й від слів Тараса у ньому раптом щось обірвалось, щось прорвалось, і він (о жах!), він відчув себе зрадником. Ні, ні, він не видав, нікого не видав, але міг видати, і він сам це відчув. І хоч кричи, хоч плач, а не було у нього аргументів на свій захист. І він став. Він зупинився, бо якби зробив хоч крок, то, мабуть, просто звалився б з ніг.
Тим часом вони знаходилися уже при самому виході з парку. Розмова на тому й урвалася, а вся їхня трійка виявилася на той момент розсіяною вздовж по алеї, розбитою на окремі одиниці. І у такій от німій сцені усі троє зупинилися, стояли і мовчали. І так само, як і на початку розмови, першим знайшовся Басараб. Він повернувся до Кушніра і, ніби підсумовуючи їхній променад, коротко і чітко відрубав:
-- Ну, шановний, вам, здається, туди? – Олег показав у напрямку площі Льва Толстого,

читати