Завантажити

Коли на початку третього курсу українського філолога Юрка Петренка поселили у кімнату №73, то там уже жили двоє його однокурсників. Правда, вони були з російського відділення, тому він їх майже не знав. По праву поселених першими вони зайняли кращі місця, ті, що біля вікна, всюди ходили разом, навіть в умивальник, разом готували їжу, а от нового свого співмешканця приймати до своєї компанії, м”яко кажучи, не поспішали.
Юрко, зрозуміла річ, переживав цю ситуацію досить гостро і при будь-якій підходящій нагоді намагався її змінити. І все ж таки за тиждень спільного життя єдиним, що єднало його з новими сусідами, залишалася надія, що до них більше нікого не підселять і що їм пощастить до кінця курсу прожити в чотиримісній кімнаті утрьох.
Того вечора мізансцена в кімнати була типовою: росіяни коло вікна дружно бесідували, сміялися, жартували, а Юрко у протилежному, темнішому кінці кімнати самотньо сидів на своєму ліжку і щось записував до свого щоденника.
«Коли думку не висловити вчасно, -- писав він, -- то щодалі вона все більше втрачає вагу, а потім в одну прекрасну мить раптом вивітрюється з пам’яті геть, наче її й не було в тебе зовсім. І тоді ти продовжуєш стояти серед інших і почуваєшся уже не людиною, а якоюсь повітряною кулькою, наполоханою переживанням абсолютної порожнечі у своїй голові…»
Він зібрався продовжити думку, але не встиг, бо саме тієї миті двері їхньої кімнати розчинилися майже навстіж і в них раптом осіяла вічно скривлена пика коменданта. Це була несподіванка, але ще більшою несподіванкою було те, що показалося за нею! Юрко аж щоденника відклав убік! Він пильно вдивлявся за спину коменданта гуртожитку і з усіх сил своїх бажав, щоб те, що він побачив, виявилось не видивом, а явою.
Та ні, там таки справді стояв Басараб, Олег Басараб, його однокурсник! І комендант показує йому на вільне ліжко! Така яскрава усмішка долі у цій темряві – цьому відразу було навіть важко повірити. І хай там собі щось бурчать сусіди-росіяни -- те їхнє бурчання зараз видається Юркові таким недоречним, навіть нерозумним, що йому й зважати на нього ніяк. Він залишає на ліжку свого щоденника, підводиться і, ошелешений, іде назустріч Басарабу. І треба ж таке: не минає і двох хвилин, а він уже енергійно крокує поряд з ним до п’ятого гуртожитку, де все ще триває ремонт, щоб допомогти перенести його речі.
Для нерішучого Юрка, ще з першого курсу прибитого атмосферою страху й підозрілості в університеті, Олег Басараб – незаперечний лідер на їхньому курсі, інтелектуал, рівних якому просто не знайти. Рівновіддалений від усіх, він ні з ким не був запанібрата, але, здавалося, нікого й не боявся. Він сміливо підходив до будь-якого гурту, вільно вступав у розмову навіть з викладачами і майже завжди умів довести своє; коли ж погоджувався з думкою опонента, то при цьому ні разу не принизився, а умів повестися з гідністю. Два роки Юрко вчився з ним на одному курсі, але ні разу не наважився з ним навіть забалакати. І ось цей от Басараб тепер житиме з ним у одній кімнаті!..
У камері схову Петренко на радощах хапається за найбільшу Басарабову валізу, яка виявляється ущерть набитою книгами, і ледве її піднімає. Побачивши це, Басараб енергійно протестує: його руки злякано злітають угору, вище голови, і цей страх розчулює Юрчика. Цей недосяжний інтелектуал йому зараз нагадує якесь молодесеньке вороненя, що тільки-но зібралося вчитися літати.
-- Ой, та це ж важко! Я вам допоможу!
Але Петренко затято заперечує і тягне валізу сам. Бо це треба бути не знаю ким, щоб просто так випустити фортуну, яка, вважай, сама прийшла тобі до рук. Ну й що з того, що він аж перекосився набік, що рука його витягнулась, як струна, що коліна аж бринять від напруження? Зате він тепер поруч з людиною, рівних якій немає на цілому українському відділенні!
Басараб час від часу хапається Юркові допомогти, але той щиро запевняє, що йому зовсім, абсолютно не важко.. Бо хіба може існувати щось важке для людини, коли вона в саме серце вражена дивовижним відкриттям: наскільки ж чесним і порядним має бути цей безжальний логік і полеміст, якщо перед турботою про нього він такий розгублений і беззахисний!

*

Зрозумівши одного разу, що чимало людей залазять в душу лише для того, щоб потім там напаскудити, Олег Басараб узяв за правило звертатися до всіх без винятку на ви. Зробити це було не важко, бо саме в той час він уже не жив у селі, де народився і виріс, а в Києві. Спочатку це скидалося на гру, а потім перейшло у звичку і зрештою дало йому у спілкуванні саме ту перевагу, якої так прагне молода людина, -- можливість зберігати власну гідність.
Навіть зараз, коли його вели по напівтемному лункому коридору (ні, не тюрми і навіть не казарми, а поки що лише гуртожитку), він був певен власної гідності, як і відчуття

читати