Завантажити

Басараб і без нього це чудово розумів.

*

Хто ніколи не жив у гуртожитку, той, мабуть, думає, що у студента море часу для навчання. Але це не так, бо завжди знайдеться щось, що заважає. У кімнаті, де жили Петренко з Басарабом, такою завадою був їхній однокурсник з російського відділення Вітя Грицюта. Зазнавши після школи життєвого гарту в радянській армії, цей чувак з’явився у студентському гуртожитку майже паталогічним ненависником тиші. Її, бідолашну, він люто давив як не магнітофонним ревом, то власним словесним поносом, а частіше обома способами зразу і то зранку до вечора, аж поки сон його не боров. Важко сказати,чим так лякала цю людину тиша. Можливо, власними думками?.. Але сьогодні Грицюта зробив «жильцам» сімдесят третьої несподіваний подарунок: він після пізнього сніданку (була якраз неділя) кудись несподівано щез. Окрім Юрка з Олегом, у кімнаті залишився Грицютин одногрупник Серьожа Новицький, хлопець, якого армія також не минула, однак залишила при нім його вроджену лагідність і делікатність. Усі троє сиділи на своїх ліжках, читали кожен своє, і тихі ангели пізнання захоплено пурхали попід стелею.
Але у житті чомусь за доброю хвилею обов’язково йде лиха. Раптом у кімнаті пролунав якийсь гострий звук. Наступної миті усі троє дружно зрозуміли, що це хтось кинув у вікно камінчик. Хлопці здивовано перезирнулися: такого низького стилю у спілкуванні жоден із них не практикував.
-- Може, Вітя? – висловив загальне припущення Серьожа. Він заглянув за посірілу шторину у вікно і когось, видно, вмітив, бо кивнув запитально головою.
-- Чого треба?
Видно, відповіді він не розібрав, бо слідом за тим відчинив вікно і висунувся аж надвір. Когось там вислухавши, він прихилив вікно, щоб не напускати морозу, і повернувся до Басараба з очима, повними подиву:
-- Шановний, це вас!
Басараб нетерпляче відклав книжку набік і, незадоволено буркочучи, ринувся до вікна, щоб відіслати там того внизу куди подалі. Однак коли й він побачив прибульця, то гукнув зачекати, одягнувся і, нікому нічого не пояснюючи, махнув із кімнати. А вже за кілька хвилин він повернувся, але не сам. Слідом за собою він приволік персону, яка самою своєю присутністю кинула Петренка у страх. Це був Тарас Кушнір, вигнаний ще з першого курсу за націоналізм.
Кушнір м”явся тепер біля дверей у його кімнаті і так само, як і два роки тому, без кінця сьорбав носом. Це сьорбання було Юркові впам’ятку, бо Кушнір, коли вчилися разом, не раз висів у нього над головою і злісно шипів про уярмлену комуняками Україну. Питомий радянський хлопець Юрко, далекий від усякого дисиденства, аж ціпенів, сердега, від жаху, що його з цим Кушнірем засіче КГБ, однак відчепитися від нього не смів. Від безсилля він злився на свого нашіптувача, і злісно дивувався, про яку взагалі Україну може балакати людина, якщо у неї в носі стільки шмаркотиння?
І ось Басараб приволік сюди цього чорного фанатика, ніби не розумів, що після його виступу на комсомольських зборах не з націоналістами треба водитися, а на кожному кроці демонструвати свою радянськість.
Без зайвого ентузіазму Петренко підійшов до Кушніра і в”яло привітався з ним за руку. Тарасів потиск також був далеким від дружнього. Між іншим Юрчик зауважив, що його пальці були холодні, як лід. Як на пізню осінь, він взагалі був одягнений, м’яко кажучи, досить екстравагантно: самий лише короткуватий костюмчик (до речі, той самий, що й на першому курсі), а під костюмчиком – тонюсінька літня сорочечка, прилипла до кістлявих грудей і відчайдушно застібнута аж на самий верхній гудзик. Від нього люто віяло якоюсь дикою недоглянутістю і незатишком. Як приблудле цуценя, він узявся всюди волочитися за Басарабом,куди б той не пішов: на кухню з чайником чи в коридор з цигаркою.
Петренко був настільки настрашений і роздратований цим візитом, що до нього навіть не зразу дійшло, наскільки ж змерзла ця людина. І лише згодом, таки нарешті зрозумівши стан Кушніра, він, щоб оправдатися у власних очах, і собі підключився до обігріву нежданого гостя. В результаті вийшло вже не просто чаювання, як планував Олег, а ціла студентська трапеза з вермішеллю, кабачковою ікрою, часником і хлібом.
Коли усі присутні зібралися за столом, Кушнір щось пробуркотів собі під ніс і витягнув зі свого портфеля пляшку «Білого міцного». Цим він немало здивував Петренка, в уяві якого досі поєднувався винятково з Україною. Однак Новицький з Басарабом до пляшки поставилися аж ніяк не вороже, то ж Юркові нічого не лишалося, як скромно промовчати. І все ж тривожно чекати неприємної розмови він не перестав. Навпаки, він остерігався, що «уярмлена Україна» разом з «Білим міцним» можуть сьогоднішнього вечора стати доволі крутим і не менш небезпечним коктейлем.
Але раптом розчинилися двері, і сповнена ентузіазму Грицютина

читати