Завантажити

відсторонености від свого провожатого, коменданта цього гуртожитку. Цей схожий на бокальчик чоловічок із жіночими манерами плив попереду нього і при кожнім кроці гидкувато подригував пухкенькими сідничками, до того на обличчі мав вираз настільки зверхній, що його можна було б назвати навіть байдужим. Здавалося, якщо він ступить ще який десяток зайвих кроків у супроводі такої нецікавої йому істоти, як цей сіромаха- студент, то прямо по дорозі засне від нудьги.
Та Олег спокійно ішов на півкроку позаду і абсолютно не дивувався цьому Гоголівському персонажу -- таких у своєму житті він уже зустрічав.
Допливши до кімнати під номером 73, комендант недбало, лише для годиться, стукнув кулачком у двері, і тут же, навіть не чекаючи на відповідь, професійно тобто нахабно, навіть не без бридливости пхнув їх долонею. Двері покірно розчинилися, і він прямо з порога вияснив у присутніх мешканців, яке ліжко не зайняте. Потім повернувся і вказав на нього Олегу.
-- Ось ваше койко-мєсто.

*

У понеділок перша пара була Вишнякова. Від самої лише згадки про цього бездоганно ідейного дідка Петренка тягнуло на блювоту: треба було вже в сотий раз слухати протухлі баляндраси про партійність літератури. Юркові було б легше вугілля довбати чи вагони розвантажувати, ніж зазнавати цих тортур. І прогуляти гада було неможливо. Бо цей порохнявий крокодил, окрім твердолобої ідейності був наділений ще й падлючою принциповістю: прогули вважав за особисту образу і не вибачав їх навіть комсомольським вожакам. Тому то Юрко, хоч і марудився на його лекціях, але, як тільки міг, удавав із себе покірного. Він слухав – ні, не слухав, він давився тисячу раз пережованою жуйкою про «коліщатка і гвинтики» партійної роботи і час від часу гостро переживав напади подивування й жаху: це ж не просто час збігає – це його молодість, це життя його так бездарно летить у могилу. Ні, не в могилу, а в дупу і в дупу!..
О, як правий був Басараб, коли казав, що філфак – це не храм науки, а брудна провінційна кузня ідеологічних кадрів, і що сморід, який тут стоїть, -- це від обробки людських мізків! «У нас, шановний, тут одна надія, -- казав він, -- на самоосвіту». Он він, як завжди, на задній парті і навіть не думає слухати цього крокодила. З усієї висоти своєї людської гідності він плював на якусь там мімікрію і натхненно конспектує «Повчання шостого патріарха Хой-Нена».
«І як він не боїться, що вони його засічуть? -- думав Юрко, -- Вони ж такого не пробачать ні за що. Бо якби ця країна і справді була взірцем справедливості, як свистить совєтське радіо, то хіба зараз між рядами мав би походжати цей дожилий майже до маразму старий догматик? Це місце мало б бути твоїм. Але тебе вони сюди ніколи не допустять. Ти ніколи не станеш викладачем ні у цьому, ні в іншому вузі, хоч і маєш для того глибокий, спраглий правди розум і талант полеміста. Занадто рівно ти тримаєш голову. А це для них страшно. Тому вони тебе витравлять звідси, як лютого звіра. А на місце цього архантропа, коли він піде на спочинок, поставлять іншого, точно такого самого, а то ще й дурнішого».
Дзвінок! Нарешті! Ф-фу-у! Вишняк поніс свою чорнокостюмну фігуру до виходу, так і не зробивши зауваження Басарабові – обійшлось.


*

Оця Басарабова здатність зосереджуватись за будь-яких умов Петренка і вражала, і захоплювала. Ось тільки що, хвилини не минуло, як вони зайшли в аудиторію, де мали проходити комсомольські збори, а Олег уже сидів на своїй задній парті і захоплено читав недочитане в читалці.
Юрко також прихопив із собою дещо почитати, однак спочатку йому треба було оправдатися перед старостою Олею Забій за те, що дременув, не попередивши її, сьогодні аж з двох пар. І поки він пильнував Олю, тим часом усі найкращі, тобто задні місця виявились захопленими. В результаті він очутився аж на другому ряду, що, ясне діло, робило читання на зборах аж надто проблематичним.
А ось і куратор, Валентина Валеріївна Пишна. Вона на початку ніби то скромно присідає за парту перед Юрком, однак для всіх очевидно, що це камуфляж. Збори починаються – і вона опиняється у президії, за столом, що стоїть на подіумі, якраз під портретом «самого человечного человека». І хоча вождь світового пролетаріату усміхається з портрета ну дуже м’яко, Валентину Валеріївну, його вірну ученицю, це якось не обходить – вона, як завжди, вольова, строга і пильна.
Як під її гострим поглядом не крутився бідний Петренко, щоб дістати з портфеля збірку Пастернака, нічого з того так і не вийшло: сидів на видноті. Довелося, бідному, змиритися зі своєю долею і хай краєм вуха, але таки слухати нікому на цім світі не потрібну доповідь комсорга Нудьга-а-а-а...

читати