Завантажити

інтелекту. Щоб не сидіти в незручній мовчанці, він раптом продекламував:
Мороз и солнце светит всюду,
А я гонять чаишку буду!
Ні, Юрко таки точно взявся сьогодні виводити Басараба з себе: ну навіщо у присутності дівчини починати озвучувати похабні каламбури? Добре, хоч продовження цього дурнуватого куплета він не процитував! Зате Аню цей «чаишко» зацікавив.
-- Ой, а это что такое? – виконала вона наївне захоплення і тим примусила Басараба ще більше розізлитись на Петренка.
-- Це, бачите, шановна, - узявся він зам’яти справу, - один із витворів, як би вам сказати…
-- Соотечественника, - підказав Юрко. – Даже сокамерника.
-- …так, сусіда по кімнаті. І добродій Юрій не даремно не дочитує нам з вами цього твору до кінця. Справа, бачите, в тому, що міра бурлеску автора у ньому дещо виходить за ті рамки, коли читати цей опус можна було б поза «узким кругом революционеров».
-- Вненормативная лексика? – пустила «понимающие» бісики Аня.
-- Та ні. Скоріше донормативний рівень мислення.
На цьому, вважав Олег, тему можна було б і закрити, але Юрко, виявляється, дотримувався протилежної думки:
-- Это, Аня, классик семидесятых! Выдающийся слово… люб. Нет – слово… блуд. Даже, если хотите, словоплут. Витя Грыцюта, простой советский студент, с позволения!
-- Ой, это интересно! – Аня на мить повернула голову до Басараба, ніби вибачаючись тим за непослух, а заодно й припрошуючи його до розмови.
-- Я хочу знать! – безапеляційно-вередлдиво заявила вона Юркові.
Якщо бути вже зовсім точним, то це була навіть не заява – це був наказ, чарівна примха улюбленої дитини, упевненої, що їй не відмовлять.
-- Та про що там, власне, взагалі можна говорити? – здвигнув плечима невдоволений Басараб, намагаючись подати Юркові знак, але той, здається, вже осліп від щастя і погнав свою наступну дурну тираду по ще не закінченій Олежиній репліці, ніби табун коней по молоденькій траві.
-- Это не просто интересно – это суперинтересно! Мы уже с сентября месяца с Олегом вот живем и не перестаем удивляться глубочайшей мудрости и неописуемой афористичности нашого современника, простого советского человека! Мы даже решили издать его.
-- Да?
-- Вполне серьезно! Собираем. Изречения, мудрые мысли, афоризмы, замечания…
-- Тосты, - додала Аня словечко з відомої комедії.
-- Все! Кстати, вот еще один перл. Хотите? Цитирую: «Цікаво, будучи ситим, випити чаю».
-- Неплохо. Еще можно?
-- Сейчас попробую. Ага. «Что это я так помню, так тоже радость была». Это уже не о чае, сами понимаете.
Юрка понесло так, що годі було його зупинити. Він пригадував одне за другим неоковирні вислови Грицюти і аж захлинався від задоволення. Слухаючи всю ту глупоту, Басараб із сумом пригадав чийсь вислів, що ніщо так не тішить одного дурня, як дурість іншого. Не пусті слова.
-- А вот еще одна! – не вгавав Петренко. – «Относительная тенденция знаний к повышению ведет к абсолютной тенденции к понижению»
-- Потрясающе! Он не только стилист, а еще и мыслитель! Слушайте, ребята, - Аня поворотом голови ще раз запросила Басараба до розмови, - Вы же с великим человеком в одной комнате живете!
-- Чем не устаем гордиться! Фэномэн! -- (було зрозуміло, що Юрко навмисно вимовив це слово саме так). -- А способности! «В этом семестре я литературу выучил за одни сутки»!
Петренко настільки увійшов, як кажуть, в раж, що вже навіть почав за Басараба відповідати! Ні, його просто словами уже було не зупинити – хіба що чимось стукнути по голові? Олег тільки сидів і дивувався, куди ж оце подівся тихий кучерявий мрійник, палкий шанувальник Шекспіра? За столом поряд з ним сидів самозакоханий, бездарний хвалько і огидний пліткар – така собі марнославна мавпочка: їй будуть плескати в долоні, а вона плигатиме без угаву, як заводна іграшка! І найбридкіше, що саме в цьому – усе її щастя і справжня (не надумана, а справжня!) ціль життя І де були його, Олегові очі, що він не бачив усього цього раніше? І це з цією мавпочкою він зібрався ставити виставу? Яку виставу? З ким ставити?
Але, як не гірко, Ані це все справді дуже подобалось! Вона із якимось подиву гідним збудженням, навіть азартом смакувала всі ці нечистоти, і її гостре чистеньке підборіддя, заохочуючи Юрка, весь час підсмикувалось догори.
Олега, що сидів збоку, чомусь ніби приклеїло до того підборіддя, і він не міг відірватися від нього, аж поки те підсмикування не почало його дратувати. Чомусь складалося враження, що вона грає цю комедію навмисно. Навіщо? Олег пригадав, як недбало вона брала з його рук зошита зі своїми віршами, як кидала його на стіл, і раптом зрозумів, що насправді за усім цим театром стоїть страх. Тут два на смерть переляканих хохли з усіх своїх сил знущаються над

читати