Завантажити

Олег, -- як кажуть, спасибі за компанію.
Він злегка поклонився дівчині, але та навіть не зрушила з місця.
«Це вона справді така неотесана? Дитячий садок якийсь».
-- Ви, може, не знаєте, як звідси добратися до Ломоносова? – запитав Олег.
-- Знаю, але… -- «селяночка» опустила голову, -- я вас не залишу.
Це було щось новеньке і, до речі, не дуже приємне.
-- Я вас не розумію. Чому?
-- Я… думаю… -- вона важко підбирала слова, -- мені треба бути з вами. Я так відчуваю.
Переконливість аргументації була просто вбивчою, але найгірше, що нічого доброго вона не віщувала.
-- Ну, дорогенька, знаєте? В житті не завжди слід покладатися лише на свої відчуття. Ви відчуваєте одне, я – інше. Ось, наприклад, у мене таке відчуття, що вам треба повертатися в гуртожиток, бо закриють. А мені треба бути на вокзалі, бо спізнюся на поїзд. У цій ситуації для нас обох було б кращим керуватися ну хоча б здоровим глуздом.
Він навмисне приплів до мови того поїзда, щоб тільки спекатися її -- тільки «селяночка», не роздумуючи й миті, прошелестіла:
--Я з вами.
Ну, на це у нього слів просто не було, тому Олег, уже не боячись здатися невихованим, незрозуміло стенув плечима, розвернувся і рішуче пішов у напрямку «Арсенальної». Дорогою він ні разу не оглянувся – навмисно, щоб продемонструвати цій нав’язливій істоті свою байдужість до неї. Сподівався, що вона таки зрозуміє і відчепиться. Однак дівчина трималася реп’яхом і не відстала від нього ніде: ні по дорозі, ні на ескалаторі, ні в поїзді метро. І коли на вокзалі він зупинився перед величезною дошкою з розкладом руху поїздів, то спиною відчув, що вона тут.
«Ні, це не просто дитячий садочок – це якийсь театр абсурду! Її треба відправити – і квит!»
Він повернувся кругом – вона стояла кроків за десять. Рішуче підійшов і заявив:
-- Так, добродійко! Ви мене провели – я вам щиро вдячний. На все добре! Ви мене чуєте? До побачення! Ідіть додому.
Дівчина дуже низько опустила голову, так, що він не міг бачити її обличчя, і відповіла так тихо, що через вокзальний гомін він скоріше здогадався, ніж розчув її слова.
-- Я б сама хотіла, але я не можу. Пробачте мені!
На останніх словах вона глянула на нього благально й коротко і він побачив, що по її великих розпашілих щоках двома струмками ллються сльози.
-- Послухайте… -- Басараб хотів назвати її по імені, але знову згадав, що він його не знає.
-- Оксана! – підказала дівчина, ніби читала його думки.
-- Послухайте, Оксано…
І Олег запнувся. Уже через те, що ця валаамська ослиця вгадала його думку, чомусь стало прикро. Першим порухом було – відомстити, але ще раз глянув на її покірно похилену голову і ясно зрозумів, що навіть якби він зараз привселюдно відлупцював її палицею, вона не образиться і не відстане. Ну як, як можна говорити щось людині, коли вона просто божевільна? Ні, тут потрібне було щось інше. Її, мабуть, треба просто заспокоїти.
-- …давайте домовимося так, -- запропонував він, -- зараз я сідаю в поїзд і їду… куди мені треба; а ви повертаєтеся в гуртожиток. Потім я приїжджаю – і ми про все домовляємося. Згода?
Його примирливий тон примусив Оксану завагатися, так що у Олега навіть з’явилася надія розійтися з миром, -- однак вона виявилась, як кажуть, примарною.
-- Я боюся за вас! – пробурмотіла дівчина, і відразу ж по цих словах її плечі почали здригатися: плач почав переходити в ридання.
Ну що тут вдієш? Зараз вона, ця плакальниця, влаштує тут таке індійське кіно, що пів-вокзалу збіжиться. Деякі вже й так на них оглядаються.
Басараб узяв дівчину під лікоть і відвів її подалі від непотрібних свідків. Він рушив до касового залу, сподіваючись, що, можливо, позбудеться цього хвоста, коли вона побаче у його руках квиток. Дорогою прикидав, куди б краще той квиток узяти, щоб вистачило грошей ще й на зворотню дорогу. Підійшов до першої ж вільної каси і попросив:
-- Один до Козятина, будь ласка. По студентському.
Поки він шукав по кишенях гроші і студентський квиток, Оксана і собі нахилила голову до віконечка каси
-- І мені також до Козятина. Також по студентському.
-- Вам давать вместе? – запитала касирка.
-- Ну так, звичайно. Якщо можна, -- відповіла дівчина.

*

Ні, це таки дійсно був театр абсурду. І найсмішнішим, найдикішим було те, що він сам у цій ідіотській виставі грав головну роль. Добровільно! Він ні сіло ні впало навіщось їхав у якийсь задрипаний Козятин у якомусь поїзді, уночі, ще й з якоюсь божевільною. Ну хто б оце іще міг, окрім нього самого, так позбиткуватися над його розумом, тим, що він так плекав у собі? За все своє життя, відколи себе пам’ятав, він дурнішого нічого не робив…

читати