Завантажити

нахабно поводився з викладачами, антирадянщина, моральне обличчя, не сумісне зі статутом ВЛКСМ – виключити з комсомолу! Які будуть зміни чи доповнення?
Ось він, останній шанс! І Юрко один на всю аудиторію піднімає руку. За двадцять років життя не робив він важчої роботи, ніж ось ця: тримати піднятою руку! Але – о жах! – спливає час, а на нього ніхто не звертає уваги! Так, наче він невидимець. Так, він і справді зараз радше ладен бути невидимцем, але не має права!!!
І дивно, й страшно: Пишна дивиться на зал, але Юркової руки не бачить! Так впевнена вона в його покірності. І ось вона вже відкриває рот, щоб ставити на голосування – і це буде кінець! І Юрко, зібравши останні сили, з розпачем кричить.
-- У мене є пропозиція!
Це він лиш думав, що вийде крик – насправді ж вийшло якось страшенно натужно і хрипко. Але хай так! Нехай уже хоч як-небудь, аби не змовчати! І коли він таки прохрипів свою страшну фразу, то ніби провалився в прірву.
-- Петренко? – здивувалася куратор, так, ніби він просився в туалет. – Що там у вас?
-- У мене пропозиція.
Він бачить, що на нього дивляться, як на Пилипа з конопель, він розуміє все, але тепер йому начхати. Що буде, хай буде – а він своє скаже!
-- Я жив у одній кімнаті з Басарабом і знаю. Якщо він лекції прогулював, то він у цей час сидів у читалці. У самвидав якщо і написав статтю, то критичну. Фактично після неї той самвидав і розпався. А якщо повівся нечемно з викладачем, то тут міг би й попросити пробачення. Але з комсомолу за це гнати… Я вважаю, це занадто.
-- Все, Петренко? – нетерпляче перебила куратор.
-- Все! – зопалу погодився Юрко, що аж захекався від своєї промови.
-- Сідайте! – нетерпляче відмахнулася від нього Пишна, ніби від набридливої мухи, і зразу ж перейшла до голосування.
Поки він сідав, поки сяк-так вгамував дихання, то пропозиція Пишної уже проголосовувалася: аудиторія голосувала «за».
--Хто проти? – запитала вона, і Петренко підняв руку.
-- Одноголосно! – підсумувала Валентина .Валеріївна. Вона знову не помітила його руки.
Юрко смикнувся, щоб заперечити, але тут таки й стримався: пізно. Та й що це змінить? Так, ним тут зігноровано, але хіба сьогодні це найважливіше? Сьогодні тут творились значно гірші справи.

*

На трьох ліжках три голих смугастих матраци, на підлозі – пір’їна, на тумбочці під вікном – лише слід від магнітофона «Маяк-203». Пусто. Грицюта з Новицьким ще вчора роз’їхалися по домівках, Петренко у кімнаті залишився сам. Сесія складена. Правда, з трійками – ет, до біса! «Вітаю вас, добродію: ви вже четвертокурсник». Яка це все, яка це все фігня! Юрко сидів на ліжку, спустивши на підлогу ноги, сидів у самих лише трусах і не поспішав одягатись. Чи не вперше за весь рік він мав нагоду виспатись, а воно не спалось, хоч убий. Сьогодні і йому належало б вибиратися у село до батьків, а не хотілося. Навіть не те, що не хотілося, а просто все було до лампочки. В уяві зяяла якась безформна, квола порожнеча. Літо.
І раптом стук у двері. Тю, це що, вже прийшли підганяти?
-- Щас! – Юрко незадоволено одягнув штани, потім сорочку, потім довго ціляв у босоніжки, поки нарешті, запихаючи по дорозі сорочку в штани , не почовгав і не відкрив двері.
У коридорі за дверима перед ним стояв Басараб!
?..
Після їхньої бійки так близько вони бачилися вперше. Олег тоді запив, а після запою подався кантуватися по інших кімнатах. Коли ж його погнали з університету, то взагалі пропав з гуртожитку. Казали, що він отаборився біля якоїсь другокурсниці, нібито нареченої. А от про те, що йому приспічило зараз бути тут, Петренко мав ну просто нульове уявлення.
-- Вибачте, шановний, що потривожив вас, – щиро промовив Басараб, -- але я маю до вас велике прохання. Ви не могли б мені допомогти перенести речі від гуртожитку до автобуса?
Олег поводився, як завжди, з вишуканою гідністю і водночас настільки делікатно, що навіть за відмову був би вдячний – це було очевидно. А все ж найголовнішим було те, що між ними не було ні ворожості, ні навіть малесенького напруження – сама лише довіра, чиста, як свята вода. Петренко здогадався, що Басарабові, крім нього, дійсно немає до кого звернутися: гуртожитки стоять майже порожні, але це було абсолютно другорядним. А першорядним було те, що він відмовити не міг та й не хотів, ба, більше того: він просто не мав на те права.
-- Звичайно, можу! – енергійно відповів він, навіть не даючи собі звіту в тому, звідки в нього раптом узялося стільки бадьорості й волі до життя.
І от вони знову разом. Вони ідуть поряд гуртожитським коридором, потім студмістечком і така між ними щирість і довіра, ніби не було ні конфлікту, ні бійки, ніби Олег не відселявся з кімнати, ніби його не виключали з

читати