Завантажити

йому належало бити. Але кого? Басараба? Бити Басараба? Бити цю червону голову, що тремтіла на худющій налитій кров’ю шиї зі здутими жилами? Але щоб це зробити, спочатку треба було побороти млість, яка запала Юркові в груди і скувала його руки сильніше за всякі кайдани. І все ж перебувати на руках у майже голого чоловіка було бридко і до біса принизливо – і перед Новицьким з Грицютою, та й перед самим Басарабом. То що робити?
І тоді Юрко вперся обома долонями в Олежине підборіддя і почав щосили відпихати його від себе. Хай це виглядало по-бабськи, але він, принаймні, опирався.
Басарабові й цього вистачило, щоб поставити Петренка знову на ноги (до речі, не кинути, а саме поставити!) Юрко ж після такого приниження просто не міг собі дозволити повернутися і мирно відійти. Справою його честі було відповісти образнику адекватно. Тому він підняв руку і з іронією погладив захеканого Басараба по голові.
--Молодець, хлоню! Маєш силу, маєш.
Для Олега це стало порцією бензину, вилитого на вогонь. Він викрутився з-під Юркової руки і з криком «Уб’ю!» люто кинувся на нього. Та дістати до обличчя супротивника не встиг, а напоровся на інстиктивно виставлений кулак розгубленого Юрка і в буквальному розумінні відлетів назад. Якусь мить він відновлював рівновагу, і цього вистачило, щоб перед ним постав Новицький з рушником в руці. Грицюта тим часом уже тримав ззаду за руки Петренка.
Зрозумівши, що до Петренка йому не дістати, Басараб, тремтячи усім тілом, накинув прямо на голі плечі куртку і подався з кімнати геть. Петренко і собі розвернувся і механічно рушив у протилежний бік. За кілька кроків він, ясна річ, зупинився біля вікна, бо далі просто не було куди йти. Яка ганьба! Боже мій, яка ганьба! Заціпенівши всім тілом і притулившись лобом до скла, він бодай поглядом продовжив рух уперед, щоб хоча б думками бути подалі, подалі від цього всього. Кімната для нього на якийсь час просто перестала існувати.
Вікно виходило у двір, посеред якого біля обгородженого металевою сіткою спортивного майданчика стояло з десяток контейнерів, переповнених сміттям. На ближньому сиділа якась розтріпана ворона і крутила на всі боки головою. Ось вона розчепірила свого великого сірого дзьоба – скоріше за все, каркнула, підстрибнула, змахнула крилами і за мить зникла за сусіднім гуртожитком. Майже тієї ж миті під той самий контейнер помалесенько підійшов закудланий і ніби сонний кіт. Розчарований відльотом наміченої жертви, ніби знічев’я зупинився і жалібно повернув убік голову. Ніякої іншої поживи навколо він не побачив і сів на землю. Вигляд у нього був нещасний, навіть жалюгідний.
Ця німа сцена, спостережена через подвійне вікно, розігрувалася всього у яких двох десятках кроків звідціля і настільки поглинула увагу Петренка, ніби мала для нього якесь особливе значення. Вражала ж вона його зовсім не своїм змістом -- вона приголомшувала абсолютною байдужістю світу до тієї катастрофи, яка тільки що відбулась у цій кімнаті і відбулася з ним!
«Що ж, -- подумав Петренко, -- здається, оце і є він, той самий кінець, якого я досі так боявся. Мабуть, це щось змінить, уже змінило у моєму житті. Але яке воно має значення для ворони, що відлетіла, чи для цього невдахи-кота? Чи для змерзлих тополь? Чи для далекого неба? Чи для міста цього? Чи для світу? Для мене ж важливо тільки те, що воно вже відбулось і уже нічого, нічогісінько не виправиш».
Раптом рипнули двері і Юрко оглянувся. У кімнату ввірвався Басараб з не запаленою цигаркою в зубах. Все ще тремтячими руками він узявся витягувати шухляду в своїй тумбочці.
«За сірниками», - зрозумів Петренко і навіть вже хотів сказати, де лежать сірники, але раптом прийшло інше рішення. У кімнаті вони залишилися тільки двоє, то ж можна було розв’язати справи важливіші.
-- Шановний, - звернувся він до Олега, не дивлячись у його бік. – Я не буду з вами ставити виставу.
Він це не сказав, він відмовився, відрікся -- через плече, так, ніби оце щойно, під впливом їхньої бійки, прийняв таке рішення, і з незалежним виглядом знову повернув голову до вікна.
-- Ви мені зробите цим велику послугу, -- не загаявся з відповіддю Олег.
«А все ж таки виграв я, бо я першим поставив крапку», -- тільки й устиг подумати Петренко, бо за його спиною раптом почувся стукіт тумбочки; і коли він розвернувся, цього разу уже цілком готовий до бійки, то побачив, що Басараб тримає в руках сценарій. Олег зціпив зуби і люто роздер аркуші навпіл, потім начетверо і, твердо викроковуючи по кімнаті жилавими голими ногами, викинув клапті за шафу, в куток, куди змітали сміття. Після цього він вийшов і затріснув за собою двері. І це вже була навіть не крапка – це був знак оклику. Жирний і остаточний.
Петренко залишився у кімнаті сам, вражений і пригнічений. Він сподівався всього: крику, лайки, навіть бійки, але тільки не цього. Бо знищити такий потрясаючий сценарій -- це було безмежне

читати