Завантажити

він? Що він? У двадцять років – сліпий фанат якогось навіть словами не сформульованого суспільного чи світоглядного ідеалу? Така собі карикатура на Островського? Недороблений корчагінець у прихованому конфлікті з офіційним курсом? А тим часом і справді: він що, уміє беззастережно й щиро порадіти хоча б чомусь у житті? Чи, може, вміє хоча б просто підійти і познайомитися з дівчиною, яка сподобалась? Чи, може, це не його, затятого адепта світової гармонії, ще й досі одягає і годує проста сільська жінка, його мама (до речі, ду-уже далека від подібних претензій)? А відвага постояти за себе чи за друга де? Та він же ж справді сам від себе ховається за «благородні» ідеали. То хто він в цім житті? І що він на цім світі? Нікчемний інфантильний мрійник? А, може, просто боягуз? Ні, він не поставить цю виставу. Бо це означатиме те саме, що вивернути свою душу привселюдно – та хто на таке здатен?
І раптом сталося щось жахливе. Хоча ні, неправда. Бо ситуація була звичайна, як то кажуть, рядова – просто несподівано для Петренка вона проілюструвала йому його останні висновки.
У коридорі за дверима знагла почулися якісь кроки – багато кроків. У двері постукали, і не встиг Юрко навіть відповісти, як у кімнату натовклася ціла купа людей – усі у верхньому одязі, з червоними пов’язками на рукавах. Усі вони зайшли і стали у кімнаті навпроти нього, сидячого на ліжку під стіною.
П’єса! Негайно сховати п’єсу! Юрко скочив на ноги і став між столом і загоном дружинників – це найбільше, що він міг зробити в даній ситуації. Вже згодом, програючи в пам’яті свою поведінку, він збагнув, наскільки диким виглядав той його стрибок, і все ж, на щастя, здається, його так ніхто й не зрозумів. Розгублений і безпорадний, він стояв, майже тремтів у негарно зібганих біля ширінки штанах – перед нарядом комсомольського патруля, ніби шкідник, заскочений на гарячому. Він навіть не стояв, а якось напівзігнувся і несвідомо намацував пальцями позад себе хоч якоїсь опори. Однак стіл стояв трішки далі і опертя не було ніде. Юрко залишився сам на сам з якимось пригноблюючим Великим Обов’язком, що цієї ось миті втілився в цій темній купі людей у НЕ ЙОГО кімнаті, готовий нести всю повноту відповідальності за проступок, якого на ту мить він іще й сам не знав, одначе був наперед упевненим, що винен.
Попереду групи виступив чепурний молодик, за віком старший за студента, мабуть, аспірант. Впадала в око бездоганна правильність його обличчя, -- блокнот із ручкою напоготові.
-- Так! Ваше прізвище, товаришу студент?
Широко розкритими очима Петренко прилип до чистого обличчя «аспіранта», але не побачив у ньому ні злості, ні службової запопадливості – лише тверезу врівноваженість.
-- А для чого вам? – зопалу блюзнув Юрко, сам дивуючись своєму несподіваному нахабству..
-- Товаришу студент, -- розважливо і навіть м’яко розтлумачив йому керівник наряду. – Ми виявляємо прогульників, котрі не відвідують лекцій. Під час занять ви перебуваєте в гуртожитку. Назвіть ваше прізвище і факультет.
Ще б якась крихітка секунди, і Петренко, поза сумнівом, назвався б; але в офіційній незворушності цього «аспіранта» щось ніби проглядало обнадійливе: чи то байдужість до своєї ролі патруля, чи, може, інше щось… Юрко мигнув поглядом по обличчях решти дружинників і в них також не помітив ніякої ворожості. І тоді він раптом зіщулився, скривився і заскиглив:
-- Та я зібрався іти на пари, але заболів живіт… Дуже…
Це було настільки принизливо: клянчити помилування, що навіть дружинники це зрозуміли.
-- Для хворих є поліклініка, - спокійно продовжив розмову «аспірант», опустивши очі. – Ви знаєте це?
-- Та я зібрався вже, але не зміг іти. – Юрко брехав усе відважніше, бо відчував, що саме цього від нього вимагає ситуація. – Боліло дуже… А оце тільки недавно ніби попустило, то я до семінару почав готуватись… То я зараз піду в поліклініку…
Його приниження було таким очевидним, а брехня такою нахабною, що від сорому ніхто не міг дивитись йому в очі. Запала пауза і Петренко зрозумів, що потрібно ловити момент. Він похапцем кинувся до ліжка, витягнув з-під нього черевики і тут таки, на очах у всього наряду, загинаючи задники, почав поспіхом узуватися. Зашнуровуючи черевик, він спочатку присів, а потім навіть став на одне коліно, і ця колінна поза остаточно «добила» доброго «аспіранта».
-- Ну, добре, добре! Ми вам віримо! – благальним тоном він спробував зупинити Юркове приниження і безсило опустив руку з блокнотом. – Але наступного разу дивіться: якщо захворієте, то щоб негайно йшли в поліклініку.
-- О, так, так! Звичайно! – закивав головою Петренко уже в спини дружинникам, які, ледь не наступаючи один одному на п’яти потовпом виштовхали один одного з кімнати.
«Невже пронесло? -- зрадів Петренко. – Ні, таки точно пронесло!»
І все-таки радість його була якоюсь щербатою. Щось його муляло, щось ним

читати