Я буду шукати тиші. Тиша на заводях ставу Стелить листя кругляве. Тихосте, тише, по чому Пізнати близькість твойого дому? По вогні, що не гнеться од вітру, По сонних пушинках на рівнім піску Чи по чорних колонах, смарагдом прояснених? – Ні по колонах, ні по вогню, Ні по пушинках на рівнім...

Я від’їздив. Лишалася земля Моїми збосоножена ногами, Лишалися дерева і поля, І береги упоєні снігами.   Я від’їздив. Лиш хмари в вишині Пливли слідом отарами рябими І присягались в вірності мені. За що вони мене так полюбили?   1980 р  

Я дуже люблю жінку, про яку нікому нічого не можу сказати. Люблю її голос, люблю, коли вона заговорює першою, після мовчання, після згустку тиші. Тиша тоді стає непереконливою, як школяр, що запізнився на перший урок. Тоді відразу стає зрозумілим, що пауза сама ніколи не пояснить...

Я жию у Львові В поганому домі Сплю мало Сплю долі Я — кістка птаха, наповнена ртуттю По суті Вже кілька днів Життя— Там, де ти Людинозалежна Багато магазинів книжкових І нема куди Сміття Кидати

Я з ним, а думаю про день, в якому я була з тобою... Я тут, а думаю про те, як піднімалось над водою рожеве сонце... Тіні штор продовжували ніч і сутінь... Ти - вітер мій, ти - дощ і шторм, в якому я шукала суті і розуміння власних слів, які писала до і після. Чомусь мені ти так болів, тремтів,...

Я й забув, що то осінь холодна, Я й забув, що то смерті пора, Я й забув, що ти кров благородна, Що між нами безодня стара, Що між нами народнії сльози, Що любиться нам зовсім не слід; Я й забув, що столітні погрози Відлучили від мого твій рід. Я забув — ні, я думав, безумний, Що засипана...

І знов натикаюсь на ваші облуплені морди, На вишиті вашими кулями тюрми, На вашу банальність, на рвані акорди, На гумові жопи попсового штурму.   А десь у помийниці плавають черви – Останки облущених східних обрядів… Ішов би кудись, та обжиті печери – Щоб геть...

Я згадую минулеє життя спокійно, та без радості, без туги: одно із нього виніс я чуття, що я не був у нім щасливий, други. Багато праці, і турбот, і скрут, та не було вдоволення, утіхи; мов віл в ярмі, я чув на собі прут і тяг чужого скарбу повні міхи. Хоч не згасав ніколи огник мій, та...

Я знав поетів, що колись без міри Були відважні в пошуках своїх. Тяжка трагедія сліпої віри Спустошила і скам’янила їх. З них кожен був стократ багатший духом, Ніж той, хто оди їхні відзначав, До слів чиїх ми припадали вухом, А він всю велич лиш в собі вбачав. Я знав поетів… Так,...

Любов — кошмар, любов — наруга, Любов — знущання над собою... Я знаю — кров останню вип’є, Коли до серця припаде. Я знаю — нерви стануть дрип’ям, Коли очима поведе. Але я кличу, кличу, кличу: — Відчуй... Прийди — і близько стань. На мене...