Хміль над Россю – полум´ям шаленим З іскорками пуп´янків, квіток. Він зеленим вогником до мене Шепотів: – Чекай, настане строк! – Строк був скорий. Рано восени, За веселим пивом і вином, Хміль-вогонь кричав: – Хильни, хильни! І хоч світ коти доверху дном!...

Ходить вечір по траві, По зеленій мураві. Проведу тебе до поля, Гляну в очі, на уста, А чи воля, чи неволя — Напиши мені листа! Чи на скелі б´є прибій В тиші моря голубій? Чи на мене дуже схожий Твій хороший, милий твій... Шепче вітер комишу. Посміхнулась: напишу Повертайся, чую...

Ходить туга по голій горі, Як туман по долині, Сіє мрії й бажання свої По широкій пустині. Розлітайтеся, мрії мої, Будякове насіння, А де стрінете серце живе, Запускайте коріння! Запускайте коріння ціпке Аж у серце до грунту, Проти плісені, сну, мертвоти Кличте духа до бунту.

Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер. А згорблений чумацький небопад Освітлює пахучі очі квітів.   Я покажу вам сливи на сучках, Що настромились, падаючи мовчки. Затисла груша в жовтих кулачках Смачного сонця лагідні жовточки.   У полі спить зоря...

Ходять по квітах, по росі. Очима чесними, Христовоскресними Поеми тчуть. А сонця, сонця в їх красі — Не чуть. Царства. Під спів крові — без пісень — Вмер чорнобривий день. О лицарі безумного лицарства, З прокляттям вас на перегній! — Трояндний! — Молодий! —...

Я не чую те, що ти намагаєшся мені сказати. Ти знаєш, ще трохи, і я буду змушена застромити свою руку у твоє вухо, щоб розібрати те белькотання. Твої пальці трусять своїми кістками симфонії, Твої губи стримують зуби, що збунтувалися і стукають касками по емалі одне одного, Твої м’язи...

Мов велетень грізний з горбів синявих краю Обідраним хребтом над зелень виринає, Здаєсь: щоглим чолом блакитів досягає, На ньому зломи скель в промінні сонця сяють. Між зламами верхів буйні вітри гуляють, На склі корчик сів і цвітом розцвітає, Сльозою джуркало у стіп її спливає І котиться...

Люба киця зненацька заслабла, Геть охляла раптово і знагла. Вже не мило їй ніц – Ні кіно, ані віц, Ні роками сподівана слава.     Досягла вже чимало, багато; Осягнула, де будень, де свято; Здобула реноме, Закохала мене – Все це нівечить слабість...

Який гарний колір стелі, думає кучерява блондинка Аня, коли до неї приходять пацанчики. Хороша дівчинка - така відкрита, ввічлива і вдячна, думають пацанчики, коли тікають від неї під ранок.