сонце вмочило свого великого пальця у моє ранкове вікно сонце як свідок мого ранкового сечевипускання сонце у моїй великій тарілці покраяне ножем і виделкою несу на плечах своє сонце наче велике щастя ховаюсь від нього під покрівлею автобусної зупинки утікаю від щастя свого у переповненій...

Сонце вечірнє в пухнастій хмарині, Як мати стара в полотняній хустині, З-над обрію в полі когось виглядає. А той десь далеко, либонь на Алтаї, Чи, може, ще далі – в човні на Амурі... І сонце за обрій зникає в зажурі. Лиш хмарка біліє край неба в імлі, Мов хустка з-під стріхи у тьмяному склі.

Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє, Радіють люди, що одпочинуть, А я дивлюся... І серцем лину В темний садочок на Україну; Лину я, лину, думу гадаю, І ніби серце одпочиває. Чорніє поле, і гай, і гори. На синє небо виходить зоря. Ой зореї зоре! — і сльози кануть. Чи...

Сонце перед своїм заходом безжально розстрілює День і скидає його у чорну пащу крематорію. І довго ще перелякані будинки палають від обурення й сорому, а за стінами маленькі люди змивають під душем солоні сльози, якими плакали їхні тіла, знесилені від співчуття.   А завтра...

Сонце сходило за гуком, Ні, не сходило – спливало. Простягав до нього руки Пишний бук над перевалом. А воно на руки – хустку З променистого серпанку... Як ласкава Ксеня з Хуста – Ясинівському Іванку... А мені? Мені, старому,– Все зціляюча «Свалява», Тепла...

сонце таке холодне наче твоє сумління біла листа безодня слово чорнильно-синє падає вірш у прірву букви ламають ребра ми перебрали міру зрештою так і треба губляться в леті коми плазма ковтне початок холод чи тільки спомин нам не дає кричати? винна беру уповні що завинили двоє тільки мовчи...

…Отож, не займайся тим, в що не віриш. Ніколи й не займався. Тут пригадав одну вельми непростацьку історію з практики, в свою будучину науковим працівником у академічному музеї європейських культур, що у центральній частині Леополіса. Власне, стосується однієї з моїх експедицій у...

Де котиться між голубих лугів Хмарина ніжна з білими плечима, Я продаю сонця — оранжові, тугі, З тривожними музичними очима. Ось сонце віри, чисте і просте, Ось сонце міри з віжками на храпах, Ось сонце смутку, звідки проросте Жорстока мудрість в золотих накрапах. І переливно блискотять...

Сорок дев’ять – не Прип’ять, – на ріці пороги, і залога супроти облоги, доки остáнніх не виб’ють. По той бік блесни – ковтають загару зі стели. Братан маріацький з костелу дує по цей бік стіни. Зі святої Галичини, як не сьомга...