Самотносте, омано із оман, Ти так природно манишся в обійми І закликаєш спраглих до оаз... І йдуть вони, Й лишаються... Не враз, А вже коли, опоєні тобою, Лежать та лічать незліченність зір (Бо ж там над ними небо, а не стеля), Враз усвідомлюють, що навкруги пустеля. Лиш тиша...

Санта?.. Я бачив як задовго до Нового Року та Різдвяних Свят він вештався, замученими цьогорічною брудно-сніговою невиразністю, вузенькими забрукованими вуличками нашого середньовічного міста. По-старечому тягнув ноги, взуті в якісь дикуваті хутряні валянці, що натякали на далеку культуру...

Санта?.. Я бачив як задовго до Нового Року та Різдвяних Свят він вештався, замученими цьогорічною брудно-сніговою невиразністю, вузенькими забрукованими вуличками нашого середньовічного міста. По-старечому тягнув ноги, взуті в якісь дикуваті хутряні валянці, що натякали на далеку культуру...

Санта?.. Я бачив як задовго до Різдвяних Свят та Нового Року він вештався, замученими цьогорічною брудно-сніговою невиразністю, вузенькими забрукованими вуличками нашого середньовічного міста. По-старечому тягнув ноги, взуті в якісь дикуваті хутряні валянці, що натякали на далеку культуру...

Аби стемніла літня ніч, То й починає клятий сич: – Гей, дубе, дубе, князю дубе! Да годі вже тобі в діброві Стояти на горі дніпровій, Та викривляти гілля грубе, Та шумко вітер поборяти! Ні з сьогобіччя, ні з заріччя Не прийдуть красні сурмачі Твоє величчя уславляти – Недбалі прийдуть...

Висмокчу матрицю з тіла людини, Чорні сонети впишу на зап’ястя. Татуювання похмурої днини Не намалює обірване щастя.   Стомлене сонце про сон забурмоче. Від невезіння вовками згублюся. Тиша труни, пограбовані мощі; Мертвий пергамент, історія в русі.   Кидай свій...

Я собі вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного некрута б´ють да глузують при тій науці! А мене було і пальцем ніхто не кине, не то що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а я вже і вдав. А пан майор наш і розсудили: —...

1. Я не знаю кому і навіщо потрібно Цю красу скрізь розкидать – мов риба на нерест! Вона йде звідусюди – горить її срібло, Не вгава її шелест.   Я не знаю, чому все прекрасніше жити, Все чудовіші речі, і люди стрічати - І тримати долонями д’горі димуюче...

Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а...