Осяяна Сонцем. Зневірена в диво. Запитують губи: «Буду щаслива?» Відповідають Кохані вуста: «Будеш щаслива, Тисячі «да!»   Осяяний Сонцем, Зневірений в квіти, Запитує в неї: «Зможу я жити?» Відповідає Квітка для нього: «Вір у...

От і все… Мов зоря, одгоріло кохання… Одцвіло, облетіло, мов з дерева лист. Хай очистить страждання. Хай зцілить страждання. Хай воно воскресить! Ти поплач, пожурись… В наших зустрічах криються наші розлуки. Наше щастя гірчить, як полин навесні. Хай тебе возвеличать цей...

От і ще одна ніч без тебе. Я її проганяю, чужу. Вона йде, понуривши небо, Наче голову – за межу. Відчуває свою провину – Ми ж із нею були одні. А ти де, моя єдина? Твої які ночі і дні? Чути часу бадьорий цокіт – Заклопотаний день іде. А навіщо мені той клопіт, Коли...

Отак воно, жити в країні героїв, Де слава й неслава, де воля й неволя, Де тисячу років чекаєш набігу Кочівника лютого з Дикого Поля.   Ніщо не міняється в Божому світі. Знов рядиться злодій у добру личину, Й козак дістає із запілля пістоля, Й сідлає в похід бойову...

отак прокинутися від вибуху як від жахливого сну – в ліжку із сильним серцебиттям з виряченими очима в холодному поті так і жити далі у темряві підсвічуєш телефоном проходиш коридором у ванну вмиваєш обличчя у дзеркалі той самий вираз і пульс ніби з двома...

«Они никогда не разговаривали друг с другом. Их взгляды никогда не встречались. Великий стыд, стыд отца и сына, - это тайна, более непостижимая, чем материнство и жизнь, этот таинственный стыд, смыкающий губы мужчин и таящийся в их сердцах, заставляет их молчать».   Ибо...

Отруйних стріл колчан Некормлена кутя Щемить кора мовчань На дереві буття І є одна твоя У тім сагайдаці Смертельна як змія І тиха як мерці Від щему біль знімів У глузду на межі Із безлічі томів Усі слова ЧУЖІ Безжурних днів туман Утік світи білить Солоних сліз лиман Не море А болить Тримає долю...

Богиня, смертного зустрівши юнака, Жагу запліднення не в силі потаїти, На його кинула полуменисті квіти І щезла в запусті, принадна і легка. Не вабся, хлопчику! Той мудрий, хто втіка, Хто знає, що несе трутизна Афродити, Хто любить чесний дім, акантом оповитий, Де смертка смертного і друга...

Отсе тая стежечка, Де дівчина йшла, Що з мойого сердечка Щастя унесла. Ось туди пішла вона Та гуляючи, З іншим своїм любчиком Розмовляючи. За її слідами я, Мов безумний, біг, Цілував з сльозами я Пил із її ніг. Наче потопаючий Стебелиночку, Зір мій вид її ловив На хвилиночку. І мов нурок...