О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурове простелися, пролийся мертвому мені! І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи!.. Сонця клопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині...

О Космосе великий наш, безмежжя розпрозорене! Ми із Землі блакитної мчимо у далі зоряні. Ми всі до тебе звикнемо, раніш ти був відчужений. Далеко ми проникнемо! Наш вік — такий напружений! О Земле, наше золото! Ще людство в нас розколото, а буде ж жить родиною братерською, єдиною. А буде...

Що ся степом за димове густо закурили? Чи то мрачка осідає, стеляться тумани? — Не мрачка то осідає, не туман лягає, Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає. А в неділю на розсвіті полк козацький скорить, Тоді молод Наливайко до коня говорить: «Ступай, ступай, ворон коню,...

О панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О люба Інно, ніжна Iнно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги... Я Ваші очі пам´ятаю, Як музику, як спів. Зимовий...

О пів на шосту, ввечері, в селі, коли сніги ряхтять так, як ряхтять жар-птиці, і сонце догоря, неначе колісниця, у надвечірніх хмарах, як в золі. О пів на шосту, ввечері, коли дуби в пурпурній ожеледиці палають, і льодорубами на річці лід рубають, а ген блакитну кригу повезли. О пів на шосту,...

О принесіть як не надію, То крихту рідної землі: Я притулю до уст її І так застигну, так зомлію… Хоч кухоль з рідною водою!.. Я тільки очі напою, До уст спрагнілих притулю, Торкнусь душею вогняною.

О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам´ятно забутий. О слово рідне! Шум дерев! Музика зір блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев... О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися, Осяй мій...

Рак на безриб’ї і Чорна вівця водночас – Він був непоганою парою для цієї Білої ворони. Дарма що вона виділялася Лише кольором пір’я Вона не хотіла втрачати його Лише тому Що їй самій було треба когось не любити Бо завжди не любили лише її Щойно це зрозумівши, Він збагнув, Що...

Я у римах тону океанно, Так, як ти у моїм світанку. Ти гукаєш: «Оксано, Оксанооо!..», А я мовчки пишу на ґанку.   Я хотіла пера і волі, Глека ніжності, краплі ласки. То чужа, не моя то доля – Від Різдва до Верби і Паски.   Знов далеко луна...

Жінка Вийшла з його ребра Аж занадто ламкою Як стебло очерету Легко зламати Собі на сопілку Та чи треба йому та сопілка З голосом жінки Яка не дає заснути Не дає спокою Не дає жити у тиші Жінка вийшла з його ребра І пішла самотою Ламка як стебло очерету Яке однак не зламалося Бо...