Змію, людину, сонце та орла Благословив він у високих горах: Премудрість, світло, серце, міць крила — Для бур, для щастя, для висот прозорих. Безумієм чоло оповила Йому гадюка; терни мислів хорих Людина непомітно принесла; Орел упав на землю, в тлін і порох. І він до сонця руки...

Міх хмар із зорями, мов з житом, бере на плечі ніч і йде. У круглім місяця кориті замісить тісто золоте. Дівки п’яні, мов грім, проходять, реве із зодіака Бик. Земля запліднена, і води у куряві масних музик.

вечір догорав як сигарета розкиданими пасмами жовто - гарячого вечір струшував попіл на враз поночілі будинки що в сутіні радше скидались на заблуканих привидів вечір невпинно скочувався у бездонну прірву ночі я ступив на поріг нічного міста я ходив змертвілими вулицями я гладив...

Ніч була розбурхана та тьмяна, Вітер грав і рвав пом’яті струни, Я пила самітньо аж до рана Темну розпач — найгіркіший трунок. А під ранок, зором помертвілим Розгорнувши спопелілий морок, Віднайшла я ненаправний вилом На землі, на небі і в простораx… Та в душі, як день...

* * * Ніч єднає звуки. Ніч сама в собі. Взявшися за руки, сидимо в журбі. Ніч не йде нікуди, перше світло ллє... Що ж із нами буде? Що із нами є? 1977

ніч притаїлася мов заєць лишень прядуть тремтливі вуха лишень тремтить вологий видих ніч причаїлася і слуха як калатає хворе серце ніч пробіга мов чорний заєць і залишає круглі зорі блискучі тверді і охайні катає котяшки прозорі і калатає калатає ніч полюватиме на...

Три танкиста, Три веселих друга – Экипаж машины боевой. Солдатська пісня Ніч шептала перешерхлими губами: «Ой чого ж так гірко-димно у байрачині?» Нахилялась в поцілунках над лобами Трійки діток, що фашистом будуть страчені. Як стягали із броньової колиски, Сорочки геть...

У виломі стіни нездалий шарм. Палкі прихильниці декору прагнуть лілій, Троянд і винограду, і кружляння пар, А я, як і раніше, прагну ліній. Я прагну прати глибину Ковша,яким, назавтра в ніч, світило звисне, І пити з нього, і губить слину Й чекати, доки соловей чи хтось бридкіший з серцевини...

Стояла бiля дверей i хухала на задубiлi руки. Вона так довго йшла, а тут нiхто не впiзнав її, нiхто нiби й не чекав. Батьки подруги понурi, якось байдуже вiдповiли на її привiтання. Сидiли бiля грубки й, п’яно похитуючись, дивилися порожнiми очима на вкрите iнеєм вiкно. Хату...