Мені ім’я це невідоме більше року. Зустрів я якось це обличчя у майстерні, де машини лагодять. Зустрів я ввечері його в Південному мікрорайоні, в квартирі, на мешканців якої пухка коротка дівчина наводила лихі і чорні вроки. Ми їли печиво, зефір, ковтали чай зелений з запахом...

не знаю чи здатний назвати речі які бачу чи знайду для них правильні слова і відповідний тон голос мій став згорбленим чужинцем закутаним у сірий плащ із балахоном який блукає самотньо в чужому нічному місті його не впізнаю не розумію хто я насправді не знаю чи здатний любити як у...

Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене, що все, Коли погляну на твоє лице, Чогось мов щастя й волі серце прагне І в груді щось метушиться, немов Давно забута згадка піль зелених, Весни і квітів, — молода любов З обійм виходить гробових, студених. Себе я чую сильним і...

Не знаю, як це почалось. Прийшов, намовив мені хтось? Чи серце схаменулось: — “Мало!”? Чи щастя весен заблукало? Навкруг долини зацвіли, джерела срібло розлили, і палац став зі знаком лева, на пальці — перстень королеви. Упав самоцвіт на чоло — життя стобарвність...

Мить, зупинися, Ти прекрасна! Й.-В. Гете – Не зупиняйся, далі йди, Ти не ота... Не та – прекрасна.– Мить усміхнулась любо, красно, Відлунком кинула: – Зажди, Ще пожалієш в час біди, Що не сказав тоді, колись: О мить прекрасна, Зупинись!

не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало і тепер теж не існує не кажи що весь світ у темряві що тут страшно і нудно а часом просто нестерпно що все пусткою почалось і завершиться також пусткою не кажи цього всього принаймні тоді коли вкотре приходить літо коли тіні...

Не люди наші вороги, Хоч люди гонять нас, і судять, І запирають до тюрми, І висмівають нас, і гудять. Бо люди що? Каміння те, Котре, розбурхана весною, Валами котить і несе Ріка розлитая з собою. Не в людях зло, а в путах тих, Котрі незримими вузлами Скрутили сильних і слабих З їх мукою і їх...

Не минай з погордою І не смійсь, дитя! Може, в тім осміянім Суть твого життя. Може, в тім зневаженім Твого щастя карб, Може, в тім погордженім Є любові скарб. Може, сміх твій нинішній, Срібний та дзвінкий, Стане в твоїй пам´яті За докір гіркий.

Не можу забути! Не гоїться рана! Мов жалібні нути із струн теорбана чи голосно грають, чи ледве їх чути, все жалем проймають — не можу забути! Не гоїться рана, хоч мию сльозами, хоч час на ню капле цілющі бальзами, хоч сонечко гріє і зірка рум´яна цілує, яріє — не гоїться...

Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить, він як зоря проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить. Ні словом не озветься. Ані пари із уст. Вусате сонечко моє!...