I вiн, биру*, найстатечнiший у селi чоловiк, пiддався спокусi молодої вдови, i, як стемнiло, i в хатi заснули втомленi жiнка й малi дiти (два старшi сини спали на сiнi на хлiвi), вiн тихо вийшов з хати на подвiр’я i городами подався пiд Горбок, де жила вдова. Скрадався, мов злодiй, при...

З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна, Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де, А він уже ступив ногою у стремена, І кінь його баский вже гривою пряде. Лишилася сама, коханка безіменна, І дивиться на путь, де курява паде. Одного вечора, як праця цілоденна Кінчиться геть, вона...

У сутіннім залі затрапезної кнайпи, огорнувшись рук своїх рятівним колом, ти на дні келиха з абсентом зеленим невеселі спогади топиш спроквола. І кружляє у жилах дурманяче зілля. Вже і кров – то не кров... Лиш полин та аніс... Залягла у міжбрів´ї зморшка глибока – божевільної...

…бо словом можна любити…                     Юрій Іздрик «Молитва»Світлина українського воїна, який читає книгу Тімоті Снайдера в окопіна Донеччині, облетіла увесь світ…Трепітно книги складалина приміському...

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди! Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов´їну. Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі…...

Люблю весну, та хто її не любить, Коли життя цвіте, як пишний сад. І, мов у сні, шепочуть листя губи, І квіти шлють солодкий аромат. Люблю весну, коли плюскочуть ріки, Коли рида од щастя соловей І заглядає сонце під повіки У тишині задуманих алей... Люблю, коли блукає місяць в травах, Хатини...

Люблю тебе — не знаю слiв Тiєї пiснi лiсової. Крiзь верховини ясенiв Снiжини розтають весною. Пташиний виклюнеться спiв Iз лiсового спокою: Хай пронесеться листям спiв I спиниться понад тобою. 1920

Вадить думкам і вабить пам’яті клапоть Торкає мене то шовком, то електрошоком   Про шкіру твою, налиту густим лате літа Очей куракао блю (я їх досі люблю)   Я чую твій голос досі, мов грішниця ґоспел Як горе-вояк - крові цівку з фантому кінцівки   Чи наче...

Дзвенять німою тугою ліси, Коли їх ніч тремтлива обнімає І від очей у ревності ховає Принади їх первісної краси. Бринять живою радістю ліси, Як ранок спалахне на небокраї, Як сонце огняне завісу піднімає Із їх первісної і чистої краси. Мені здається, — може, я не знаю, — Було і буде...

Вона з´явилась уві сні, Молодшому за мене, мабуть, втричі. Хоч сам по собі сон не має віку. Та менше з тим; Я був, повторюся, у ньому Понаднормово молодим. Себто с обою, Ще не шматованим, наївним І не обманутим... Й не грішним.... Щось забагато "не"... Цілком...