Завантажити

молодих чужинців, москвинів, їхати в Україну, шукати собі тяжкої смерти – важко відгадати. Не інакше, як певна ідея... Нам, українцям, саме такий вчинок над німецьким генералом здавався справедливим. Його поводження в Україні, безправне і суворе: катування безпомічних селян, грабіжницьке поводження, так і підказувало – так йому і треба... "катюзі по заслузі"...
Допити і катування над атентатчиками тяглись щонайменше тиждень і, нарешті, ледве живого Донського засуджено на кару смерти через повішення. Через пару тижнів мав відбутися ганебний присуд... 10 серпня всіх арештованих зігнали у великі камери, що вікнами виходили до Лук'янівського базару. Так само німецькі вояки зганяли селян і міщан на ту базарну площу, де мав відбутись присуд, і оточили їх. Це німці показували українцям, як вони карають правопорушника... Посередині базарної площі, біля телеграфного стовпа згромадилась купка німецьких старшин – це були судді, виконавці кари. Йогансен приніс стілець. Двоє вояків привели, власне, притягли, напівживого Донського. Посадили його на стілець біля стовпа, зав'язавши йому очі і руки з-заду. Старший старшина обергауптман прочитав присуд і наш тюремний доглядач унтер-офіцер, найвищій мужчина, наплав на шию Донського петлю, вибив з-під ніг стілець і шарпнув вділ його тіло. Повішений здригнув, висунув язика і в хвилину на голову повішеного накинуто брудну шматину. За кілька хвилин військовий лікар констатував смерть повішеного... Народ, опустивши в жалобі голови, а то й знявши капелюхи, відходив від страшного місця. А чимало присутніх жінок, хрестячись, в сльозах відходили без слів до своїх возів. Площа швидко опустіла, повна тяжких прокльонів німців...
На якийсь час в тюрмі нашій було тихо. Всі переживали по-своєму ганебну подію... переповнені глибокою ненавистю до німців. Міряючи, по звичці, свою камеру вздовж та поперек, я випадково глянув у вічко в дверях, проти якого побачив таке ж вічко в дверях протилежних камер. В це вічко світило ясне сонце з протилежного вікна. В тім соняшнім промені перед вікном стояла молода, золотокудра дівчина, правдива гауптманівська Раутенделяйн з простягненими до сонця руками, які наче б розправляла вона.
З цієї хвилі я зацікавився нашою молодою сусідкою. Я певний був, що це ніхто інший, як учасниця атентату на німецького генерала, що називалася Каховською, що чекає, певне, свого присуду та своєї кари. Єдиним, в кого можна було дістати якісь відомості, був наш джура. І я в найближчий ранок почав його випитувати. Він оповів мені, що тепер саме допитує її російський офіцер в присутності німецького старшини. А по допитах перевели її та ще іншого учасника атентату в цей коридорчик проти нас, де є три одиночних камери, в двох крайніх і сидять вони. За ними доглядає отой кат-унтерофіцер. Він вигадав на ніч прив'язувати Каховську до залізного ліжка: руки і ноги – телефонним дротом, а голову – довгою косою... Ото вона і розправляє затерплі за ніч руки та розчісує пальцями золоті коси...
Я просив джуру, що має такий-сякий доступ до Каховської, сказати їй, що тут по-сусідстві є люди, які їй симпатизують і хотіли би чимось їй допомогти. Добре би було нав’язати нам листування. В один недалекий день я відірвав від часопису білий пасок маргінесу завширшки одного цаля (інча), загостривши олівчик такої ж довжини і, намотавши на його папір-стрічку з моїм закликом до листування, передав все те через Йогансена моїй "ві-за-ві". Не довго я чекав відповіді. Через пару днів вона підписала, що тішиться і дякує мені за цю спробу листування... Тепер відбувається допит її. Про його напише, коли зможе, пізніше, а зараз хотіла би послати кілька рядків своїй матері. Питається, чи є в мене хтось такий, що передав би її листа в руки старенькій матері...
Я поговорив з товаришами і незабаром дружина прем'єра Вс. Голубовича охоче взяла на себе ролю поштаря. Через тиждень я вже передав Каховській таки довгенького листа. Радості не було кінця-краю... Тепер вона оповідати стала про себе. Допитує її руський офіцер добровольчої армії на прізвище Білецький, в присутності німецького офіцера, який і по-російськи розуміє. Їх цікавить, хто послав нас на цей злочин?.. Чи не ми ж вчинили і недавній вибух у Києві на Звіринці і нащо це нам було потрібне... Я догадалась, що ті ж питання вони ставили і Донському. І що він, напевне, дав їм відповідь незадовільняючу. І що, як би я не відповіла їм, кінець буде однаковий – мене так само полевий суд засудить на смерть... І ці допити – це цинічне знущання садистів офіцерів і суд їх – це лише пуста формальність, для людського ока...
І суд над нею стався скоро. Їй оповістили, що вона приговорена воєнно-полевим судом до кари смерти через повішення. І був він вже тим добрий, що перестали її катувати, не було вже тих безсоромних знущань брутального унтер-офіцера. З цього дня вона з тремтінням чекала, коли поведуть її на страшну і огидну смерть... Почалось частіше її листування з матір'ю.
Вона пише, що не сьогодні-завтра її замордують і не побачить вона своєї

читати