Завантажити

з'явився лише міністр внутрішніх справ М. Ткаченко, якого німці не знайшли... Всі урядовці міністерства внутрішніх справ були обвинувачені в справі арешту банкіра Доброго, якого було таємно арештовано і вивезено до Харкова під догляд губерніяльного комісара Гр. Степури.
Писати про суд, що був змонтований німцями над нами явно з метою оскаржування української влади і зовсім безправно, не є приємністю. А до того оскаржені вели себе не як повинні би поводитись на своїй землі високі українські сановники: виправдовувались, просили, навіть плакали. Особливо не поважно поводився директор Ю. Гаєвський... Тим часом всі ми дістали досить тяжкі присуди... Я був обвинувачений лише в тім, що допустив до арешту Доброго, про що винен був знати, яко начальник міської міліції. А на мою заяву, що арешт був переведений по ордеру міністра внутрішніх справ його урядовцем для 283 доручення – не було звернено уваги. Мене засудили на два і пів роки тюрми з зачотом попереднього сидження.
Після суду всі ми були зведені в одну камеру Лук'янівської тюрми. Не було між нами тільки Ю. Гаєвського, що умів до суду і після суду виказатись перед німцями хворим і перебував у санаторії для нервово хворих. Тяжко було переносити суворий тюремний режим, а також індивідуальні слабощі, а то й примхи кожної особи, і хворої, і здорової.
Я далі розважав себе переважно читанням, а то й писанням. Так в ці місяці я на прохання українського видавництва "Ґрунт" (О. Лебеденець) злагодив збірку своїх новель, яку видавництво видало під титулом "Камелії – психологічні арабески" з вступною статтею Мик. Шаповала, перед очима якого пройшла моя літературна праця (1908 – 1914).
А ще більшою моєю постійною працею в тюрмі була рецензійна праця: час від часу пересилала редакція журналу "Книгар" нові видання для рефератів або рецензій, яких я залюбки написав декілька десятків...
Так я перебував довгі місяці, покараний рішуче без будь-якої вини. Це підтвердили й самі німці: коли гетьманський міністр зовнішніх справ, бл. п. Дмитро Дорошенко, їх запитав, чому мене не звільнено від кари, то йому відповіли, а чому ж він не просив про звільнення?
Тут і були розкриті карти так званого німецького суду на Україні.

20
Відбували всі ми свою кару в спільній камері Лук'янівського в'язничого дому, що в німців став за одну з шести тюрем. Режим був загально-тюремний, але дещо зм'якшений для нас. Дозволено було діставати і читати газети. Дозволено мати передачі харчів тричі на тиждень, а також дозволені були побачення з родиною два рази на тиждень. А загалом життя тут плило одноманітно і скучнувато.
Якось в кінці липня (30.7) в післяурядові години всі ми почули чималий гуркіт вибуху в місті. Він не рівнявся з тим вибухом, що стався в місяці травні на Звіринці при експльозії порохових складів, але був це явно вибух бомби.
– Що це?.. – запитав я товаришів по камері, піднявши очі від книжки. – Чи не атентат на когось?...Це, напевне, хтось поплатився життям... – і на цю тему більше й не балакали. Добули день, переспали неспокійну ніч, і коли наш джура, естонець Йогансон, приніс нам каву, то, розливаючи її по кухликах, бормотав, наче до себе, остерігаючись вартового:
– Вчора над вечір стався атентат на генерала Айхгорна. Вбито його та його ад'ютанта на вулиці в Липках. А вночі атентатників катували і допитували у нас в підвалі. Між ними є одна дівчина і троє мужчин. Один з них був візником, що віз атентатчиків, і той не витримав і після допиту повісився тут на віконних гратах.
– Я то чув серед ночі якісь глухі крики, – озвався міністр Жуківський, що хворів безсонницею, – але я думав, що то допитують когось з давніх мешканців нашої тюрми.
Джура вийшов і в камері розвинулася гаряча балачка на тему несподіваних подій, але матеріалів для обговорення було мало. З нетерпеливістю чекали когось з відвідувачів, що принесе більш докладні відомості. Прийшла дружина П. Красовського і принесла досить вичерпуючі відомості, що роздобули товариші на волі. Самий інцидент так передали: генерал зо своїм ад'ютантом вертався зі свого штабу до мешкання пішки, як то було завжди. В Липках на шляху зустріли вони візника з трьома пасажирами. Порівнявшись з генералом, один з пасажирів кинув бомбу, що впала біля генерала і розірвала його та його супутника. Негайно по вибухові німецьке вояцтво кинулось на атентатчиків, які не пробували тікати, та всіх їх арештували. Часописи додають, що атентат виконав молодий московський терорист, з партії лівих соціал-революціонерів, назвав він себе Дмитрієм Донським, що напевно є його псевдонімом. З ним була його наречена панна Каховська як його помічниця. Вона тримала другу бомбу, яку мала передати Донському в разі би перша не розірвалась. В тій же ролі був і третій мужчина, що назвав себе Собком, київським ресторатором на Володимирівській вулиці. Четвертий був ним найнятий візник. Держали себе атентатчики спокійно і певно, що виявило в них ідейних, переконаних терористів... На тому і скінчились інформації...
Що змусило

читати