Завантажити

грамів 200 хліба, вже з українського збіжжя, брусочок штучного меду, який на початках мені навіть смакував. То все тяглося не більше півгодини. Поснідавши, я почав знайомитись з обставиною: в рамі великого вікна, на тлі неба, висилась висока Лаврська Дзвіниця, з висоти якої доносився дзвін кожної півгодини і години, поважно, маєстатично. Тут згадалася легенда про дзвіницю... Ближче перед вікном стояли густі кущі розквітлого бузку. Між ними виднілась стежка, якою, здавалось, ніхто не ходив. Оглянувши убогу обстановку, я кілька раз перейшов вздовж кімнати і почув себе дуже втомленим нервово. Ліг і непомітно заснув. Спав до дванадцятої години, коли мене збудив протяжний дзвін високої дзвіниці. Скоро принесли мені обід, тобто традиційний німецький "айнтопф", яким я насолоджувався цілий час свого перебування в німецькому арешті...
Трохи підкріпившись по обіді, я почав роздумувати, що привело мене сюди, чому це я попав у німецький "полон", коли все навкруги було спокійне і без змін. Все, що сталось зо мною в минулу добу, було для мене загадкою і великою несподіванкою...
Переступаючи по кімнаті, я зачув за стіною глухий кашель. Це мене підбадьорило і переконало, що за стіною був у мене сусід. Значить, я не один попав у німецьку клітку!... Я почав пильно прислухатись. Кашель повторився. Я відповів на нього також голосним кашлем, а опісля почав стуком викликати сусіда на розмову: три удари з перервою по три стуки. Але, на жаль, жодного відгомону не досяг. Сусід мій чи був незнайомий з тюремною азбукою, чи не осмілювався вести недозволену тюремним режимом балачку. Але все-таки була мені потіха, що за стіною є хтось, що переживав подібну мені сумну недолю... І я ламав голову, що сталось в місті, що значать ці арешти німцями українців?... В таких болючих здогадках я пробув кілька день, до менту, як побачив, що по стежці пройшла в сад якась жінка в чорному під охороною вояка. Я прилип до вікна і напружено чекав, коли вони будуть повертатись з прогульки. І через чверть години побачив на стежці постать відомої мені української письменниці, Наталії Роман?вич, дружини міністра внутрішніх справ Михайла Ткаченка, яку німці арештубали замість її чоловіка. Ще через кілька день почув за другою стіною істеричний плач з різними викриками. Про це думав, що то когось катують...
Так минав день за днем, без будь-яких для мене змін. І лише через день п'ять-шість я дістав з рук сержанта пакуночок з білизною, що був дуже пильно огорнутий українською газетою. Ця передача була мені великою потіхою. В тих зім'ятих аркушах часопису, що були явно підібрані, були інформації про те, що діялось там у місті. А відбувалось в ці дні багато і дуже багато різних новин. Згадано лише про гетьманський переворот 29 квітня при допомозі німецького командування. А напередодні перевороту німецький військовий відділ брутально увірвався в залю засідання Української Центральної Ради у час її важливої законодатної праці і арештував її двох міністрів: прем'єра В. Голубовича і військового – Ол. Жуківського, а всіх присутніх обшукав... З цих фактів і низки інших виявилось, що німці вже були не союзником нашим, а брутальними окупантами України, які поводились так, як їм було вигідно.
Від цих новин серце мені похололо, а були вони дуже стримані і пересіяні на німецько-гетманському решеті.. Я бачив, що закликано німців, щоби допомогти вигнати большевиків. Большевиків вигнали і самі ганебно розташувались по цілій Україні.
Але з часописних повідомлень не стало мені ясно – чому арештовано мене та двох міністрів, адреси яких вже німці питали в мене при арешті. Видно є щось спільне між нами... Сумний і приголомшений сумними подіями, я перебував день за днем під тяжким питанням: і що ж буде з Україною та її молодою державою далі?.. Вороги, як не одні, то другі, насідають на неї і не дають їй вільно жити...
Тижнів зо три по арешті з’явився до мене німецький військовий слідчий, капітан Тройде, той самий, що при арешті так завзято кричав воякам, щоби стріляли в мене. З його запитів я все-таки не довідався, чому мене арештовано. Він зібрав лише мої так звані "персоналії" і з тим відійшов до сусідніх кімнат.
Одним лише він мене потішив, а саме, казав, що буде мені дозволено діставати до читання наукові книжки, звичайно, після його перегляду. І незабаром я дістав з волі кілька солідних книжок, що давали мені велику розвагу і потіху. Читання та прогулька в саду були мені єдиною розрадою. Так ішли дні, тижні і місяці... В кінці третього місяця я дістав від слідчого, капітана Тройде, акт обвинувачення і тоді лише зі здивованням я довідався про вину, яку мені і кільком іншим особам приписувало німецьке командування. На суд без вини винуватих з’явились: прем'єр уряду УНР Вс. Голубович, військовий міністр Ол. Жуківський, я, начальник карно-розшукного відділу української міської міліції Красовський, директор адміністративного відділу міністерства внутрішніх справ Ю. Гаєвський та урядник для особливих доручень міністерства внутрішніх справ М. Осипова. Не

читати