Завантажити

роздратували селян. А після інциденту з військовим прошибла у мене думка: чи є рація в нашій роботі?.. І порадившись з отаманом, ми кінчили наш обхід, а зібрані речі наказав везти до сільської Управи, під догляд та відповідальність голови її.
Я не міг вже сидіти у переповненому візку і став на штельвагу, чекаючи свого фірмана. В той мент по6ачив, що один чоловік з натовпу, що держав в руках рушницю, обернув її цівкою до себе і замахнувся, щоби мене вдарити, але я в мент скочив з візка на другий бік... Великий натовп жінок, що оточував візок, скористувався тим ментом і кинувся розтягати, хто що попав, зібрані речі під дикий регіт задоволених жінок. За хвилин кілька на візку не зосталося нічогісенько. Навіть зникла драна подушка з сідала візка... Підійшов отаман і з болем серця зауважив, що здобич наша занадто мала, але і її треба передати в економію. Ми від'їхали до школи, де я розлучився зі своїм приятелем. Переночувавши в економії і давши певні накази міліції, я від’їхав до Києва, не привізши нічого втішного п. Преснухіну...

14
Одним з епізодів збройної боротьби України з московськими большевиками було большевицьке повстання національних елементів у Києві в ніч проти 29 січня 1918 року. В оборону столиці та Української Центральної Ради, яка не припиняла своєї законодавчої праці, стали тільки добровольчі частини та Вільне Козацтво, що формував М. Ковенко. Кілька днів гупала їх гармата з-за Дніпра. Большевицькі частини зайняли Печерське, Арсенал, Старе Місто, Поділ, Вантажну Станцію, а їх броневик проривався з Димієвки по Васильківській вулиці до Ділової, де були касарні в той час артилерійського дивізіону. В ці дні я виїжджав з Києва у ближчі до Києва участки, щоби розвідати про настрої та поведінку селян в ці непевні дні. Виїжджав вже верхи конем, що опинився без господаря в Биховському участку. Кінь доброї англійської породи, він-то став служити мені, як засіб пересування в повіті. Побувши кілька днів в різних селах, я одного січневого дня повернувся до Києва, не знаючи, що сталось тут. А по дорозі до хати рішив вступити до Військового Міністерства, щоби дістати ордер на одержання в Арсеналі ухвалених давніше трьох тисяч карабінових набоїв для озброєння сіл. Особливо сіл, що оточували Київ та терпіли від грабіжницьких нападів дезертирів з московських частин.
Ордер був готовий вже давно і урядовець, не гаючись, знайшов та передав мені його за моїм же підписом... Я поїхав по Олександрівській вулиці на гору до Миколаївських воріт і не доїжджаючи до них побачив на трамвайових лініях обірвані дроти і двох коней, що впали один вправо, другий вліво від лінії, вбиті електричним струмом. Обернувшись на кульбаці до свого джури, я остерігав його, щоби він не наступив на смертельного дрота, що лежав нам на шляху. Зосередивши всю свою увагу, щоби не зачепити небезпечного дрота, я помітив, як з Миколаївських воріт вибігло кілька озброєних рушницями людей і, підбігаючи до нас, кричали:
– Слазі!.. Слазі!..
Ми спинили коней і злізли на землю. Вмить нас оточило кілька червоноармійців і один, видно старший, гукнув:
– Ступай!..
Ми рушили, коней вели за собою; увійшли у ворота і пішли за провідником по Миколаївській вулиці до арсенального будинку. По дорозі я почув радісний вигук:
– Ну і гуся поймалі!...
Тут я згадав про небезпечний ордер, який в мене знайдуть при обшукові і, звичайно, не погладять мене по головці... Я рішив за всяку ціну його позбутися. Тоді я скоренько зімняв його в щонайменьшу галочку і, підносячи хусточку до носа, кинув її до рота і почав щонайенергійніше її жувати, звичайно, під прикриттям хусточки.
Ми підійшли до штабу їх. Старший наказав одному з червоноармійців подержати наших коней і всі тут присутні обступили їх і оглядали та мацали мою новеньку, з синьо-жовтої шкіри, кульбаку.
– Пайдьом!.. – звернувся до нас старший. Ми вступили з ним у потік большевицьких вояків у цивільному і військовому одязі, зі зброєю в руках найрізноманітнішою: рушницями, обрізами, револьверами, ручними гранатами. Ми поволі просувались на другий поверх будови, а я все працював щелепами, щоб змолотити мій небезпечний ордер до стану м’якої маси, якого вже не розгорнеш і не прочитаєш. І перед дверима їх штабу я вийняв з рота м’яку галочку і непомітно опустив її на діл, де по ній ступали сотні людей. Тяжка вага спала мені з грудей. Я тепер поводився вже певніше і почав думати, що буду говорити. Моя зброя – шабля та револьвер – збільшувала небезпеку. Але червона опаска на руці могла підказати їм, що я большевицький сторонник... інший і не ліз би сюди.
Коли перед нами пройшло десятків два-три людей, яких переслухав і справи залагоджував миршавий і підсліпкуватий жидок, прийшла черга до нас. В його рішеннях та ліквідації багатьох справ було чути короткі два слова:
– В Круглую башню!
І відповідь ще коротша:
– Пайдьом!
Наш конвойний оповів, як ми попались їм. Той факт, що нас не піймали десь, а що ми самі прийшли до них, викликав певне довір'я до наших слів.
–

читати