Завантажити

руках.
Але не вспіли ми провести цю операцію, як до нас підійшов молодий, бравий хлопець у чимерці та високій смушковій шапці й відрекомендувався, що є значковим Отамана Вільних Козаків. Отаман же перебуває зараз в школі і просить вас до себе в спільній нам справі. Старшина вернувся в економію, до своїх людей, а я зі значковим пішов в школу.
Школа була з півкілометра від економії, в селі. Підходячи до села, я помітив за окопом озброєну сторожу Вільних Козаків... Я подумав: "Селом тепер керує молоде селянство з військових і до того ще добре озброєне...”.
Майже на порозі школи мене зустрів чоловік середніх літ, зовсім інтелігентського вигляду і назвав себе Отаманом загону Вільних Козаків села Гороховатки. При назві села в мене затремтіло серце і пролетіла в пам'яті згадка про милу мені родину панотця Чехівського, що походила з цього села, і в яких я гуляв на весіллю одної з дочок саме перед оголошенням I-ої Світової війни. Я також назвав себе – яко начальника Повітової Міліції і глухо додав своє ім'я і прізвище. Отаман просив сісти мене хоча би на шкільній лаві і тут же перепитав моє прізвище.
– Богацький – кажу я.
– Павло Богацький? – ще раз перепитав він. – Може редактор часопису "Українська Хата"?..
– Так., – притакнув я. – А ви звідки мене знаєте?..
– Я ваш бувший передплатник і читач.., а також член видавничої спілки "Українська Хата" в роках 1913-14, що повстала між співробітниками п. Віктора Дубровського, між молоддю, що працювала під його керунком в річній сторожі на Дністрі... Але вас я знаю давніше через п. Віктора Чехівського, що організував в нашому селі відділ українського революційно-бойового товариства "Вільна Україна"... ви ж приїжджали вчити нас, як поводитися зі зброєю і боротись з озброєним ворогом в місті, на вулиці, в домі тощо... То все в наші часи придасться!..
Я тремтів від радості. Схвильований, зірвався з місця і обома руками потиснув його руку, простягнуту назустріч. На довшу хвилину ми замовкли, схиливши голови, з глибокої пошани до нашого любого товариша, що впав в бою у Першій Світовій Війні...
Ще більше хвилювала мене згадка про Володимира Мусійовича Чехівського, мого учителя і друга, що пізніше згинув у большевицькій неволі, засуджений на процесі Союзу Визволення України... Вічная їм пам'ять!..
– Але годі солодких і гірких спогадів, – кажу я. – Почнемо робити те, до чого прикликала нас біжуча хвиля...
Отаман запропонував мені спільно з ним об'їхати село та обшукати і відібрати розграбований спирт. Щоби не думало село, що це є дозволеним, та не пускалось на дальшій грабіж і руїну маєтку. Він закликав значкового і наказав прислати десять молодців, що підуть з нами.
Ми вийшли і сіли на старенький візок та поїхали до Управи села, куди мали зносити селяни добровільно спирт, що його взяли. В Управі ми застали кількох селян, що принесли по малому кухлику спирту. Двоє козаків приймали принесене. Але ясно було, що добровільно не вдасться зібрати розібране – треба робити обшук. І ми почали його з першої хати. Козаки шукали в хаті: на полицях, під лавою, під горщиками та макітрою, в печі за заслонкою; в коморі – в скрині, в мішках зі збіжжям... далі: в клуні, в хлівцях, всюди, де тільки можна було сховати посудину з напоєм. В кого був на току стіжечок збіжжя, то й там шукали, піхаючи довгим дрюком...
Одночасно зі спиртом відбирали і різні військові речі та награбовану військову білизну, одежу тощо, що необхідно було передавати новим формаціям українського війська. Зібрані речі клали на візок, під догляд одного козака, який помалу тягнувся за нами.
Наші конфіскати мовчки приймали чоловіки, лише де-котрі відмовляли, що нічого не мають. За те з великим протестом, криком і лайкою зустрічали нас жінки.
Щоби більше хат обійти, ми розділились на дві партії... На воротях одного обійстя зустрів мене військовик суворий, який гостро заявив, що у нього нічого немає. Але ми вже не вірили нікому, бо часто то була неправда. Хлопці швиденько оббігали надвірні будови, а я пішов до хати. Тут господар сказав ще раз, що нічого не має, а в той мент хлопці знайшли під великою макітрою глечик зі спиртом.
– Пощо ж говорите неправду? – сказав я.
– То я собі купив... то моє! – буркнув злобно господар.
– Це неправда! – відповів я. В той мент військовик згинається і з-за халяви витягає ножа та замахується ним мені просто в груди. Я швиденько відступив крок, другий назад і проти напасника наставив револьвера, що був у мене за пазухою в шинелі. Військовик солоденько всміхнувся і промовив, що то він жартував. Після таких жартів я був подвійно обережним і нігде не зоставався без свідків...
А заросле рижою бородою обличчя, нечесана голова і розхристана шинеля – вбились мені у пам'ять на довший час...
Короткий осінній день не дав нам можливості обійти якнайбільше хат, а тим часом на візку було наверчено чимало награбованих по шпиталях, військових складах майже неуживаних речей... Всі ми вже потомились. І не стільки зібрали, скільки

читати