Завантажити

дістати в тій чи іншій установі авто та виїжджав ним до розправи. Часто виїжджав озброєним та при охороні "совєту солдацьких і робочих депутатів". Це не тільки не подобалось селянам, між якими було чимало військових. але й обурювало їх, а міліцію компромітувало... Ось в одному селі, де він хотів відібрати у селян зброю силою, вони самі роззброїли прибувших, а п. Ковенка ще й приарештували, повідомивши мене про інцидент. Довелось мені самому туди виїхати та визволити знову таки нетактовного і, навіть, необережного мого помічника. Інцидент був залагоджений без зброї... В мене взагалі була звичка вести справи без зброї або в крайніх випадках – приховував її. Але після двох-трьох дражливих вчинків Ковенка я не згоджувався далі на його виїзд на села. Ковенко зостався без відповідної праці. Бо ж праці в канцелярії для нього не було, та й він не міг і не хотів такої вести. Скоро він сам догадався, що він тут не на місці, тоді заявив Комісарові (М. Шаповалові), що він не може зо мною працювати, бо я обмежую його ініціятиву, що виступаю проти його методів праці, революційних, рішучих і сміливих. І відмовився від посади Помічника Повітового Начальника Міліції. Незабаром, правда, він знайшов відповідну собі ролю... Через короткий час на місце і ролю Ковенка зголосився проф. Олександер Мицюк, що в протилежність Ковенкові був інертним, не цікавився справами і життям повіту. Його більше цікавило помешкання, що знаходилось при канцелярії, для Начальника та його Помічника, і яке він зайняв, щоби спокійно працювати над своєю науковою роботою перед вступом в ряди професури Українського Університету в Києві.
Не краще мені довелось і з підбором кандидатів в ролі участкових начальників, тобто бувших приставів. На ці пости голосились молодики, які й не уявляли собі, що їх чекає на селі, які їх обов’язки і права. З тих, що зголосились, майже всі не знали добре української мови, не вміли виповнити найпростішого паперу, написати протоколи тощо. Ще менше було в них уміння розв’язати будь-яку справу, яких набігало з кожним днем все більше й більше і то найрізноманітніших. І ці панове не задержувались довго на місці, а тікали з села в місто. А тому доводилось мені пробувати всіх, що зголошувались на ці посади. Так був прийнятий на цю посаду старий партієць, соц.-демократ, Іван Сокольський в Кагарлицький участок, з яким також не обійшлось без прикрого інциденту...

7
А село... село за пару місяців по Революції відмінилося. Його заливали натовпи військовиків, які тікали з фронту, з передових позицій у тил і, звичайно, по-можливости, не минали Києва. Захоплювали з собою не лише рушниці з набоями. Тягли також: скоростріли, несли ручні бомби, бо все те ... ще придасться. Гарматчики, як не могли забрати гармату, то впрягали коней у передки та прямували до своїх сіл. Крім різної зброї брали з собою військову одіж. Виздоровлюючі кидали свої шпиталі і, захопивши скільки сила простирадл, сорочок та іншої білизни, дибали до рідних хат. Звичайно, всі панські маєтки, ще цілі й не розтягнуті, були вже на приміті. За короткий порівнюючи термін найбільш порядна людина оберталась у руїнника та грабіжника. Все й всі, що ставали їм на перешкоді, зміталось, як не зброєю, так дрюком. Большевицькі гасла доходили до них...

8
Але у всіх перед очима стояли панські лани, що ще були залиті густою пшеницею, буряками та іншим збіжжям, панські маєтки – будинки, стайні, стодоли, млини та гуральні. До них ще тяжко було доступитись, бо їх охороняли команди інгушів (кавказьський нарід) та найнятих стражників-москалів, а то й полки війська, що стояли тут не проти недалекого ворога, а проти бідного люду, що часто й людяного боханця хліба не міг спекти.
За цей короткий революційний час на селах виробився погляд, що фільварки, лани і все, що належало тому чи іншому панові, є тепер власністю того села, в межах якого те майно знаходилось. І цей погляд суворо додержувався, і село без пана воювало з сусіднім селом з паном. І громади панських сіл все намірялись почати розбір того привабливого майна. І ось, нарешті, був призначений день... Посилалась від немаєтних селян делегація до Комісара або до Начальника міліції із запитом: чи можна вже розбирати фільварки, бо панів вже нема? А одночасно той розбір уже провадили. Розбирали худобу, коней, розтягали збіжжя і все-все рухоме майно. Робилось це без якогось пляну, системи, а кожний хапав, хто скільки міг. Коли ж хтось був відсутній, або нездібний потягти мішки з зерном, або щось інше, то з тим і зоставався. В один з днів розбору прийшов до мене міліціонер-кіннотчик та просив пустити його до хати. Діставши відпустку, він пігнався до свого села. Це було на другий день розбору панського майна. Він скоренько скинув з себе ознаку міліціонера та почав поквапно тягати мішки з зерном. А вхопивши міх з просом – підірвався і впав безсилий щось робити далі... І коли він зломав своє здоровля, то всі інші також не скористувались награбованим майном – почувши, що з Києва прибуде "секуція" і буде біда, вони стягали

читати