Завантажити

страшенний вибух... Вибух, що запалив горілку у цистерні, обілляв горілкою багатьох, спалив їх та викинув надвір. Але чимало тут же горіло в пекельному вогні, гинули в страшних муках, кричали, хто ще міг, просячи рятунку.
Вибух чули по цілому селі. І всі догадались, що то сталось. Участковий начальник міліції поспішив на місце вибуху, до гуральні, де ще стояв вогненний стовп, де тік до ставу вогняний потік. А навкруги того товпився народ, байдужий, що люди просто живцем горіли в пекельних муках. Ніхто майже не пробував рятувати потерпілих. А чимало було таких, що прийшли знову сюди з різним посудом, щоби захопити, як буде змога, коштовного пиття.
Доступитись до вогню не можна було. Щоби його гасити і відводити натовп від небезпеки, начальник міліції казав вигнати підводи з гноєм, яким гасили потік і разом бруднили його. Але й ту загиджену рідину люди забирали в посудини і вдома фільтрували її, як вміли, та те й пили.
Коли вигорів весь запас горілки і можна було доступитись до місця катастрофи, то люди побачили жахливу картину: біля цистерни лежали обгорілі трупи людей, яких ніхто не міг розпізнати – волосся на голові не було, шкіра на животі потріскала, з одежі й сліду не було. Погорільці лежали горілиць, з обома руками на грудях, наче силкувались їх розірвати. Видно їх пекла з середини випита горілка... Животи набубнявіли, наче великі пухирі, а в де-кого й потріскали вони і з них вивалились кишки... Коли хтось хотів уявити собі пекло і грішників в ньому, то тут була правдива картина його!...
Звичайно, ніхто не знайшов винних в цій події. Винні і невинні лежали вже у братській могилі...

13
(Пам'яті Віктора Мусійовича Чехівського)
Кагарлицька подія нікого не навчила. А коли й стала прикладом, то лише лихою стороною...
Незадовго після неї закликав мене голова Повітової Земської Управи Т. П. Преснухін і, схвильований, казав мені, що дістав від управителя свого маєтку телефонічне повідомлення, що на їх гуральню напали озброєні місцеві селяни і розібрали увесь спирт, що там ще був. Всім, хто ставив їм опір, тобто міліції та сільській Управі, загрожували розстрілом. В ближчі дні запроектовано розібрати маєток. Управитель хотів вивезти, що цінне, у Київ, але йому заборонили це робити, а його держать під домашнім арештом. Ніякі прозьби, уговори його не впливають на розшалілий натовп...
– Може статися те ж саме, – казав він, – що сталось у маєтку московського богача Дураліна, де винесли з палацу цінну меблю, піяно, тощо; навіть поздирали зі стін великі портрети та образи і спалили їх разом з чималою бібліотекою; порубали кращі дерева у 15-ти десятинному парку та 12-ти десятинному фруктовому саду... Жаль і жах, що там діялось!...
Звичайно, міліція безсила перешкодити і спинити цей вандальський і нерозсудливий вчинок селян... Ніяка агітація не впливає на одурманені голови селян. Я звернувся до військового начальства і вам у поміч приділять озброєний відділ вояків зі старшиною на чолі. Вони виїдуть потягом, а вам до розпорядности вашої даю наше управське авто. Ви там заїдете безпосередньо в маєток і не мусите йти якийсь кілометр від станції, бо коней вам не можуть вислати. Тільки вертайтесь ним назад!..
За кілька годин я під'їжджав до маєтку і одразу не без пригод. Спускаючись з прикрого горба в перелісках, я зо всього маху об щось чоркнувся шапкою, хоча дерев тут не було великих, а шапка злетіла з голови. Під горбом тим стали, і я пішов по шапку, довідатись, чому вона злетіла. Тут я побачив, що лише випадок спас мене, що я разом з шапкою не стратив і голови: поперек дороги на горбі був протягнений міцний дріт, безперечно злочинною рукою. І якщо би він був протягнений трохи нижче – прощай моя голова!.. Це було моє щастя, але разом з тим попередження, що тут на кожному кроці чекає мене лиха несподіванка...
Коли я в'їхав у економію, то мене там зустрів молоденький старшина Богданівського полку, що зо своїми людьми прибув якусь годину раніше і підгодував їх. Я хотів перше всього побачитися з управителями маєтку та почути все, що сталося за останні дні та години.
– Вчора прибули до нас "Вільні Козаки" з окружних сіл. Вони поставили свою сторожу навколо ґуральні і нікого туди не пускали. А сьогодні мають обійти село і витрусити забраний спирт...
Пішов я також в сільську Управу. Побачився з місцевим старостою і питав, як то воно буде далі?.. Молодий, енергійний староста, видно з військових, не задумуючись ані хвилини, відповів: "Та що ж, буде так, як громада ухвалить, вона є господарем села...". "Добре, – кажу я, – але ж треба господарити розумно". Тут перебив мене староста різким, образливим голосом: "Як вміємо, так і піємо...", – різко відвернувся від мене. Я залишив далі балачку з ним, подумавши, що вченого не навчиш вже...
Я порадив старшині все таки обійти гуральню, роззброїти сторожу, бо не знати, яким духом вона дихає, та поставити своїх людей на час трусу села. Це йому вдалося зробити без жодного опору. Всі рушниці Вільного Козацтва були в наших

читати