Завантажити

міністрів... Та я в Києві ж, в столиці України, де живе і працює наш уряд і українські люди. Чи не нам треба би було сказати це німцям?.. Що це? Чи це не сон і не треба щипнути себе за руку?.. Ні, це дійсність! але якась дивна й огидна дійсність... І так міркуючи, я непомітно заснув. Напнуті до крайності нерви мої не витримали і здалися...
Розбудив мене сержант, що прийшов з новою зміною сторожі і наказав мені йти за ним. Він і я, в кліщах двох озброєних вояків, довгенько плутались по коридорах двох поверхів. Завів він мене наче б у піддаше, в маленьку кімнатку, що служила німцям за арештовню. Кімнатку освітили і зоставили мене на самоті – вояк стояв по той бік дверей...
По звичці російських царських арештантів, я почав студіювати обстановку кімнати: в стелі – маленьке віконце, через яке видно лише дахи сусідніх домів. З мебліровки була лише одна маленька і вузенька лавочка, на якій і не всидиш і не ляжеш, бо коротка і вузька. Але все таки добре, що є.
Далі від нудьги і цікавости я почав знайомитися з моїми попередниками: тут різними олівцями та різними мовами списана біла стіна. Були тут поляки, жиди, але переважно наші люди. Одні тільки розписалися, інші прощалися з родиною і товаришами, а знову інші пробували жартувати, але це був передсмертний жарт. Між: написами я знайшов досить примітивний малюнок і філософське речення – "в тяжких обставинах найкращій вихід це уміння знайтися"... До тих розумних і справедливих слів додано малюнок: людина, що не вміщується на лавочці, лягає лиш спиною, а ноги задирає на стіну. Я всміхнувся і, задоволений, і собі спробував цей спосіб відпочинку. І, вмостившись досить вигідно, я знову заснув, зморений і голодний...
Як довго я спав – не знаю, але пробудив мене брязкіт ключів та стукіт дверима. Я скоренько сів по-людськи на своїй лавочці і тут почув гострий запах вояцької страви, яку принесли мені. Я накинуся на їжу і совісно висьорбав все, що було в менажці. Тепла їжа мене ще більше розморила і я почав готуватись до дальшого сну, та нові відвідини перешкодили мені. Я почув, що двері відчинені, чимсь шурнули по долівці і все стихло. Я, цікавий, підійшов до дверей і у пітьмі пізнав свій куфер; відчинивши його, я знайшов там свій плащ, якого я залишив у роздягальні Штабу, перед арештом. Знайшов білизну, необхідну мені в арешті, необхідний коц і подушечку. Все це говорило мені, що німці були в мене дома і дістали ці речі від дружини. Значить, вона знає, де я і що зі мною сталось, що не вертаю додому... Це мене трохи заспокоїло... Можна би вже лягати спати, але немає на чому, мушу вертати до уживаного вже способу...
Проспав я не менше як до півночі і почув, що двері знову відчинились та увійшов той самий сержант, з великим ліхтарем в руках, казав узяти свій куфер та йти за ним. За нами йшла сторожа. Довго-довго йшли ми униз по прикрих східцях. А пройдемо обережно один марш і станемо, мов чогось чекаємо... Чим нижче ми по сходах спускались, тим чуткіше чуємо гурчання мотору. Північ, пітьма, глибокий колодязь дому, гараж і клацання зброї – все це нагадувало оповідання, що німці своїх арештують або стріляють в себе в гаражі або відвозять на Лису гору і там їх кінчають. Але за що? Яка моя провина? Чи не те лише, що я український урядовець?...
Під акомпанемент мотору ми зійшли по прикрих східцях у чорний двір дому. З воріт падав світ і я бачив, як шість вояків оточили велике авто, куди всіло двох і мене посадили між собою, а поруч шофера всівся сержант. Авто рушило, а я подумав: "Чи не на Лису Гору?" І в той мент почув, що авто звернуло по Хрещатику до Олександрівської вулиці і далі нею попри 279 історичний Музей аж до Миколаївських воріт, а за ними звернуло праворуч на шлях до Звіринця та на Лису Гору. Так! – значить, мій здогад був правдивий... Але я й вини своєї не знаю. Не знаю, чи не сталось щось там, в місті, під німецькими багнетами, що змітає всіх і вся, хто стає їм на дорозі.
Міркуючи так, я відчуваю, що авто звернуло круто вліво, у двір якогось більшого, ще освітленого будинку. А скоро воно стало і ми всі висіли, до мене підійшов німецький старшина, відсалютував мені і просив йти за ним. Говорив він не так, як попередні, а лагідно, поводився чемно. Ми увійшли у будинок, де була колишня Олексіївська військова школа. Коридором пройшли кілька кімнат і зайшли в одну на другому поверсі. Старшина через перекладача сказав, що в цій кімнаті я маю пробути якийсь час. Показавши на сержанта, що стояв осторонь, додав, що він призначений мені для зв’язку та для інших моїх потреб. Сержант побажав мені спокійної та доброї ночі, вийшов. Сержант-перекладач говорив по-польські і ми порозумілись. Він ще попитав, чи не маю якихось потреб і, діставши від мене відмовну відповідь, вклонився і вийшов. Я скоро прилагодив постіль, таки правдиву постіль і, пригасивши світло, ліг і за пару хвилин заснув...

19
На слідуючий день о шостій годині я почув голосне – "ауф!"... Цим почався мій тюремний день. Принесли мені кухлик кави, тобто якоїсь темної бурди,

читати