Павло Богацький З пережитого (спогади) „Крізь старечу діряву пам'ять хочу пересіяти події пережитого, може й затримається щось цінне і цікаве..." (рядки з щоденника) Знаменні дні на початку Великої Російської Революції застали мене на засланні в Наримському краю, в с. Колпашево. Всі політичні засланці цього села відсвяткували цю подію шумною демонстрацією, де червоні прапори несли стражники, а Інтернаціонал співали всі засланці, політичні і неполітичні. Я з родиною (дружиною Валерією Львовною та маленьким хлопчиком Олександром) наскоро зібралися та переїхали у м. Томськ, де оформивши свій від’їзд, дістав право на безплатний переїзд з Томська до Київа в окремому купе спеціяльного потяга для засланців та каторжан, які дістали волю і вертали в Європу по своїх домах. До Київа ми прибули днів через десять, в кінці місяця березня, саме за тиждень перед нашим Першим Українським Національним Конгресом, де мене вибрали, при голосуванні проф. Михайла Грушевського, секретарем. 2 Ще кілька днів перед Конгресом я зустрівся з багатьма людьми, з якими раніше працював, і в першу чергу з Шаповалом Микитою Юхимовичем, співредактором журналу "Українська Хата", що ми видавали і за який я і відбув майже трьохлітню кару заслання. Поза низкою різних новин я довідався від нього, що за його ж рекомендацією мене вибрали Начальником Міліції Київського Повіту, де він був вибраний комісаром того ж повіту. З великим сумом я почув цю новину!.. Тільки-тільки щойно я позбувся зв’язку з поліцією, а тут знову в’яжуть з нею, хоча й в іншій ролі. Я ремствував, що отак, без мого дозволу й згоди сталися ці вибори. І зробив цю приємність ніхто інший, як старий приятель Шаповал!... Я тішив себе, що на перших зборах Повітового Громадського Комітету я неодмінно відмовлюсь від цієї чести та обов'язків Начальника Повітової Міліції... Але на засіданні Повітової Громадської Управи мені таки не вдалось відмовитися від цього немилого мені вибору. Я посилався на перевтому з далекої дороги; я казав, що не знаю, як маю цю ролю вести, бо досі я знав, як поліція не має чинити. То на це мені відповідали, що нам, власне, таких і треба людей, які знають, що саме не треба робити, і будуть робити лише те, що треба... А відпочивати в цей час ніколи!.. Революція розвивається семимильовими кроками й треба ставати до роботи негайно всім живим і свідомим людям... Сперечатися з ними було ніяк. Збори мали рацію. І я вибори прийняв... 3 Міліція заступала царську поліцію, лише для розрізнення стала називатися міліцією і носити на лівім рукаві одежі темно-червону опаску з чорним написом: Київська Повітова Міліція – міліціонер число таке-то, а я мав напис – Начальник Київської Повітової Міліції, що заступив колишнього Ісправника. Мені ж передано канцелярію Ісправника та все її діловодство з де-кількома урядовцями та 30-ма міліціонерами, що розкидані були по визначніших пунктах повіту з начальниками участків на чолі. Начальник повітової поліції, з цілим штабом, був підвладний Комісарові повіту, а утримувалась повітова міліція коштами Повітової Земської Управи. Повітові Начальники Міліції, а також начальник м. Києва підлягали адміністративно Губерніяльному Комісарові і далі Директорові Адміністративного Департаменту Міністерства Внутрішніх Справ. 4 Через кілька днів по виборах я вкупі зо своїм помічником, вибраним тими ж зборами Повітової Громадської Управи, п. Миколою Ковенком, приймали справи. Пан Ковенко був також протеже М. Ю. Шаповала. Він знав п. Ковенка віддавна, бо він працював у його лісництві в маєтках М. Терещенка на пограниччі Чернігівської та *ської губ. в с. Хінелі. На погляд Ю. М. Шаповала Ковенко дуже й дуже надавався на цю ролю, як людина революційно настроєна, рішуча і вільна від будь-яких обов'язків. В революційні дні Ковенко зарекомендував себе дивним чином – ще будучи в лісництві, він демонстративно припиняв потяги, що саме йшли через лісництво з Москви до Києва і Одеси, щоби "кацапи не забруджували України"... Поминаючи ці хлоп'ячі вчинки, він, здавалось, в цей час буде не лихим помічником... Справи, в присутності бувшого Ісправника, ми прийняли швидко, бо все вже було докладно приготоване начальником канцелярії, людиною точною, знаючою справи, працьовитою, яка й зосталась в цій ролі і надалі. Перебрали справи, підписали акт передачі і, поінформувавшись про стан повіту, чемно, спокійно розійшлися. Але Ковенкові було того замало. Через пару днів він виявив себе: без мого відома надійшов до приватного помешкання бувшого ісправника і, по перегляді його, конфіскував мисливську рушницю і рушничку-забавку малого сина. Цей акт був нетактовністю молодого й гарячого мого помічника. Я повернув "зброю" власникам, пояснюючи факт помилкою. 5 Недовго був п. Ковенко моїм помічником. Село бурилось. Різні події вимагали виїзду на місце особисто когось з нас двох. Засобів транспорту у нас не було жодних. Доводилось ходити пішки або проситись підвезти кіньми або машиною. Але п. Ковенко умів дістати в тій чи іншій установі авто та виїжджав ним до розправи. Часто виїжджав озброєним та при охороні "совєту солдацьких і робочих депутатів". Це не тільки не подобалось селянам, між якими було чимало військових. але й обурювало їх, а міліцію компромітувало... Ось в одному селі, де він хотів відібрати у селян зброю силою, вони самі роззброїли прибувших, а п. Ковенка ще й приарештували, повідомивши мене про інцидент. Довелось мені самому туди виїхати та визволити знову таки нетактовного і, навіть, необережного мого помічника. Інцидент був залагоджений без зброї... В мене взагалі була звичка вести справи без зброї або в крайніх випадках – приховував її. Але після двох-трьох дражливих вчинків Ковенка я не згоджувався далі на його виїзд на села. Ковенко зостався без відповідної праці. Бо ж праці в канцелярії для нього не було, та й він не міг і не хотів такої вести. Скоро він сам догадався, що він тут не на місці, тоді заявив Комісарові (М. Шаповалові), що він не може зо мною працювати, бо я обмежую його ініціятиву, що виступаю проти його методів праці, революційних, рішучих і сміливих. І відмовився від посади Помічника Повітового Начальника Міліції. Незабаром, правда, він знайшов відповідну собі ролю... Через короткий час на місце і ролю Ковенка зголосився проф. Олександер Мицюк, що в протилежність Ковенкові був інертним, не цікавився справами і життям повіту. Його більше цікавило помешкання, що знаходилось при канцелярії, для Начальника та його Помічника, і яке він зайняв, щоби спокійно працювати над своєю науковою роботою перед вступом в ряди професури Українського Університету в Києві. Не краще мені довелось і з підбором кандидатів в ролі участкових начальників, тобто бувших приставів. На ці пости голосились молодики, які й не уявляли собі, що їх чекає на селі, які їх обов’язки і права. З тих, що зголосились, майже всі не знали добре української мови, не вміли виповнити найпростішого паперу, написати протоколи тощо. Ще менше було в них уміння розв’язати будь-яку справу, яких набігало з кожним днем все більше й більше і то найрізноманітніших. І ці панове не задержувались довго на місці, а тікали з села в місто. А тому доводилось мені пробувати всіх, що зголошувались на ці посади. Так був прийнятий на цю посаду старий партієць, соц.-демократ, Іван Сокольський в Кагарлицький участок, з яким також не обійшлось без прикрого інциденту... 7 А село... село за пару місяців по Революції відмінилося. Його заливали натовпи військовиків, які тікали з фронту, з передових позицій у тил і, звичайно, по-можливости, не минали Києва. Захоплювали з собою не лише рушниці з набоями. Тягли також: скоростріли, несли ручні бомби, бо все те ... ще придасться. Гарматчики, як не могли забрати гармату, то впрягали коней у передки та прямували до своїх сіл. Крім різної зброї брали з собою військову одіж. Виздоровлюючі кидали свої шпиталі і, захопивши скільки сила простирадл, сорочок та іншої білизни, дибали до рідних хат. Звичайно, всі панські маєтки, ще цілі й не розтягнуті, були вже на приміті. За короткий порівнюючи термін найбільш порядна людина оберталась у руїнника та грабіжника. Все й всі, що ставали їм на перешкоді, зміталось, як не зброєю, так дрюком. Большевицькі гасла доходили до них... 8 Але у всіх перед очима стояли панські лани, що ще були залиті густою пшеницею, буряками та іншим збіжжям, панські маєтки – будинки, стайні, стодоли, млини та гуральні. До них ще тяжко було доступитись, бо їх охороняли команди інгушів (кавказьський нарід) та найнятих стражників-москалів, а то й полки війська, що стояли тут не проти недалекого ворога, а проти бідного люду, що часто й людяного боханця хліба не міг спекти. За цей короткий революційний час на селах виробився погляд, що фільварки, лани і все, що належало тому чи іншому панові, є тепер власністю того села, в межах якого те майно знаходилось. І цей погляд суворо додержувався, і село без пана воювало з сусіднім селом з паном. І громади панських сіл все намірялись почати розбір того привабливого майна. І ось, нарешті, був призначений день... Посилалась від немаєтних селян делегація до Комісара або до Начальника міліції із запитом: чи можна вже розбирати фільварки, бо панів вже нема? А одночасно той розбір уже провадили. Розбирали худобу, коней, розтягали збіжжя і все-все рухоме майно. Робилось це без якогось пляну, системи, а кожний хапав, хто скільки міг. Коли ж хтось був відсутній, або нездібний потягти мішки з зерном, або щось інше, то з тим і зоставався. В один з днів розбору прийшов до мене міліціонер-кіннотчик та просив пустити його до хати. Діставши відпустку, він пігнався до свого села. Це було на другий день розбору панського майна. Він скоренько скинув з себе ознаку міліціонера та почав поквапно тягати мішки з зерном. А вхопивши міх з просом – підірвався і впав безсилий щось робити далі... І коли він зломав своє здоровля, то всі інші також не скористувались награбованим майном – почувши, що з Києва прибуде "секуція" і буде біда, вони стягали награбоване і кидали його з моста в воду, так що й потік загатили... 9 Не пам'ятаю, коли в Києві відбулися вибори до міського самоврядування (перший демократичний іспит), але готувались до них пильно різні партії і групи. Безліч плякатів, відозв, листків прикрашували місто. Втягались в це змагання різні нації. Українці голосували на номер 4 (?), вкупі з демократичними силами інших націй. Не дрімали й обидві крайні політичні течії. Особливо чорносотенці: міщухи, крамарі, урядовці та власники – дрібні та більші. Відгомін передвиборчого галасу розносився і навколо міста. Його розносили, між іншим, селянки, що ходили до Києва з молоком, птицею та городиною, а також з села Петрівець, біля Міжігірря – з ягодою (полуницями), яку плекали на своїх пісчаних пасочках землі, хліба вона не родила. В недовгий сезон тих ягід петрівські баби носили кошиками своє добро на київський Житний базар. Тут, в київських "сидух" та їх покупців, а особливо в черниць Покровського монастиря, що ходили сюди зо своїми виробами, збирали вони різні новини, чутки та поголоски. Вони перейнялись злобою та ненавистю до всіх, хто йшов за номером 4, бо то був номер жидівський, диявольський, якого проклинали і чернці та черниці. До тих ненависних істот належала і міліція, що носила диявільську відзнаку на руці, та місцева молоденька вчителька, що завжди їздила до Києва з "чорною книгою" під пахвою. Досвідчені люди в місті остерігали петрівчан, щоб вони не дались їй бути записаними до тої книги. А ще краще – ту книгу в неї відібрати та спалити. 10 В один з гарних, весняних днів мене покликали до телефону з Міжігірря. Місцевий міліціонер сповіщав, що баби с. Петрівець громадою напали на місцеву учительку, потурбували її та відібрали в неї її книгу, яку ухвалили спалити разом з дівчиною... вже й вогнище готове. Я здержав цей дикий намір бабів, але учителька зосталася у них в полоні. Я чекаю вас... Я дістав візок і коней в Деміївському цукроварі, як то бувало вже не раз, і чим дуж пігнав з двома міліціонерами у Петрівці. У Петрівцях на київському шляху мене зустрів міжігірський міліціонер, який повів мене і показав велику купу ріща, що мало бути вогнищем, на якому мають спалити учительку та її "диявольську чорну книгу". Натовп жіноцтва та дітей почав відходити, коли побачив збільшення міліції та їх начальника. Я наказав міліціонерові з кіньми бути обережним і пильнувати, щоби їх не захопили петрівчани. Ми ж всі мали своїм завданням визволити полонянку з її книгою. Я підійшов до можливого осередку натовпу та запропонував зібратись в школі, куди мають привести і учительку. На диво – натовп мене послухав і ми зібрались в гарній, просторій залі школи, куди привели і учительку зі зв'язаними назаді руками. Я просив зібраних заспокоїтись і розв'язати дівчині руки, вона ж бо не зробила жодного злочину, а ви, що безпідставно позбавили її волі, вчинили незаконний чин, за що можете відповідати перед законом. Кажіть, чим вона провинилась перед вами... Піднявся крик, галас й тупіт ніг. Багато жінок пробували сказати її вину, але несила було стримати галас. Я просив, кричав і махав рукою, щоб спинити крик, але нічого не помагало. Тоді я догадався і засюрчав що було сили у полевий військовий свисток. Галас стих, але лише на коротку хвилю. Я засвистав удруге, але вже не було попереднього ефекту. Старші віком жінки кричали щось про "чорну книгу", шарпали дівчину за рукави, що стояла бліда, тремтячи, з заплаканими очима. Я наказав міліціонерові розв'язати мотузку і визволити дівчину. Спротиву – не було... Я наказав передати її нам. А ми розберемо її провину і покараємо її по закону. Як доказ її вини мусимо мати книгу... І я простяг руку та відібрав таємничу книгу... В цей момент до школи під'їхав драбинястий віз, запряжений парою добрих волів. На високо вимощеному сідалі сидів молодий, безногий, добре відгодований вояк. Всі затихли... Кілька чоловіків обережно знесли безногого з воза і посадили його на столі-катедрі школи. Всі намірились слухати прибувшого. Його балачка була традиційною вояцькою скаргою на страждання його на війні, в окопах, де він кров свою проливав і навіть позбувся обидвох ніг. Говорив він дуже голосно, якимось захриплим голосом. Присутні уважно слухали каліку, хоча, напевно, не раз і не два вже чули його. Я переконався, що увага натовпу вже зосередилась на словах каліки. Наказав підвести до мене дівчину, а міліціонерам оберігати її, коли будемо вести її до візка... З чверть години балакав вояк і все те саме, те саме. Людям докучило слухати його. Натовп почав розходитись, а коли каліка скінчив та його винесли і посадили на воза, натовп рушив разом з возом. Вийшли і ми з учителькою в середині натовпу, а книгу, з обережности, я держав міцно під пахвою. Коли ми йшли вузенькими вуличками, між гор?дами, то на нас знову почав насідати натовп жінок, а декотрі навіть пробували висмикнути в мене "чорну книгу", галасували і погрожували дівчині... Міліціонери були озброєні карабінами і могли охоронити її зброєю, але цей засіб був непевний та й не потрібний в цих умовах. Коли напади жінок на мене, щоб вихопити книгу, були дужчі і частіші, я рішив позбутися цієї книги, але пильніше охороняти дівчину. Виглянувши попереду високий пліт і густу гор?дину, я, з усього розмаху кинув досить тяжку книгу на гор?д. Натовп з диким ревом кинувся перелазити пліт та шукати книгу. Ми ж прибавили кроку і скоро вийшли на широкий київський шлях, де стояв наш візок. Я скоренько посадив дівчину, сам сів для охорони її і рушили в дорогу. Вистояні коні дружно рушили по тяжкій, пісчаній дорозі. За нами вже не було нікого... Я досяг свого – охоронив дівчину від тяжкої біди. Та тільки тепер я попитав її – а що ж то була за така страшна "чорна книга"?.. Дівчина розсміялася... "Книга, яку будуть переможно нищити петрівські баби, розпалені агітацією київських чорносотенців, була книгою моїх вправ в школі бухгалтерії Бобаря..." 11 Режим московської поліційної держави, що тяжів на шиї українського народу, все більше і більше попускав. Революційної влади село не відчувало і до неї майже не зверталося. А в тяжких випадках користувалося старим методом розправи – самосудом. На окраїнах одного містечка, недалеко Києва, почалися пожежі та грабунки багатіїв. Відбулись вони по одній і тій же системі і коли пожежа ширилась на однім кінці села, то грабунок, в той же час, відбувався на протилежному кінці села. Через деякий час селяни прослідили і переконалися, що злодіями діяли свої ж люди. Незабаром піймали в чужій коморі двох хлопців. Товкли-товкли їх, поки не назвали вони ще десятьох спільників своїх. Посадили їх всіх в холодню, а між ними і одного жида. Не довго з ними марудились селяни. Придумали кару їм: закопати їх усіх живцем у землю. Повели їх за гор?ди копати собі яму. Яма була довга, як рівчак. В тій ямі ставили рядком злочинців, так що лише голови їх були над землею. А засипаючи голих їх, бо шкода була одежі та чобіт, все питали кожного – хто був провідцем того злочину?.. де поділи награбовані речі та чи не було ще когось запутаного в тій справі?.. Робилось все це шито-крито, рано, вдосвіта, щоби не було свідків самосуду. Але за тим усім стежила пильно родина жида і, коли почався самосуд, батько хлопця пігнався у Київ, до Ради солдатських і робочих депутатів. Рада вислала озброєну рушницями і кулеметом команду з десяти чоловік, яка настигла подію саме в час: земля вже доходила до грудей... засипанці були в стані непритомності... Приїзні оточили місце кари та якнабільше учасників самосуду. Відкопали покараних ще живими і здоровими, поки вони від жаху такої смерті не втратили розум!.. Випадок спас від жахливої смерті десять українських хлопців. І спас їх один жид!.. 12 Великим злом села був самогон, який гнав майже кожен господар, що мав пару горщиків зерна або кошик картоплі. Гнав і споживав, хто більше, хто менше, а всі на зло собі і життю села. В селах же, де були гуральні і в них повні запаси горілки, апетити всіх були безмежні, бо й тут панував погляд, що, як і все колись панське, гуральня стоїть тут лиш до послуг громади. Такий горілчаний завод стояв в селі Кагарликові, який мав де-які запаси горілки для потреб уряду. І той запас час-від-часу вивозився до Києва. Коли перед Покровою відтранспортували, під охороною міліції та війська, двадцять спиртових бочок, то кагарлицька громада відчула, що її майже ограбували, і тоді ж ухвалила спирт, що зостався у головній цистерні, розібрати... Міліціонерів, що охороняли цистерну, обеззброїли і поставили свою охорону... Чимало клопоту з тим мав участковий начальник міліції Іван Сокальський, умовляючи селян не робити нічого недозволеного. Але селяни, добре знаючи, що зволікати зо своїм задумом не можна, бо міліція повідомить Київ і буде карати, в найближчий день зробили напад на завод. Розбили колодки біля дверей і дірвались до цистерни, почали точити горілку і пити, хто скільки хотів і міг випити. Біля крану товпились бажаючі найскоріше дістати спокусливий напій. Дужчі з лайкою та прокльонами відпихали слабших. Хто прийшов з відром, на того нападали ті, хто прийшов лише з кухликом, а то й з глечиком. Ті, що чекали доступи до крана, нетерпеливились і заздріли тим, хто вже вточив цілісіньке відро, а хто мав повне відро, біг до хати, щоб його випорожнити та стати в чергу по друге... Горілчаний випар п'янив натовп та розпалював його жадобу. Знайшовся хитрий, що прибіг з відром на довгій мотузці і він поліз по драбині, щоб зачерпнути горілки згори. І таких хитрих знайшлося більше: черпали, розливали на голови натовпу, що чекав свою чергу. Але чимало було таких, що з нетерплячки товпились, кричали лізли до бійки, бо боялись, що або до них черга не дійде, або для них нічого вже не зостанеться... Ото один з таких нетерпеливих поліз по драбині ні з чим, але лише щоби пересвідчитись, чи там ще досить горілки. А глянувши в цистерну, нічого у темноті не побачив, і черкнув сірника, посвітити собі... Повітря, насичене спиртовим випаром, в мент загорілось і стався страшенний вибух... Вибух, що запалив горілку у цистерні, обілляв горілкою багатьох, спалив їх та викинув надвір. Але чимало тут же горіло в пекельному вогні, гинули в страшних муках, кричали, хто ще міг, просячи рятунку. Вибух чули по цілому селі. І всі догадались, що то сталось. Участковий начальник міліції поспішив на місце вибуху, до гуральні, де ще стояв вогненний стовп, де тік до ставу вогняний потік. А навкруги того товпився народ, байдужий, що люди просто живцем горіли в пекельних муках. Ніхто майже не пробував рятувати потерпілих. А чимало було таких, що прийшли знову сюди з різним посудом, щоби захопити, як буде змога, коштовного пиття. Доступитись до вогню не можна було. Щоби його гасити і відводити натовп від небезпеки, начальник міліції казав вигнати підводи з гноєм, яким гасили потік і разом бруднили його. Але й ту загиджену рідину люди забирали в посудини і вдома фільтрували її, як вміли, та те й пили. Коли вигорів весь запас горілки і можна було доступитись до місця катастрофи, то люди побачили жахливу картину: біля цистерни лежали обгорілі трупи людей, яких ніхто не міг розпізнати – волосся на голові не було, шкіра на животі потріскала, з одежі й сліду не було. Погорільці лежали горілиць, з обома руками на грудях, наче силкувались їх розірвати. Видно їх пекла з середини випита горілка... Животи набубнявіли, наче великі пухирі, а в де-кого й потріскали вони і з них вивалились кишки... Коли хтось хотів уявити собі пекло і грішників в ньому, то тут була правдива картина його!... Звичайно, ніхто не знайшов винних в цій події. Винні і невинні лежали вже у братській могилі... 13 (Пам'яті Віктора Мусійовича Чехівського) Кагарлицька подія нікого не навчила. А коли й стала прикладом, то лише лихою стороною... Незадовго після неї закликав мене голова Повітової Земської Управи Т. П. Преснухін і, схвильований, казав мені, що дістав від управителя свого маєтку телефонічне повідомлення, що на їх гуральню напали озброєні місцеві селяни і розібрали увесь спирт, що там ще був. Всім, хто ставив їм опір, тобто міліції та сільській Управі, загрожували розстрілом. В ближчі дні запроектовано розібрати маєток. Управитель хотів вивезти, що цінне, у Київ, але йому заборонили це робити, а його держать під домашнім арештом. Ніякі прозьби, уговори його не впливають на розшалілий натовп... – Може статися те ж саме, – казав він, – що сталось у маєтку московського богача Дураліна, де винесли з палацу цінну меблю, піяно, тощо; навіть поздирали зі стін великі портрети та образи і спалили їх разом з чималою бібліотекою; порубали кращі дерева у 15-ти десятинному парку та 12-ти десятинному фруктовому саду... Жаль і жах, що там діялось!... Звичайно, міліція безсила перешкодити і спинити цей вандальський і нерозсудливий вчинок селян... Ніяка агітація не впливає на одурманені голови селян. Я звернувся до військового начальства і вам у поміч приділять озброєний відділ вояків зі старшиною на чолі. Вони виїдуть потягом, а вам до розпорядности вашої даю наше управське авто. Ви там заїдете безпосередньо в маєток і не мусите йти якийсь кілометр від станції, бо коней вам не можуть вислати. Тільки вертайтесь ним назад!.. За кілька годин я під'їжджав до маєтку і одразу не без пригод. Спускаючись з прикрого горба в перелісках, я зо всього маху об щось чоркнувся шапкою, хоча дерев тут не було великих, а шапка злетіла з голови. Під горбом тим стали, і я пішов по шапку, довідатись, чому вона злетіла. Тут я побачив, що лише випадок спас мене, що я разом з шапкою не стратив і голови: поперек дороги на горбі був протягнений міцний дріт, безперечно злочинною рукою. І якщо би він був протягнений трохи нижче – прощай моя голова!.. Це було моє щастя, але разом з тим попередження, що тут на кожному кроці чекає мене лиха несподіванка... Коли я в'їхав у економію, то мене там зустрів молоденький старшина Богданівського полку, що зо своїми людьми прибув якусь годину раніше і підгодував їх. Я хотів перше всього побачитися з управителями маєтку та почути все, що сталося за останні дні та години. – Вчора прибули до нас "Вільні Козаки" з окружних сіл. Вони поставили свою сторожу навколо ґуральні і нікого туди не пускали. А сьогодні мають обійти село і витрусити забраний спирт... Пішов я також в сільську Управу. Побачився з місцевим старостою і питав, як то воно буде далі?.. Молодий, енергійний староста, видно з військових, не задумуючись ані хвилини, відповів: "Та що ж, буде так, як громада ухвалить, вона є господарем села...". "Добре, – кажу я, – але ж треба господарити розумно". Тут перебив мене староста різким, образливим голосом: "Як вміємо, так і піємо...", – різко відвернувся від мене. Я залишив далі балачку з ним, подумавши, що вченого не навчиш вже... Я порадив старшині все таки обійти гуральню, роззброїти сторожу, бо не знати, яким духом вона дихає, та поставити своїх людей на час трусу села. Це йому вдалося зробити без жодного опору. Всі рушниці Вільного Козацтва були в наших руках. Але не вспіли ми провести цю операцію, як до нас підійшов молодий, бравий хлопець у чимерці та високій смушковій шапці й відрекомендувався, що є значковим Отамана Вільних Козаків. Отаман же перебуває зараз в школі і просить вас до себе в спільній нам справі. Старшина вернувся в економію, до своїх людей, а я зі значковим пішов в школу. Школа була з півкілометра від економії, в селі. Підходячи до села, я помітив за окопом озброєну сторожу Вільних Козаків... Я подумав: "Селом тепер керує молоде селянство з військових і до того ще добре озброєне...”. Майже на порозі школи мене зустрів чоловік середніх літ, зовсім інтелігентського вигляду і назвав себе Отаманом загону Вільних Козаків села Гороховатки. При назві села в мене затремтіло серце і пролетіла в пам'яті згадка про милу мені родину панотця Чехівського, що походила з цього села, і в яких я гуляв на весіллю одної з дочок саме перед оголошенням I-ої Світової війни. Я також назвав себе – яко начальника Повітової Міліції і глухо додав своє ім'я і прізвище. Отаман просив сісти мене хоча би на шкільній лаві і тут же перепитав моє прізвище. – Богацький – кажу я. – Павло Богацький? – ще раз перепитав він. – Може редактор часопису "Українська Хата"?.. – Так., – притакнув я. – А ви звідки мене знаєте?.. – Я ваш бувший передплатник і читач.., а також член видавничої спілки "Українська Хата" в роках 1913-14, що повстала між співробітниками п. Віктора Дубровського, між молоддю, що працювала під його керунком в річній сторожі на Дністрі... Але вас я знаю давніше через п. Віктора Чехівського, що організував в нашому селі відділ українського революційно-бойового товариства "Вільна Україна"... ви ж приїжджали вчити нас, як поводитися зі зброєю і боротись з озброєним ворогом в місті, на вулиці, в домі тощо... То все в наші часи придасться!.. Я тремтів від радості. Схвильований, зірвався з місця і обома руками потиснув його руку, простягнуту назустріч. На довшу хвилину ми замовкли, схиливши голови, з глибокої пошани до нашого любого товариша, що впав в бою у Першій Світовій Війні... Ще більше хвилювала мене згадка про Володимира Мусійовича Чехівського, мого учителя і друга, що пізніше згинув у большевицькій неволі, засуджений на процесі Союзу Визволення України... Вічная їм пам'ять!.. – Але годі солодких і гірких спогадів, – кажу я. – Почнемо робити те, до чого прикликала нас біжуча хвиля... Отаман запропонував мені спільно з ним об'їхати село та обшукати і відібрати розграбований спирт. Щоби не думало село, що це є дозволеним, та не пускалось на дальшій грабіж і руїну маєтку. Він закликав значкового і наказав прислати десять молодців, що підуть з нами. Ми вийшли і сіли на старенький візок та поїхали до Управи села, куди мали зносити селяни добровільно спирт, що його взяли. В Управі ми застали кількох селян, що принесли по малому кухлику спирту. Двоє козаків приймали принесене. Але ясно було, що добровільно не вдасться зібрати розібране – треба робити обшук. І ми почали його з першої хати. Козаки шукали в хаті: на полицях, під лавою, під горщиками та макітрою, в печі за заслонкою; в коморі – в скрині, в мішках зі збіжжям... далі: в клуні, в хлівцях, всюди, де тільки можна було сховати посудину з напоєм. В кого був на току стіжечок збіжжя, то й там шукали, піхаючи довгим дрюком... Одночасно зі спиртом відбирали і різні військові речі та награбовану військову білизну, одежу тощо, що необхідно було передавати новим формаціям українського війська. Зібрані речі клали на візок, під догляд одного козака, який помалу тягнувся за нами. Наші конфіскати мовчки приймали чоловіки, лише де-котрі відмовляли, що нічого не мають. За те з великим протестом, криком і лайкою зустрічали нас жінки. Щоби більше хат обійти, ми розділились на дві партії... На воротях одного обійстя зустрів мене військовик суворий, який гостро заявив, що у нього нічого немає. Але ми вже не вірили нікому, бо часто то була неправда. Хлопці швиденько оббігали надвірні будови, а я пішов до хати. Тут господар сказав ще раз, що нічого не має, а в той мент хлопці знайшли під великою макітрою глечик зі спиртом. – Пощо ж говорите неправду? – сказав я. – То я собі купив... то моє! – буркнув злобно господар. – Це неправда! – відповів я. В той мент військовик згинається і з-за халяви витягає ножа та замахується ним мені просто в груди. Я швиденько відступив крок, другий назад і проти напасника наставив револьвера, що був у мене за пазухою в шинелі. Військовик солоденько всміхнувся і промовив, що то він жартував. Після таких жартів я був подвійно обережним і нігде не зоставався без свідків... А заросле рижою бородою обличчя, нечесана голова і розхристана шинеля – вбились мені у пам'ять на довший час... Короткий осінній день не дав нам можливості обійти якнайбільше хат, а тим часом на візку було наверчено чимало награбованих по шпиталях, військових складах майже неуживаних речей... Всі ми вже потомились. І не стільки зібрали, скільки роздратували селян. А після інциденту з військовим прошибла у мене думка: чи є рація в нашій роботі?.. І порадившись з отаманом, ми кінчили наш обхід, а зібрані речі наказав везти до сільської Управи, під догляд та відповідальність голови її. Я не міг вже сидіти у переповненому візку і став на штельвагу, чекаючи свого фірмана. В той мент по6ачив, що один чоловік з натовпу, що держав в руках рушницю, обернув її цівкою до себе і замахнувся, щоби мене вдарити, але я в мент скочив з візка на другий бік... Великий натовп жінок, що оточував візок, скористувався тим ментом і кинувся розтягати, хто що попав, зібрані речі під дикий регіт задоволених жінок. За хвилин кілька на візку не зосталося нічогісенько. Навіть зникла драна подушка з сідала візка... Підійшов отаман і з болем серця зауважив, що здобич наша занадто мала, але і її треба передати в економію. Ми від'їхали до школи, де я розлучився зі своїм приятелем. Переночувавши в економії і давши певні накази міліції, я від’їхав до Києва, не привізши нічого втішного п. Преснухіну... 14 Одним з епізодів збройної боротьби України з московськими большевиками було большевицьке повстання національних елементів у Києві в ніч проти 29 січня 1918 року. В оборону столиці та Української Центральної Ради, яка не припиняла своєї законодавчої праці, стали тільки добровольчі частини та Вільне Козацтво, що формував М. Ковенко. Кілька днів гупала їх гармата з-за Дніпра. Большевицькі частини зайняли Печерське, Арсенал, Старе Місто, Поділ, Вантажну Станцію, а їх броневик проривався з Димієвки по Васильківській вулиці до Ділової, де були касарні в той час артилерійського дивізіону. В ці дні я виїжджав з Києва у ближчі до Києва участки, щоби розвідати про настрої та поведінку селян в ці непевні дні. Виїжджав вже верхи конем, що опинився без господаря в Биховському участку. Кінь доброї англійської породи, він-то став служити мені, як засіб пересування в повіті. Побувши кілька днів в різних селах, я одного січневого дня повернувся до Києва, не знаючи, що сталось тут. А по дорозі до хати рішив вступити до Військового Міністерства, щоби дістати ордер на одержання в Арсеналі ухвалених давніше трьох тисяч карабінових набоїв для озброєння сіл. Особливо сіл, що оточували Київ та терпіли від грабіжницьких нападів дезертирів з московських частин. Ордер був готовий вже давно і урядовець, не гаючись, знайшов та передав мені його за моїм же підписом... Я поїхав по Олександрівській вулиці на гору до Миколаївських воріт і не доїжджаючи до них побачив на трамвайових лініях обірвані дроти і двох коней, що впали один вправо, другий вліво від лінії, вбиті електричним струмом. Обернувшись на кульбаці до свого джури, я остерігав його, щоби він не наступив на смертельного дрота, що лежав нам на шляху. Зосередивши всю свою увагу, щоби не зачепити небезпечного дрота, я помітив, як з Миколаївських воріт вибігло кілька озброєних рушницями людей і, підбігаючи до нас, кричали: – Слазі!.. Слазі!.. Ми спинили коней і злізли на землю. Вмить нас оточило кілька червоноармійців і один, видно старший, гукнув: – Ступай!.. Ми рушили, коней вели за собою; увійшли у ворота і пішли за провідником по Миколаївській вулиці до арсенального будинку. По дорозі я почув радісний вигук: – Ну і гуся поймалі!... Тут я згадав про небезпечний ордер, який в мене знайдуть при обшукові і, звичайно, не погладять мене по головці... Я рішив за всяку ціну його позбутися. Тоді я скоренько зімняв його в щонайменьшу галочку і, підносячи хусточку до носа, кинув її до рота і почав щонайенергійніше її жувати, звичайно, під прикриттям хусточки. Ми підійшли до штабу їх. Старший наказав одному з червоноармійців подержати наших коней і всі тут присутні обступили їх і оглядали та мацали мою новеньку, з синьо-жовтої шкіри, кульбаку. – Пайдьом!.. – звернувся до нас старший. Ми вступили з ним у потік большевицьких вояків у цивільному і військовому одязі, зі зброєю в руках найрізноманітнішою: рушницями, обрізами, револьверами, ручними гранатами. Ми поволі просувались на другий поверх будови, а я все працював щелепами, щоб змолотити мій небезпечний ордер до стану м’якої маси, якого вже не розгорнеш і не прочитаєш. І перед дверима їх штабу я вийняв з рота м’яку галочку і непомітно опустив її на діл, де по ній ступали сотні людей. Тяжка вага спала мені з грудей. Я тепер поводився вже певніше і почав думати, що буду говорити. Моя зброя – шабля та револьвер – збільшувала небезпеку. Але червона опаска на руці могла підказати їм, що я большевицький сторонник... інший і не ліз би сюди. Коли перед нами пройшло десятків два-три людей, яких переслухав і справи залагоджував миршавий і підсліпкуватий жидок, прийшла черга до нас. В його рішеннях та ліквідації багатьох справ було чути короткі два слова: – В Круглую башню! І відповідь ще коротша: – Пайдьом! Наш конвойний оповів, як ми попались їм. Той факт, що нас не піймали десь, а що ми самі прийшли до них, викликав певне довір'я до наших слів. – Хто ви ? – спитав секретар. Я назвав себе і додав про мою ролю на селі, тикнувши пальцем опаску на лівій руці. – Пачему ви прієхалі сюда? – Чтоби получіть діректіви з центру. Ситуація на селах усложняється. Без руководства центра можно наделать много промахов ... – А вот оружиє свое ви должни сдать. Что імеєтє ? – Да вот шашку да револьвер, коториє мне также необходіми... время безпокойное... – Нет, нет!... нельзя... Шашку можете себе оставіть, а револьвер должни сдать. З тих слів жидка я відчув, що він трактує мене лише як робітника їх на селі. Не обшукує, не погрожує, як багатьом перед нами. Я став смілішим і відстоював свою зброю. Звичайно, відстоював лише щоби відвернути його увагу від чого іншого. – Нельзя! – повторив він. – Нам револьвери нужни, а шашку можете себе оставіть... – А, так?... – подумав я, – так дайте мне распіску в полученії от меня револьвера... Ведь ето не моє оружіє. Я его получіл также под мою распіску... В цю хвилю у кімнату увійшов великий, дебелий, з чорною бородою чоловік. Це був ніхто інший, як Гамарник, керівник Київського міського повстання, провідник арсенальських робітників, а пізніше видний большевицький сановник, правда, розстріляний за єжовщини, як і багато інших. – В чом дєло ? – запитав він. Секретар розповів йому, назвавши мене вже товаришом. – Ну, что же... дайте ему распіску... – і вийшов з кімнати. Я мовчки чекав на розписку, а коли секретар простяг її мені, то я попросив ще дати печатку на неї. Він і печатку прибив. Діставши розписку до своїх рук, ми з нашим конвоїром вийшли на подвір’я. Тут дістали наших коней і пішли знову до Миколаївських воріт спокійно і помалу, певні, що нас вже ніхто не задержить, знаючи, що ми вже були на свобіді. Папірець з большевицькою печаткою служив мені за пропуск, бо ж його ніхто не читає, лише дивляться на печатку з серпом і молотом. Ми знову пройшли обережно мимо вбитих коней, минаючи смертельні дроти, і лише тоді сіли на коней і виїхали в безпечну зону. Так ми вирвались з большевицького полону, аж заїхали в Круглу Башту, що була большевикам-арсенальцям за в’язницю і місцем розстрілу їх вояків. 15 З кожним днем все далі й далі поширювалась підбольшевицька територія. З Димієвки по Васильківській вулиці дійшли вони до Ділової вулиці. Тут вони були панами. З вантажної станції били гармати, які досягли до дому проф. М. Грушевського, запалили його і знищили великі та дорогоцінні колекції його та художника-маляра Василя Кричевського. По Васильківській вулиці пересовувались панцерні авта та обсипали людей і доми кулеметним вогнем. Канцелярія повітової міліції була вже в їх районі, де було і моє приватне помешкання, вже поцілене гарматним стрільном. При допомозі моєї "перепустки" до Ділової вулиці, де була касарня якогось-то дивізіону і куди я переніс канцелярію повітової міліції, перевів десять коней міліціонерів і свого любого Аскольда (так назвав я коня, що вивозив мене верхи). В паркані касарні був пролом, де стояла добре озброєна сторожа. Мене тут вже знали і пропускали вільно далі. З воріт касарні я вже без затримки виходив на Васильківську вулицю, хоча й не раз бувало, що йдучи по Васильківській вулиці, попри стіни домів, по мені тьохкали рушничні кулі. Та годі було робити такі ризиковані прогульки, і я перевів родину до її батьків на Виноградний проулок в Липках, а сам переночовував у різних пунктах, не опанованих ще большевиками. Так я перебув страшні Мурав'йовські дні і владу лютої большевички Євгенії Бош у Києві. Після ліквідації большевицького повстання в Києві та перемоги українських частин над ворожими військами та вступу їх 1 березня в Київ, я дістав деякий зв’язок з повітом. Ось тоді наспіло повідомлення, що на Білогородських полях лежить вбитий вояк. Я мусів виїхати на місце і зробити дослід – хто він, довідатись про обставини вбивства і, нарешті, поховати його в тимчасову могилу. На полі, далеченько від дороги, чекало на мене троє міліціонерів з Білогородки. Вбитий був середнього зросту. Лежав він лицем до землі. Оглянувши навколо нього ширший простір, ми не знайшли більше нічого, крім високої старшинської смушкової шапки. Одягнений він був у дві так званих гімнастьорки. На ногах були лише домашні виступці. Коли вбитого перевернуто було догори лицем, то видно було на грудях та на долонях рук опалені рани. Можна було думати, що при пострілах револьверних вбитий хапався за цівку револьвера. Куля пробила йому руку і застрягла в грудях його. Але разом з тим був постріл в голову, який розсадив її так, що годі було пізнати по лицю – хто він. Одежа була покровавлена. В одежі вбитого, в кишені нижчої сорочки, яка, певно, була його постійним вбранням, ми знайшли: в одній – чисту, білу хустинку до носа, а б другій – шпальти статті Євгена К., що друкувалась в часописі "Рада". В статті автор гостро виступив проти члена Ради Солдатських та Робітничих Депутатів П'ятакова, який ганебно нападав на українців за їх сепаратні виступи, які трактовані були, як "ніж в спину революції"... Виникла думка: чи не є це труп молодшого П'ятакова, який зник десь в ніч під Новий Рік. Його зникненням якийсь час пильно займалась київська преса, звичайно, московсько-жидівська. Були різні здогади: одні писали, що його схопили українці-самостійники та втопили його в Дніпрі. Цю версію я здибав у чеській соціялістичній часописі. Другі – що його розстріляли знову таки ніхто інші, як українці, його політичні вороги, і десь вбитого закопали... В ту ніч над Києвом впав великий сніг і жодних слідів навколо дому П’ятакових не можна було знайти, хоча їх дуже пильно шукали. Все говорило за те, що вбитого вивезено живим поза місто, в поле, і тут відбувся фінал трагічної боротьби його з українцями. Зникнення П'ятакова зосталось таємницею і скоро забулось. Сніг в полі розтанув і труп знову нагадав про себе. Нагадав аж надто криваво: коли згадати Крути і десятки розстріляних Муравйовим як відплату за його смерть, то була вона оплачена стократно... Оглянувши ще раз трупа та навколо нього, ми викопали яму тут же під кущем та поховали його Знайдені речі я забрав з собою. А здогади про вбитого – хто він був, залишились моїми здогадами до якогось часу. Пізніше, восени 1918 року, коли я перебував у німецькій в'язниці, арештований по ділу банкіра Доброго, тут, в тюрмі, під час нашої розмови-прогульки, підійшло до мене двоє молодих людей, яких по одежі можна було вважати за військових, обидва мені назвались (запам'ятав я лише прізвище одного – К.), що є хорунжими бувшого Богданівського полку. Вони хочуть розповісти мені, як відомому українському патріотові і громадському діячеві, про одну подію, якої вони є виконавцями. Я згодився їх вислухати... – Ми з патріотичного почуття, по власній ініціятиві, в ніч під Новий Рік викрали з дому молодшого П'ятакова і вивезли верхи аж під Білогородку, тут і розстріляли його. В ту ніч випав великий сніг і покрив наші сліди від його в пустім полі. Хто є виконавцем того зникнення П'ятакова невідомо досі. Передаємо цю таємницю вам, щоб при потребі ви її використали. Мій здогад оправдався. Таємниця зосталась в мене. 16 В березні місяці 1918 року після вступу у Київ українського війська, а згодом і німецького міський голова Рябцов почав турбуватись, щоби міську міліцію, що в час большевицького панування в Києві розбіглася, зібрати і організувати. Начальник міліції м. Києва, поручник Лепарський, великий ворог українців, десь зник і на його місце п. Рябцов вже мав заступника, полковника (?), мого однополчанина по Луцькому піхотному полку. Але український уряд хотів мати на цій посаді певного українця і запропонував мені перейти з повіту, де я прослужив 11 і пів місяців, в місто. Пропозиція була скритою формою наказу і я згодився. Діставши призначення з міністерства на папері, я зараз же з'явився в Штабі Міліції. Тут я застав протеже п. Рябцова з папірцем в руках, який, довідавшись про моє призначення на цю посаду, мовчки вступився. На другий день я наказав зібратися урядовцям Штабу і участковим начальникам, познайомився з ними та розповів їм мої вимоги по службі. Казав подати відомості про стан кожного участка на сьогоднішній день і зараз же оповістити про набір міліціонерів, що робити треба дуже і дуже обережно, за порукою сільських чи міських управ, інакше до нас посуне непевний елемент. Незабаром я подав п. міністрові внутрішніх справ доклад про формування міліції з елементу зовсім свіжого; найкраще би було перевести набір в Галичині з поміж людей досвідчених і певних. Мій проект був розроблений і прийнятий міністерством. Згодом були нав'язані зносини з отаманом Індижевським, який і почав вербувати так званих "заводових жандармів" з українців, старших людей, перші кадри яких наспіли до Києва вже від уряду ЗУНР в початку року 1919. 17 На Великдень я об'їхав всі участки. Привітав увесь персонал зі святом та ознайомився зі станом кожного. Участкові начальники були, переважно, люди військові, солідні, досвідчені. Почувалось, що увесь апарат будується міцно, з певного елементу. Коли б й попався якийсь шкідник з поміж рядових міліціонерів, то він в гурті певних людей не міг шкодити цілості. Успіхом моєї організаційної праці дуже цікавився міністер внутрішніх справ п. д-р Михайло Ткаченко, якому я щодня з'являвся з докладом. Ось якось в час такого докладу п. міністер довірочно повідомив мене, що незабаром міністерство переведе арешти де-яких людей. Арешти будуть переводити старшини для доручень міністерства по ордерах самого пана міністра. Міліція надвірна мусить їм допомагати, але знати про це можуть лише участкові начальники. Я прийняв до відома це повідомлення, але не надав йому більшого значення... В скорім часі після того в ніч на 25 квітня був арештований банкир Добрий, жид, що працював на користь німців і, звичайно, на шкоду нам, скуповуючи по шпиталях ліки та різні лікарські препарати, яких німцям особливо бракувало. Арешт Доброго німці потрактували, як арешт свого довіреного чоловіка і без порозуміння з нашим міністерством внутрішніх справ почали робити арешти наших поважних людей..., а між ними першим був я. 18 Для охорони спокою та порядку в місті і навколо його крім нашої міліції був приділений штабом німецьких військ ще окремий відділ під керівництвом майора Мюллера. Під його особливою увагою була та частина міста, де були приватні помешкання командного складу німецьких військ та їх штаби тощо. А також не меншою охороною їх користувалася Вантажна станція, де постійно знаходились бочки спирту, що приваблювали певний елемент київських народних низів. Тут щоночі проти них торохтіли кулемети та рушничні постріли... 27-го чи 28-го квітня я, по дорученню командувача київської округи, полковника Шинкаря, заїхав у штаб німецьких військ запитати в майора Мюллера, з яких причин і з чийого наказу були розміщені на високих домах міста кулемети і взагалі посилено його озброєння німецьким військом без порозуміння з нашим урядом. На мої запити я не дістав ясної та одвертої відповіді. Німець крутив і казав, що то, певно, зроблено з розпорядження начальників тих частин, які містились в тих домах або в яких розміщені штаби і різні установи німецького війська. А ціла ця справа у відповіді його носила характер дрібниці, на яку не слід увагу звертати... Виявляючи на обличчі незадоволення відповіддю, я встав і попрощався з майором і пішов одягатись біля виходу з великої приймальні. Біля порогу окликнув мене майор і підійшов зі словами: – Хвилиночку!... З вами хоче познайомитись генерал... і просить вас у свій кабінет... Прошу!... – і майор пішов уперед у дальші кімнати. В одній із кімнат, що виходила вікном на Хрещатик (а займали вони великий чотирьохповерховий дім бувшого Повітового Дворянського Зібрання на Хрещатику біля Міської Думи), стояв біля вікна стіл генерала, а властиво, головнокомандувача німецьких військ фельдмаршала Г. Айхгорна і при ньому сидів генерал. Я привітався з генералом по-військовому. Генерал встав і, обернувшись до мене, простяг мені руку та досить привітно всміхнувся. Генерал просив сісти і сам сів. Говорили ми при допомозі перекладача, того ж майора Мюллера. Генерал питав мене, чи стала мені у пригоді та охорона, яку вони післали мені в допомогу. Я подякував. Генерал додав, що в разі потреби цю частину вони можуть збільшити... Питав також мене, чи Київ був завжди такий неспокійний, чи то лише революція так зіпсувала нарід... Але нічого, ми з вами наведемо тут повний порядок... Називав мене генерал "гер отаман". Коли говорив, то дивився у вікно і по короткій розмові піднісся та попрощався. зі мною, знову простягаючи мені свою руку. Я потис її і повернувся до дверей. Зробивши кроків два-три, мені заступила дорогу, насідаючи на мене, широкоплеча постать німецького штабового старшини, зі словами вимовленими шкаредною московською мовою: – Ви у нас в плену!... – і грубезною постаттю своєю тиснув мене вглиб кімнати попри великий круглий стіл. Я цілковито не розумів, що зі мною діється: хвилинку назад генерал балакав зі мною, хоча й не щиро!... а ось вже і не дивиться, що діється у нього за плечима. Ясно, що то не інакше, як раніше підготоване... Але що то значить – ви у нас в плєну!... Чейже ми не вороги, здається, і тут не поле битви? Вирази: ви арештовані!.. дозвольте вас обшукати, ступайте за мною!.. – я не раз чував від царської поліції чи її жандармів, але не те, що я почув тут, в кабінеті високого сановника німецької армії... Потиснутий нахабною постаттю, я оступався все назад і назад вглиб кімнати. Тут мене оточило кілька молодих старшин, які почали не роздягати мене, а буквально зривати з мене одежу. В кишені мого френча знайшли мій записник, який відклали на стіл, а мене запитали, яка є адреса міністра військових справ п. Жуківського, міністра внутрішніх справ п. Ткаченка та прем'єр міністра п. Голубовича. Я відповів, що не знаю, що наче б здибувало їх. Переглянувши всю одежу, казали мені одягатись і нова постать повела мене, поза плечима генерала, в довжелезну залю, вздовж якої стояли столи та довгими рядами крісла. Можливо, то була заля засідань дворян, а в німців – їдальня. Мене повели в один з кутів залі, де стояло два крісла та круглий столик перед ними. За той столик і посадив мене гер капітан. А коли в тій же хвилині в залю увійшло двоє сильно озброєних вояків у шоломах, то капітан поставив їх у поготівля та, наказуючи, почав кричати їм, тикаючи пальцем в мене: – Шісен!.. шісен!.. – притупував він ногою і погрожував мені. Це він проробив ще пару раз, а тоді, задоволений, вийшов з залі. Крісла були вигідні, широкі і м’які. Але проти мене стояло двоє вояків, раскарачивши ноги та навівши на мене свої важкі револьвери: я силкувався зрозуміти, де я і що діється зо мною. Сон це чи дійсність. Я дивився через вікно та бачив вікна нотаріяльної канцелярії мого знайомого п. Сумнєвича. По даху весело поскакували жваві горобчики, як би то в світі нічого не сталося... Але що то значить – "ви у нас в плєну!" – та шукання адрес деяких наших міністрів... Та я в Києві ж, в столиці України, де живе і працює наш уряд і українські люди. Чи не нам треба би було сказати це німцям?.. Що це? Чи це не сон і не треба щипнути себе за руку?.. Ні, це дійсність! але якась дивна й огидна дійсність... І так міркуючи, я непомітно заснув. Напнуті до крайності нерви мої не витримали і здалися... Розбудив мене сержант, що прийшов з новою зміною сторожі і наказав мені йти за ним. Він і я, в кліщах двох озброєних вояків, довгенько плутались по коридорах двох поверхів. Завів він мене наче б у піддаше, в маленьку кімнатку, що служила німцям за арештовню. Кімнатку освітили і зоставили мене на самоті – вояк стояв по той бік дверей... По звичці російських царських арештантів, я почав студіювати обстановку кімнати: в стелі – маленьке віконце, через яке видно лише дахи сусідніх домів. З мебліровки була лише одна маленька і вузенька лавочка, на якій і не всидиш і не ляжеш, бо коротка і вузька. Але все таки добре, що є. Далі від нудьги і цікавости я почав знайомитися з моїми попередниками: тут різними олівцями та різними мовами списана біла стіна. Були тут поляки, жиди, але переважно наші люди. Одні тільки розписалися, інші прощалися з родиною і товаришами, а знову інші пробували жартувати, але це був передсмертний жарт. Між: написами я знайшов досить примітивний малюнок і філософське речення – "в тяжких обставинах найкращій вихід це уміння знайтися"... До тих розумних і справедливих слів додано малюнок: людина, що не вміщується на лавочці, лягає лиш спиною, а ноги задирає на стіну. Я всміхнувся і, задоволений, і собі спробував цей спосіб відпочинку. І, вмостившись досить вигідно, я знову заснув, зморений і голодний... Як довго я спав – не знаю, але пробудив мене брязкіт ключів та стукіт дверима. Я скоренько сів по-людськи на своїй лавочці і тут почув гострий запах вояцької страви, яку принесли мені. Я накинуся на їжу і совісно висьорбав все, що було в менажці. Тепла їжа мене ще більше розморила і я почав готуватись до дальшого сну, та нові відвідини перешкодили мені. Я почув, що двері відчинені, чимсь шурнули по долівці і все стихло. Я, цікавий, підійшов до дверей і у пітьмі пізнав свій куфер; відчинивши його, я знайшов там свій плащ, якого я залишив у роздягальні Штабу, перед арештом. Знайшов білизну, необхідну мені в арешті, необхідний коц і подушечку. Все це говорило мені, що німці були в мене дома і дістали ці речі від дружини. Значить, вона знає, де я і що зі мною сталось, що не вертаю додому... Це мене трохи заспокоїло... Можна би вже лягати спати, але немає на чому, мушу вертати до уживаного вже способу... Проспав я не менше як до півночі і почув, що двері знову відчинились та увійшов той самий сержант, з великим ліхтарем в руках, казав узяти свій куфер та йти за ним. За нами йшла сторожа. Довго-довго йшли ми униз по прикрих східцях. А пройдемо обережно один марш і станемо, мов чогось чекаємо... Чим нижче ми по сходах спускались, тим чуткіше чуємо гурчання мотору. Північ, пітьма, глибокий колодязь дому, гараж і клацання зброї – все це нагадувало оповідання, що німці своїх арештують або стріляють в себе в гаражі або відвозять на Лису гору і там їх кінчають. Але за що? Яка моя провина? Чи не те лише, що я український урядовець?... Під акомпанемент мотору ми зійшли по прикрих східцях у чорний двір дому. З воріт падав світ і я бачив, як шість вояків оточили велике авто, куди всіло двох і мене посадили між собою, а поруч шофера всівся сержант. Авто рушило, а я подумав: "Чи не на Лису Гору?" І в той мент почув, що авто звернуло по Хрещатику до Олександрівської вулиці і далі нею попри 279 історичний Музей аж до Миколаївських воріт, а за ними звернуло праворуч на шлях до Звіринця та на Лису Гору. Так! – значить, мій здогад був правдивий... Але я й вини своєї не знаю. Не знаю, чи не сталось щось там, в місті, під німецькими багнетами, що змітає всіх і вся, хто стає їм на дорозі. Міркуючи так, я відчуваю, що авто звернуло круто вліво, у двір якогось більшого, ще освітленого будинку. А скоро воно стало і ми всі висіли, до мене підійшов німецький старшина, відсалютував мені і просив йти за ним. Говорив він не так, як попередні, а лагідно, поводився чемно. Ми увійшли у будинок, де була колишня Олексіївська військова школа. Коридором пройшли кілька кімнат і зайшли в одну на другому поверсі. Старшина через перекладача сказав, що в цій кімнаті я маю пробути якийсь час. Показавши на сержанта, що стояв осторонь, додав, що він призначений мені для зв’язку та для інших моїх потреб. Сержант побажав мені спокійної та доброї ночі, вийшов. Сержант-перекладач говорив по-польські і ми порозумілись. Він ще попитав, чи не маю якихось потреб і, діставши від мене відмовну відповідь, вклонився і вийшов. Я скоро прилагодив постіль, таки правдиву постіль і, пригасивши світло, ліг і за пару хвилин заснув... 19 На слідуючий день о шостій годині я почув голосне – "ауф!"... Цим почався мій тюремний день. Принесли мені кухлик кави, тобто якоїсь темної бурди, грамів 200 хліба, вже з українського збіжжя, брусочок штучного меду, який на початках мені навіть смакував. То все тяглося не більше півгодини. Поснідавши, я почав знайомитись з обставиною: в рамі великого вікна, на тлі неба, висилась висока Лаврська Дзвіниця, з висоти якої доносився дзвін кожної півгодини і години, поважно, маєстатично. Тут згадалася легенда про дзвіницю... Ближче перед вікном стояли густі кущі розквітлого бузку. Між ними виднілась стежка, якою, здавалось, ніхто не ходив. Оглянувши убогу обстановку, я кілька раз перейшов вздовж кімнати і почув себе дуже втомленим нервово. Ліг і непомітно заснув. Спав до дванадцятої години, коли мене збудив протяжний дзвін високої дзвіниці. Скоро принесли мені обід, тобто традиційний німецький "айнтопф", яким я насолоджувався цілий час свого перебування в німецькому арешті... Трохи підкріпившись по обіді, я почав роздумувати, що привело мене сюди, чому це я попав у німецький "полон", коли все навкруги було спокійне і без змін. Все, що сталось зо мною в минулу добу, було для мене загадкою і великою несподіванкою... Переступаючи по кімнаті, я зачув за стіною глухий кашель. Це мене підбадьорило і переконало, що за стіною був у мене сусід. Значить, я не один попав у німецьку клітку!... Я почав пильно прислухатись. Кашель повторився. Я відповів на нього також голосним кашлем, а опісля почав стуком викликати сусіда на розмову: три удари з перервою по три стуки. Але, на жаль, жодного відгомону не досяг. Сусід мій чи був незнайомий з тюремною азбукою, чи не осмілювався вести недозволену тюремним режимом балачку. Але все-таки була мені потіха, що за стіною є хтось, що переживав подібну мені сумну недолю... І я ламав голову, що сталось в місті, що значать ці арешти німцями українців?... В таких болючих здогадках я пробув кілька день, до менту, як побачив, що по стежці пройшла в сад якась жінка в чорному під охороною вояка. Я прилип до вікна і напружено чекав, коли вони будуть повертатись з прогульки. І через чверть години побачив на стежці постать відомої мені української письменниці, Наталії Роман?вич, дружини міністра внутрішніх справ Михайла Ткаченка, яку німці арештубали замість її чоловіка. Ще через кілька день почув за другою стіною істеричний плач з різними викриками. Про це думав, що то когось катують... Так минав день за днем, без будь-яких для мене змін. І лише через день п'ять-шість я дістав з рук сержанта пакуночок з білизною, що був дуже пильно огорнутий українською газетою. Ця передача була мені великою потіхою. В тих зім'ятих аркушах часопису, що були явно підібрані, були інформації про те, що діялось там у місті. А відбувалось в ці дні багато і дуже багато різних новин. Згадано лише про гетьманський переворот 29 квітня при допомозі німецького командування. А напередодні перевороту німецький військовий відділ брутально увірвався в залю засідання Української Центральної Ради у час її важливої законодатної праці і арештував її двох міністрів: прем'єра В. Голубовича і військового – Ол. Жуківського, а всіх присутніх обшукав... З цих фактів і низки інших виявилось, що німці вже були не союзником нашим, а брутальними окупантами України, які поводились так, як їм було вигідно. Від цих новин серце мені похололо, а були вони дуже стримані і пересіяні на німецько-гетманському решеті.. Я бачив, що закликано німців, щоби допомогти вигнати большевиків. Большевиків вигнали і самі ганебно розташувались по цілій Україні. Але з часописних повідомлень не стало мені ясно – чому арештовано мене та двох міністрів, адреси яких вже німці питали в мене при арешті. Видно є щось спільне між нами... Сумний і приголомшений сумними подіями, я перебував день за днем під тяжким питанням: і що ж буде з Україною та її молодою державою далі?.. Вороги, як не одні, то другі, насідають на неї і не дають їй вільно жити... Тижнів зо три по арешті з’явився до мене німецький військовий слідчий, капітан Тройде, той самий, що при арешті так завзято кричав воякам, щоби стріляли в мене. З його запитів я все-таки не довідався, чому мене арештовано. Він зібрав лише мої так звані "персоналії" і з тим відійшов до сусідніх кімнат. Одним лише він мене потішив, а саме, казав, що буде мені дозволено діставати до читання наукові книжки, звичайно, після його перегляду. І незабаром я дістав з волі кілька солідних книжок, що давали мені велику розвагу і потіху. Читання та прогулька в саду були мені єдиною розрадою. Так ішли дні, тижні і місяці... В кінці третього місяця я дістав від слідчого, капітана Тройде, акт обвинувачення і тоді лише зі здивованням я довідався про вину, яку мені і кільком іншим особам приписувало німецьке командування. На суд без вини винуватих з’явились: прем'єр уряду УНР Вс. Голубович, військовий міністр Ол. Жуківський, я, начальник карно-розшукного відділу української міської міліції Красовський, директор адміністративного відділу міністерства внутрішніх справ Ю. Гаєвський та урядник для особливих доручень міністерства внутрішніх справ М. Осипова. Не з'явився лише міністр внутрішніх справ М. Ткаченко, якого німці не знайшли... Всі урядовці міністерства внутрішніх справ були обвинувачені в справі арешту банкіра Доброго, якого було таємно арештовано і вивезено до Харкова під догляд губерніяльного комісара Гр. Степури. Писати про суд, що був змонтований німцями над нами явно з метою оскаржування української влади і зовсім безправно, не є приємністю. А до того оскаржені вели себе не як повинні би поводитись на своїй землі високі українські сановники: виправдовувались, просили, навіть плакали. Особливо не поважно поводився директор Ю. Гаєвський... Тим часом всі ми дістали досить тяжкі присуди... Я був обвинувачений лише в тім, що допустив до арешту Доброго, про що винен був знати, яко начальник міської міліції. А на мою заяву, що арешт був переведений по ордеру міністра внутрішніх справ його урядовцем для 283 доручення – не було звернено уваги. Мене засудили на два і пів роки тюрми з зачотом попереднього сидження. Після суду всі ми були зведені в одну камеру Лук'янівської тюрми. Не було між нами тільки Ю. Гаєвського, що умів до суду і після суду виказатись перед німцями хворим і перебував у санаторії для нервово хворих. Тяжко було переносити суворий тюремний режим, а також індивідуальні слабощі, а то й примхи кожної особи, і хворої, і здорової. Я далі розважав себе переважно читанням, а то й писанням. Так в ці місяці я на прохання українського видавництва "Ґрунт" (О. Лебеденець) злагодив збірку своїх новель, яку видавництво видало під титулом "Камелії – психологічні арабески" з вступною статтею Мик. Шаповала, перед очима якого пройшла моя літературна праця (1908 – 1914). А ще більшою моєю постійною працею в тюрмі була рецензійна праця: час від часу пересилала редакція журналу "Книгар" нові видання для рефератів або рецензій, яких я залюбки написав декілька десятків... Так я перебував довгі місяці, покараний рішуче без будь-якої вини. Це підтвердили й самі німці: коли гетьманський міністр зовнішніх справ, бл. п. Дмитро Дорошенко, їх запитав, чому мене не звільнено від кари, то йому відповіли, а чому ж він не просив про звільнення? Тут і були розкриті карти так званого німецького суду на Україні. 20 Відбували всі ми свою кару в спільній камері Лук'янівського в'язничого дому, що в німців став за одну з шести тюрем. Режим був загально-тюремний, але дещо зм'якшений для нас. Дозволено було діставати і читати газети. Дозволено мати передачі харчів тричі на тиждень, а також дозволені були побачення з родиною два рази на тиждень. А загалом життя тут плило одноманітно і скучнувато. Якось в кінці липня (30.7) в післяурядові години всі ми почули чималий гуркіт вибуху в місті. Він не рівнявся з тим вибухом, що стався в місяці травні на Звіринці при експльозії порохових складів, але був це явно вибух бомби. – Що це?.. – запитав я товаришів по камері, піднявши очі від книжки. – Чи не атентат на когось?...Це, напевне, хтось поплатився життям... – і на цю тему більше й не балакали. Добули день, переспали неспокійну ніч, і коли наш джура, естонець Йогансон, приніс нам каву, то, розливаючи її по кухликах, бормотав, наче до себе, остерігаючись вартового: – Вчора над вечір стався атентат на генерала Айхгорна. Вбито його та його ад'ютанта на вулиці в Липках. А вночі атентатників катували і допитували у нас в підвалі. Між ними є одна дівчина і троє мужчин. Один з них був візником, що віз атентатчиків, і той не витримав і після допиту повісився тут на віконних гратах. – Я то чув серед ночі якісь глухі крики, – озвався міністр Жуківський, що хворів безсонницею, – але я думав, що то допитують когось з давніх мешканців нашої тюрми. Джура вийшов і в камері розвинулася гаряча балачка на тему несподіваних подій, але матеріалів для обговорення було мало. З нетерпеливістю чекали когось з відвідувачів, що принесе більш докладні відомості. Прийшла дружина П. Красовського і принесла досить вичерпуючі відомості, що роздобули товариші на волі. Самий інцидент так передали: генерал зо своїм ад'ютантом вертався зі свого штабу до мешкання пішки, як то було завжди. В Липках на шляху зустріли вони візника з трьома пасажирами. Порівнявшись з генералом, один з пасажирів кинув бомбу, що впала біля генерала і розірвала його та його супутника. Негайно по вибухові німецьке вояцтво кинулось на атентатчиків, які не пробували тікати, та всіх їх арештували. Часописи додають, що атентат виконав молодий московський терорист, з партії лівих соціал-революціонерів, назвав він себе Дмитрієм Донським, що напевно є його псевдонімом. З ним була його наречена панна Каховська як його помічниця. Вона тримала другу бомбу, яку мала передати Донському в разі би перша не розірвалась. В тій же ролі був і третій мужчина, що назвав себе Собком, київським ресторатором на Володимирівській вулиці. Четвертий був ним найнятий візник. Держали себе атентатчики спокійно і певно, що виявило в них ідейних, переконаних терористів... На тому і скінчились інформації... Що змусило молодих чужинців, москвинів, їхати в Україну, шукати собі тяжкої смерти – важко відгадати. Не інакше, як певна ідея... Нам, українцям, саме такий вчинок над німецьким генералом здавався справедливим. Його поводження в Україні, безправне і суворе: катування безпомічних селян, грабіжницьке поводження, так і підказувало – так йому і треба... "катюзі по заслузі"... Допити і катування над атентатчиками тяглись щонайменше тиждень і, нарешті, ледве живого Донського засуджено на кару смерти через повішення. Через пару тижнів мав відбутися ганебний присуд... 10 серпня всіх арештованих зігнали у великі камери, що вікнами виходили до Лук'янівського базару. Так само німецькі вояки зганяли селян і міщан на ту базарну площу, де мав відбутись присуд, і оточили їх. Це німці показували українцям, як вони карають правопорушника... Посередині базарної площі, біля телеграфного стовпа згромадилась купка німецьких старшин – це були судді, виконавці кари. Йогансен приніс стілець. Двоє вояків привели, власне, притягли, напівживого Донського. Посадили його на стілець біля стовпа, зав'язавши йому очі і руки з-заду. Старший старшина обергауптман прочитав присуд і наш тюремний доглядач унтер-офіцер, найвищій мужчина, наплав на шию Донського петлю, вибив з-під ніг стілець і шарпнув вділ його тіло. Повішений здригнув, висунув язика і в хвилину на голову повішеного накинуто брудну шматину. За кілька хвилин військовий лікар констатував смерть повішеного... Народ, опустивши в жалобі голови, а то й знявши капелюхи, відходив від страшного місця. А чимало присутніх жінок, хрестячись, в сльозах відходили без слів до своїх возів. Площа швидко опустіла, повна тяжких прокльонів німців... На якийсь час в тюрмі нашій було тихо. Всі переживали по-своєму ганебну подію... переповнені глибокою ненавистю до німців. Міряючи, по звичці, свою камеру вздовж та поперек, я випадково глянув у вічко в дверях, проти якого побачив таке ж вічко в дверях протилежних камер. В це вічко світило ясне сонце з протилежного вікна. В тім соняшнім промені перед вікном стояла молода, золотокудра дівчина, правдива гауптманівська Раутенделяйн з простягненими до сонця руками, які наче б розправляла вона. З цієї хвилі я зацікавився нашою молодою сусідкою. Я певний був, що це ніхто інший, як учасниця атентату на німецького генерала, що називалася Каховською, що чекає, певне, свого присуду та своєї кари. Єдиним, в кого можна було дістати якісь відомості, був наш джура. І я в найближчий ранок почав його випитувати. Він оповів мені, що тепер саме допитує її російський офіцер в присутності німецького старшини. А по допитах перевели її та ще іншого учасника атентату в цей коридорчик проти нас, де є три одиночних камери, в двох крайніх і сидять вони. За ними доглядає отой кат-унтерофіцер. Він вигадав на ніч прив'язувати Каховську до залізного ліжка: руки і ноги – телефонним дротом, а голову – довгою косою... Ото вона і розправляє затерплі за ніч руки та розчісує пальцями золоті коси... Я просив джуру, що має такий-сякий доступ до Каховської, сказати їй, що тут по-сусідстві є люди, які їй симпатизують і хотіли би чимось їй допомогти. Добре би було нав’язати нам листування. В один недалекий день я відірвав від часопису білий пасок маргінесу завширшки одного цаля (інча), загостривши олівчик такої ж довжини і, намотавши на його папір-стрічку з моїм закликом до листування, передав все те через Йогансена моїй "ві-за-ві". Не довго я чекав відповіді. Через пару днів вона підписала, що тішиться і дякує мені за цю спробу листування... Тепер відбувається допит її. Про його напише, коли зможе, пізніше, а зараз хотіла би послати кілька рядків своїй матері. Питається, чи є в мене хтось такий, що передав би її листа в руки старенькій матері... Я поговорив з товаришами і незабаром дружина прем'єра Вс. Голубовича охоче взяла на себе ролю поштаря. Через тиждень я вже передав Каховській таки довгенького листа. Радості не було кінця-краю... Тепер вона оповідати стала про себе. Допитує її руський офіцер добровольчої армії на прізвище Білецький, в присутності німецького офіцера, який і по-російськи розуміє. Їх цікавить, хто послав нас на цей злочин?.. Чи не ми ж вчинили і недавній вибух у Києві на Звіринці і нащо це нам було потрібне... Я догадалась, що ті ж питання вони ставили і Донському. І що він, напевне, дав їм відповідь незадовільняючу. І що, як би я не відповіла їм, кінець буде однаковий – мене так само полевий суд засудить на смерть... І ці допити – це цинічне знущання садистів офіцерів і суд їх – це лише пуста формальність, для людського ока... І суд над нею стався скоро. Їй оповістили, що вона приговорена воєнно-полевим судом до кари смерти через повішення. І був він вже тим добрий, що перестали її катувати, не було вже тих безсоромних знущань брутального унтер-офіцера. З цього дня вона з тремтінням чекала, коли поведуть її на страшну і огидну смерть... Почалось частіше її листування з матір'ю. Вона пише, що не сьогодні-завтра її замордують і не побачить вона своєї любої матусі. Вона прощається з матір'ю і кличе її разом з нею вмерти... А мене просить достати їй ціаністого калію, щоб не піддатись тій огидній смерті, якою мусив вмерти за високу ідею – волю рідного народу – її нещасний наречений... Всі її листи, як "людські документи", я копіював. Всі вони були дуже цікаві. А особливо сповідь Донського у її передачі, що її склав він в дні перед страшним актом. Це була сповідь активного терориста, якого послала партія (ліві соціал-революціонери) виконати тяжкий акт. Вона ж, його наречена, пішла з ним з любови до нареченого і терпить всі тяжкі муки, які могли вигадати, й кари. Але вмерти – знає, що мусить: хотіла би тихо, разом з матір'ю. Тяжко і нудно йшли пізньо-осінні дні року 1918 в тюрмі. Все переговорено, перемелено від дитячих днів до останньої хвилі. Якби не книга та перо, то й жити не хотілось би. Єдиною розрадою були ті політичні новини, що світили в ганебній темряві радісними вогниками, які приносили нам добрі пані, особливо уважні дружини м-ра О. Жуківського та прем'єра Голубовича. Газети, що попадали в наші руки, особливо "Відродження", де працювали М. Ю. Шаповал та Артем Хомик, обидва блискучі публіцисти, давали багато цікавого і чимало до думання. Розвиток Українського Національного Союзу... Політика гетьманату, як внутрішня, так і зовнішня, бурила кров у кожного українського патріота. Поведінка німців та їх гидкий контакт з правими українськими колами – все це родило переконання, що так довго не може бути. І дійсно, 14 листопада 1918 р. гетьман оголосив "Грамоту" про "федеративну злуку" з Росією. Але її попередив одним днем вибір Українським Національним Союзом – Української Директорії, яка зараз же виступила збройно проти гетьмана і його уряду. Кілька днів змагання і Директорія перемагає, гетьман тікає з України, а Директорія 19 грудня урочистої в'їзджає в Київ.. З глибоким зворушенням переживали ми збройну боротьбу наших військ з росіянами-добровільцями, що стали на службу гетьмана. Кожна довша перерва в гарматній стрілянині родила думку і побоювання – а не перемогли вже вороги?.. Події йшли гігантським кроком. За чотири-п'ять днів все відмінилось: Київ був взятий Осадним Корпусом під командою полковника Євгена Коновальця. Українська Народна Республіка була відновлена... Великі зміни стались в ці дні змагання і в нашій тюрмі. Німці бачили, хто завтра буде паном в Україні і оголосили свій невтралітет. Як наслідок і режим тюрми значно ослаб. Наш доглядач, німецький кат, сподіваючись, що з переміною влади його не погладять по головці – зник. Довші були прогульки. Не заборонялось перемовлятись у вічку. А скоро стало можна виходити у коридор. Прогулькою стали користуватись і Каховська, і Сабко. Та взагалі її доля змінилась: вона була засуджена на смертну кару. Але по німецьких законах імперії такий присуд міг відбутися лише після санкції його кайзером. А тому, що в Німеччині також заколотилось, – імператор відступив від свого трону, то й присуди смерти не були підписані. Ми домагались, щоби дали прогульки і Каховській. А вона їх дуже потребувала: не бувши довший час на свіжому повітрі, вона в перші дні на прогульці ходила наче п'яна, держалась стіни і скоро верталась в камеру. Листування могла вести з ким хотіла... Ціяністого калію вже не потребувала, бо певна була, що ще вернеться до матері. А незабаром вона дістала дозвіл на побачення з матір'ю. А коли сотник Чорний з Осадного Корпусу прибув у тюрму з наказом визволити нас, засуджених німецьким судом, то ми просили і Каховську перевести в українську тюрму, щоби німці бува не познущались над нею вчинили якогось самосуду. Так i сталось. А коли, будучи на волі, я передав її під охорону Українського Генерального Прокурора, то й Каховська опинилась на волі... Bce листування наше я склав у гарматне стрільно i закопав у себе у саду... 21 Вирвавшись на волю, я скоренько no6iг відвідати свою родину. А дорогою вже думав – а що ж далі?.. Що буде, те буде, але щоби не так, як було. Надоїла мені вже та міліція гірше печеної редьки. Треба пробувати вернутись на старий шлях – журналіста. Але поки що запитаю в Міністерстві Преси i Пропаганди, чи там нема для мене відповідної праці... Спинившись на цім рішенню, я зараз заглянув у шухляду письмового стола i о! жах!.. німці забрали все до останнього листочка... Пропала друга моя праця, що я написав на засланні. Одна згоріла в редакції „Літературно-Наукового Вісника", а другу ось забрав німець-слідчий, як підставу до обвинувачення мене. I шукай тепер вітра в полі... Німець, напевне, втік з Києва i мої папери потяг за собою... От маю літературне щастя!.. На другий день о годині 9-ій я зібрався іти у Міністерство Преси i Пропаганди, але мій вихід попередив гість, Іван Лизанівський, власне керівник цього міністерства. Коли я сказав йому про свій намір, i наче сама доля послала його до мене, він спинив мої наміри словами: "Чекай, друже, не квапся, бо i я присланий до тебе з де-якими дорученнями, а саме, щоби ти не відмовився взяти на себе ролю Столичного Отамана, як називається тепер посада колишнього Начальника Міліції. Не встиг ще товариш Лизанівський закінчити свого речення, як я замахав руками, заткав вуха i в повний голос почав відмовлятися. – Ні, ні, ні!.. буде з мене тої міліції!.. Скоро два роки буде, як посадив мене на цей пост Микита Юхимович Шаповал з товариської симпатії до мене, і я не стрибав, як інші, з посади на посаду, щоби сісти на міністерське крісло. Але вже годі!.. Я й фізично вже не в силах провадити таку ролю... Так і скажіть ви тим, що послали вас... – Не буду я такого нікому переказувати, а вас чекає Директорія і ви їй скажете все, що хочете. А товаришам я, звичайно, також скажу, що місія моя не вдалась... Поїхали ми в Липки, в канцелярію Директорії, бувшої канцелярії київського губернатора. Тут ми застали Директорію в повному складі, а також: проф. Ол. Мацюка, яко міністра внутрішніх справ, та М. Ковенка, обидвох співробітників по київському повіту. Голова Директорії, В. Винниченко, привітавшись, запропонував сісти і, взявши слово, оповів коротко: – Панове! Київ, як столичне місто, дістає тепер назву – Київ – столиця України. А одночасно з тим територія його займає 25 кілометрів навколо. Безпосереднім начальником столиці має стати столичний Отаман. На посаду такого Отамана намічають вас, товариш Богацький, від якої, я думаю, ви не відмовитесь... – Ото саме я і хочу відмовитись, бо почуваю себе рішуче не здібним на таку складну і відповідальну ролю. – Ну, ну-ну!.. Всі ми ходимо не в привичній шлеї. Всі потребуємо солідної виучки, але життя не чекає, вимагає виконувати дану йому ролю, як він зуміє і зможе, – додав С. Петлюра. – Не буду вас переконувати, бо ті, що вас знають і з вашею працею знайомі, вони й називають мені саме вас як найкращу кандидатуру, – продовжував Голова Директорії. – Але ж, пане Директоре, я не можу в цей час брати на себе таку ролю, – вмовляв я його. – Так мусиш, – стукнув кулаком об стіл Головний Отаман, – мусиш, сукин син!.. – повторив Отаман свій наказ, жартуючи. Я бачив, що не виплутаюсь з тих лещат, тоді став струнко і сказав: – Слухаю, пане Отамане!.. Завтра йду на призначений мені пост... Присутні забили "браво" і Голова Директорії наказав Керуючому Канцелярією Директорій, п. Краськовському, злагодити мені відповідне посвідчення, а проф. О. Мицюкові поінформувати про все, що було рішено в міністерстві по цьому питанню... Головним пунктом тих рішень була організація охорони міста, яку будемо формувати, згідно з моїм проектом, з елементів, навербованих з-поза Києвом, тобто переважно з галичан-українців, колишніх жандармів, яких згодився надіслати до Києва отаман галицької жандармерії, полковник Індишевський, в кількості не менше 500 душ. Поінформувавши мене про це все з моєї ділянки праці, Мицюк просив мене щоденно відвідувати його в міністерстві та знайомити, як іде моя організаційна праця. Ми розійшлись. Я зайшов ще в Штаб Міліції, де відновив свою працю майже після 9-ти місячної перерви. З того дня я почав вже зі своїми співробітниками працювати над організацією адміністрації на терені Столиці України, яка не була відмінною від організації міліції м. Києва, аж поки не прибула закликана з Галичини жандармерія. А прибула аж по Новому (1919) році в кількості 600 чоловік під командою сотника УГА М. Федитника та двох кадет-аспірантів – В. Равлюка та М. Федіва. Не довго тяглась та праця. Зміни на фронтах тяжко відбивались на організації українського Уряду і усієї його праці. Київ як центр відчував ті зміни найбільше і остільки, що вже 5 лютого 1919 р. мусів залишити і переїхати до Вінниці. Через кілька день мав виступити з Києва і Осадний Корпус Січових Стрільців. Тоді ж на приказ коменданта Осадного Корпусу, полковника Євгена Коновальця, я зі складом Столичної Міліції був приділений до складу Корпуса і мав переїхати також до Вінниці. Було оголошено в Штабі міліції, щоби зголосились ті, хто хоче виїхати з Києва, але з-поміж урядовців знайшлось лише три особи. Першим зник (казали – виїхав до Одеси) мій помічник по наружній охороні міста. Тут він виявив, яким мирром був мазаний. В останні дні перебування Осадного Корпусу в Києві зорганізований був потяг Столичної Міліції. Я дістав від Коменданта Осадного Корпуса більшу суму грошей на утримання галицького відділу та організацію його харчування... 8-го лютого ми погрузились у вагони і від'їхали до Вінниці. Там було всюди повно прибулих раніше урядових установ, урядових людей і різного люду. Знайти якусь касарню для Столичної Міліції довго не вдавалось – ми товклися у потягові. В перших днях же не обійшлося без "прикрої події”: сотник Федитник, по звичці старшин австро-угорської армії, возив з собою чималі запаси токайського вина, яке розпивав тут, у вагонах. Вино перед питтям мало бути нагрітим. І ось один з вояків, якому було наказано це робити, не зробив, як того хотів п. сотник: останній з пересердя накричав і вдарив вояка ручкою револьвера по лиці. Я то бачив і зауважив сотникові, що такі вчинки ганьблять частину. А щоби вони не повторились, йому треба залишити нашу частину, про що повідомити треба отамана Індишевського. Сотник не заставив себе просити – і в той же день вибув з частини. Пізніше здобув собі славу тим, що у Відні обкидав гнилими яйцями польського міністра (здається, Радзійовського). Тепер перебуває десь в США... І сяк було, і так було, а ми таки знайшли для себе приміщення. А була це Психіятрична Лічниця, що стояла майже порожня на окраїні міста Вінниці. В короткім часі по переїзді мене покликав у готель, де містився уряд, отаман Б. Оскілко, він наказав нам готуватись до повороту в Київ. Як не дивним був його наказ, але наказ є наказ. Не встигли ми розробити пляну нашої праці, як знову покликав мене полк. Коновалець і, перекресливши наказ от. Оскілка, наказав мені з частини Столичного отамана виділити сотню мужів з кимсь старшим та післати в м. Шепетівку, де тоді стояв Штаб Осадного Корпуса, а цілій частині Столичного Отамана переїхати в м. Житомир і зголоситись в от. Беня, що командував Північною групою Січових Стрільців... В першу ж добу по одержанню наказу ми переїхали до Житомира, виділивши зі свого складу 100 вояків під командою хорунжого Федіва. Тут ми зголосились в штабі от. Беня. Але тут же в місті перебував тоді командир 9-го корпусу, генерал Ярошевич, лише зо своїм ад'ютантом, сотником Зеленіним. Генерал був у великій претенсії, що ми не голосились у нього, як старшого чином в залозі. 22 Отаман Бень казав, що м. Житомир нещодавно пережило погром. Погромницькі елементи переважно позостались у місті. Вони лише розпорошились та поховались. Большевицький фронт – інспіратор погрому – є недалеко, в Коростишеві. Штаб їх – це місцева фабрика сірників. Треба якскорше організувати охорону міста, виловити шкідливі елементи, зліквідувати спроби погромних виступів, що починають большевицькі п'яті колони. Діставши такі детективи від от. Беня, я порозумівся з Губ. Комісаром п. Сумнєвичем і його помічником, з комендантом міста полк. Возьним, інспектором частин військових полк. Блонським і в спільній нашій нараді роблено плян охорони міста і ліквідації погромних сил. Нав'язав я також тісні зв’язки з представником трудового Конгресу Волині як голосу місцевого громадянства. Не минав я також ініціятиви місцевих сил для охорони міста. Все це, і підкреслена увага до потерпівшого в погромі жидівства, сприяло довір'ю до мене і моєї частини, яку загал назвав "галицькими студентами "... Але в недобрий час ми прийшли в Житомир. Фронт большевицький вже минув м. Коростишів і одного ранку китайська частина, прорвавшись, насідала вже на п'ять наших частин... На спільній нараді керівників політичного суспільного життя міста була вирішена евакуація міста. Відділ Столичного Отамана мав прикривати евакуацію... Але й нас прикривала, з симпатії до нас, місцева громадська міліція, що випровадила нас до великих Вишнівецьких (?) касарень, 15 кілометрів у віддалі від Житомира. Там ми переночували і під музику кулеметів та гармат поспішили відійти далі від фронту. Військо наше з боєм відступало по залізничній лінії на Новоград-Волинський і на Бердичів. І тут, на ст. Рудня, спинився, переорганізував свої бойові частини і почав глумшити большевиків. За місяць большевицький фронт був прорваний і наші успішно поступали вперед і незабаром взяли Житомир і обсадили Бердичів, де сконцентрувались большевицькі сили, тобто большевицьких добровольців. Передовою частиною, тобто відмінно-бойовою, нашого фронту був 4-й полк Січових Стрільців під командою полковника Захарчука. Зорганізований він з різних елементів, у великій кількості гетьманських добровольчих частин, які після поразки гетьманату були позбавлені прямо "куска хліба", не говорячи про щось до хліба і по хлібі... Взявши Житомир, полк залишив по собі або прикрив чиїсь тяжкі сліди – сотні вбитих та знівечених трупів старих жидів та не менше й підростків та дітей, бо молодь жидівська, спосібна носити зброю, в боях відступила з большевиками на Бердичів. Мені було наказано затриматись дні зо три, поки не скінчаться бої за місто. А почавши свій вхід у місто, щоби хоронити населення від різних немилих інцидентів та навести порядок і спокій, я наказав широким фронтом ступати до міста і в місті. І ось вже здалека від центра міста стрічались прикрі речі, скеровані в тім же жидівсько-ненависнім напрямі. По вулицях стрічались трупи старих жидів не прострілені, а з розтрощеними лобами або грудьми. Чим далі входили ми в місто, тим більше було тих слідів. Недалеко від центру валялась роздерта Тора – священна книга жидів. Її я наказав якпильніше зібрати, загорнути і сховати в скрині нашого штабу. Прибувши до міста, я наказав віднайти людей з міської Управи або з місцевої громадської охорони, що мене вже знали. А знайшовши з ними зв’язок, наказав організувати з громадських сил комісію, яка би зайнялася збіркою трупів на вулицях і по домах під доглядом міліції Столичного Отамана. Так, переходячи з дому до дому, стрічались християнські і жидівські трупи, переважно так змасакровані, що й описати трудно. Найогиднішу сцену знайшли ми під мурами костела, де були попритулювані трупи старих жидів, в устах яких були... органи замість сигар. Нічого ганебнішого годі придумати і відгадати, чия то могла бути забавка і з якою метою то діялось. В мене була і є лише одна думка – робилося то все лише чорносотенними елементами. Не військо, а гнилі російські елементи, садисти-погромщики, з яких большевики формували кадри своїх слідчих, прокурорів і, нарешті, катів. Вони бавились тими огидними актами. Для прикладу – хто допитував в тюрмі ідейну терористку Каховську і заганяв їй голки під пазурі, чи висмикував... волосинки і бавився тим? – російський офіцер добровольчої армії Білецький (з її листа); хто приїзджав з фронту "погулять" і, впившись, ходив по жидівських хатах, шукаючи собі об'єкту на ніч, а по дорозі згрібав все з одежі й обстановки, що лише можна було потягти, хоча то, майже все, не було їм потрібно навіть на онучі?.. Хто оце цинічно збиткувався над трупами, припертими до мурів костела? – ті ж самі елементи. Кого доводилося не раз арештовувати на вулицях міста, що впившись блукав по місті з шаблею наголо або з револьвером в руках лякав безсоромно дітлахів? – ті ж самі!.. І так кінця-краю... Але вернемось до житомирських подій... Комісія збору трупів працювала енергійно – вже були гори, нагромаджені в синагозі та навколо неї, в дворі. Тим часом міліція Столичного Отамана обходила доми і двори – заспокоювала населення, підозрілих арештовувала, потерпівшим допомагала. Так, в однім домі на стиху зустріла вона школу цадиків – 20 душ. Вони сховані були від примусової мобілізації жидівського населення большевиками. Охорона, з мого наказу, переодягнувши їх у свої плащі, перевела їх непомітно увечір в помешкання гімназії на Бердичівській вулиці, де й сама займала це помешкання. Тут їх пильнувала та харчувала. Через кілька днів, як місто вспокоїлось, зголосило свою візиту міське представництво, складене з людей різних націй (українців, поляків, росіян, жидів тощо) та різних організацій (міської Управи, шкіл, представника Трудового Конгресу тощо) і оголосило свої скарги: 1) в однім домі таємно були сховані жидівські молодики зі школи цадиків і ось вже кілька днів їх нема; чутки, що йдуть з сусідніх домів, називають виновниками ваших жандармів; 2) при вступі в місто якась військова частина розбила синагогу і знищила її святиню – Тору. Я вислухав представників міста і сказав їм: – Ви накидаєте на нас тяжке обвинувачення, а чи ви певні, що завинили в тім ми?.. – Є люди, які бачили, як їх вели... Я змовчав, а наказав вартовому підстаршині без слів провести представників в кімнати, де знаходились цадики. А також принести мені пакуночок, де була загорнена пошкоджена Тора. Коли підстаршина відчинив двері кімнати, де були цадики, представники міста ахнули і не рухались з місця. Я запитав цадиків – чи задоволені перебуванням тут і чи не потрібно їм чого?.. – Нічого!.. нічого!... Всі ми дякуємо за вашу опіку нами і життям нашим, – прогомоніли всі враз цадики. Тоді я звернувся до мовчазного представництва: – Оце вам моя перша відповідь на вашу першу скаргу... І розгорнувши пакуночок, передав його присутньому тут рабінові, додав: "А оце друга відповідь... Задоволені?" Представники, потупивши голови, стояли мовчазні та без руху. – Ото бачите, панове, як небезпечно кидати на когось обвинувачення, не перевіривши його як слід... Моя роля тут – охорона життя і спокою населення міста Житомира без огляду на націю, релігію, партію тощо... Йдіть в спокої і з певністю, що інакше і не зроблю... А ось краще потурбуйтесь, як найшвидше ліквідувати нам тяжкі і сумні наслідки боїв за Житомир з одної та другої сторони... Погода стала тепліша, навіть гаряча, і треба було поквапитись з похоронами впавших. Комісія працювала пильно і обійшла, при допомозі громадян, ціле місто. Трупи звозились на кладовища кожної релігії. Тут родичі пізнавали своїх близьких і ховали їх по обряду його релігії. Останніх ховали в братській могилі. Найбільше (98) було трупів іудейського віровизнання... При похоронах в братських могилах були присутні представники українського уряду – від Губ. комісара, від міської Управи, від Трудового Конгресу, був і я з відділом своїх міліціонерів. Ця пошана до впавших, своїх і ворогів, зробила гарне враження на населення міста, вона почасти примирила його з ганебною розправою над невинним громадянством. Цей наш вчинок відгукнувся і у ворожім таборі і навіть дійшов до Києва, де писалось про це в большевицьких часописах... 23 Бої йшли на південь від Житомира – навколо Бердичева та на північ – біля Коростеня. Житомир не був певний у своїй позиції... У Вербну суботу, з-полудня, дістав телеграму від отамана Оскілка, з Рівного, негайно прибути до нього на нараду. Призначивши моїм заступником в команді Столичного Отамана полковника (К – ?), я зараз же виїхав шосою через Новгород-Волинський (Зв'ягель) до Рівного. Дорога була дуже кепська, мости по шляху були майже всі діряві, які ми не могли об'їхати, то просто з розгону перескакували, але на цілій дорозі лише раз міняли шину... Приїхав я до Рівного пізно увечір до готелю. На другий день рано я пустився гасати по місті, де можу зустрітись з отаманом Оскілком. Дали мені його адресу в штабі Північної групи. Зустрілись ми в приватному домі, де гостили його, а разом і дали йому можливість урядувати. Отаман сказав, що має відомості про моє поступовання в Житомирі і дуже хвалить його, бо певний, здоровий тил є конечною потребою доброго, твердого фронту. А фронт вже є навколо Житомира, тому мені з моєю вправною тиловою частиною треба негайно залишити його і перенестися до Рівного, скріпити тут тил. Наказу отамана я послухав і пустився назад до Житомира, щоб перевести свою частину. Але доїхавши Новгороду-Волинського, я заїхав до місцевої залоги, до отамана Полетика (?), щоби переночувати. І дуже добре зробив, бо тут же довідався про дуже неприємні речі... По моїм виїзді з Житомира у нього вскочили большевицькі роз'їзди і наробили там шелесту. А після довшої оборони українські частини виступили з міста в напрямку на Коростень. В тім же напрямку пішла і частина Столичного Отамана... Одержавши такі сумні відомості, я перервав свою їзду і тут же очікував вісток про місце перебування та долю моїх людей. Нелегко було нав’язати зв’язки з частинами в рухові. Але через два дні до Новгород-Волинського стали прибувати авта урядових осіб, які й подали мені певніші інформації: большевицькі розвідчі частини, що вийшли з Бердичева, перерізали шлях з Житомира до Новгород-Волинського, оточили Житомир і вигнали з нього невеликі наші відділи. Задержавшись три дні біля Коростеня, моя частина рішила повернути на Новгород-Волинський, щоби не відриватись далеко від мого шляху. Тут же в Коростеню вони зустрілись з підстаршиною Бондаром, що висланий був ще з Вінниці в Галичину на закуп цистерни бензину для потреб нашої частини. Тут же вони зуміли дістати потяг з кількома вагонами для людей та плятформ для нашого провіянту і коней та, продавши й цистерну, пустились залізницею до Новгород-Волинського, далі й до Рівного... Всі ми безмірно зраділи, зібравшись живими й здоровими цілою частиною. Неприємним було лише те, що залізниця вимагала від нас повороту вагонів, а особливо паротягу, і то негайно. Треба було розвантажити всі вагони. І мої хлопці на радощах зробили це так швидко і вправно, що й здивували залізничну обслугу... В Новгороді-Волинському почали збиратись штаби фронтових частин. Так, недалеко міста підійшов 2-й полк Січових Стрільців полковника Капкана (молодшого), який, отаборившись, запросив нас в цю Великодну ніч у них погоститись... Щоби люди відпочили, я наказав всім лягати спати, а варту біля нашого трену буду нести я сам. Ніч була гарна, зоряна, спокійна. Перед очима ставала урочисто служба Божа, звучали великодні співи і здавалось, що ти знаходишся між своїми близькими і рідними. Ніч плила без жодного гуку й пострілу... Так біля півночі встало трьох підстаршин і підійшли до мене з пропозицією змінити мене на варті. Я згодився і казав, що поїду до табору Січових Стрільців просити, щоби вони не квапилися з розговинами, а дали людям більше часу для відпочинку. Привели двох окульбачених коней і я з одним підстаршиною тихенько виїхали до табору Січових Стрільців... Проїжджаючи тепер, я, чим далі, то був менше певний, що їдемо належною дорогою, бо ніде не бачив ні то вогню, а й взагалі присутності людей, лише кінські сліди. В мене виникло питання – чи не заблудив я? Попитатись було ні в кого... Я вирішив повернутись назад, щоби не втратити і того єдиного вогника, що блимав на станції. Але де ж ділись отаборені з вечора частини і 2-ий полк Січових Стрільців? Виходить, вони дістали небезпечні новини з фронту і відмаршерували. Видно, є чимала небезпека... прорив на фронті чи що, а ми нічогісенько не знаємо. А ще вчора в команданта міста жартували, що спокій цієї ночі є заручений, бо в місті спинилось аж дев'ять отаманів, лише не казали, скільки частин було на фронті... Як не є, а ми могли попасти в большевицькі клещата... що могли б розчавити нас!.. Повернувшись до станції, я оповістив алярм. Підняв на ноги козаків. Виділив сторожевий відділ, вислав розвідку та охорону недалеко мосту через Случ. Найтяжчою справою було забрати з собою якнайбільше провіянту і всього потрібного... Правда, я завжди пильнував, щоби моя частина мала якнайбільше своїх засобів пересування: вантажні авта, вози тощо. Енергійно приготовивши все до відходу, ми дістали повідомлення розвідки, що большевицька кінна розвідка добігає до стику з нашими фронтовими частинами, які легко розпливаються, кидаючи навіть свої кулемети. Ми рушили трактом через міст в напрямку на Корець – Межиріч – Гоща і Рівне. Я вислав невелику частину, яка би охороняла наш тил, а разом підзбирувала по шляху покинену зброю... Не відійшли ми й доброго кілометра, як по станції почали бити гармати. Пропустивши скорим маршем наш трен і його охорону, ми спинились на чверть години на мості через Случ, щоби здержати можливий ворожий наскок. Але жодного руху не було видно по осяяному сонцем шляху. Видно, та гарматня стрілянина була лише з метою одігнати нас, а може ще й інші частини від міста. І дійсно, скоро в нашому тилу все замовкло і ми спокійно йшли шляхом на Корець. До нього й дійшли о годині десятій... Підходючи до середини міста, на майдані проти школи нас спинив чималий натовп жидів з запитанням: – А чи йде з вами отаман Богацький? Їм сказали: – Це його частина! Я під'їхав з запитанням: – А що вам потрібно від отамана Богацького? З натовпу виступив старець з великою авраамовою бородою і поважно промовив: – Сьогодні у нас велике свято – Пасха, а ви і ваші козаки голодні і позбавлені можливості по-святочному розговітись. То знаючи, наша громада злагодила для вас стіл з мацею і кухлі з медовою ситою. Просимо!.. Підкріпіться!.. Я подякував і першим випив склянку сити і закусив їх святочним хлібом. По мені підходили всі інші. Коли всі закусили і відпочили, ми рушили далі, бо знали, що фронт за нами посувається. Я ще раз подякував жидівській громаді за увагу і оригінальну гостину. В цім акті я бачив, що наша житомирська поведінка має добрі наслідки... 24 З моменту виступу Корпусу Січових Стрільців з Києва ми були зв’язані з ним, обслуговуючи його запілля. З Києва виїхали до Вінниці. З Вінниці до Житомира. І з Житомира через Новоград-Волинський до Рівного. Стисло після Великодня ми вже отаборились у будинку місцевої гімназії, хоча посередині міста стояв досить незугарний палац (здається, князів Любомирських), оточений, як належить палацові, ровом з брудною водою, повною, співучих жаб... Жодних канцелярій я не заводив, а потрібні письмові справи виконував у будь-якому домі чи крамниці, а то й на спині де і в кого заставала мене справа. Служба мого відділу, що й далі звався відділом Столичного Отамана, відбувалась без зміни – охорона міста і околиць його способом рухливої варти: місто було поділене на певну кількість ділянок, які обходив і пильнував невеличкий відділ, зі зміною що-дві години. Околиці міста об’їжджав кінний відділ та відділ мотоциклістів. Варта пильно стежила за рухом на вулицях, за новими людьми. З особливою увагою стежила за місцями більшого скупчення людей: за їдальнями, пивними, які могли бути відкриті не пізніше 10-ти годин. Спиртні напої можна було продавати лише до 8-ї години вечора. Але і в рамках тих нескладних обов'язків ми натикались на прикрі факти, які свідчили про характер запілля... Якось до мого приміщення в готелю прибігла молода жидівка, заплакана та перестрашена, з заявою, що до їх помешкання добувався вояк: – Сама я вибігла чорним ходом, залишивши вдома свою стару матір. На вулиці я не зустріла охорони і прибігла до вас. Я взяв вартового посильного козака і скоро поспішив за жидівкою. Вона повела нас двором, і тут з сусідніх мешкань нам показували, що напасник є в хаті... Ми вбігли тихо по сходах до дверей їх мешкання. В хаті було тихо. Я натиснув плечем двері і вони досить легко відчинились, видно, були підперті невеликим куфром чи важким стільцем. Я ще натиснув двері і вже можна було боком увійти в середину. Козакові я наказав ступати за мною. З присінка ми раптово вскочили у велику кімнату. Я тут крикнув на весь голос: – Руки вгору!.. – і наставив на груди напасника свій револьвер. А тут була така картина: посеред кімнати стояла на колінах стара, сива жидівка. В її сиві коси замотав ліву руку дебелий уніформований козак і, відтягнувши руку назад, по її горлянці водив тесаком, вдаючи, що заріже її, вимагав грошей, золота і різних цінностей... Ми обеззброїли напасника і почали відбирати награбоване – з кишень його плаща витягли шовкові хустки, папірові царські гроші. Тут же бряжчали срібні карбованці та різні жіночі прикраси. З-за халяви чобота витягли пачку українських грошей. З того всього я казав жидівці відібрати своє, що вона хутко зробила. Не скінчили ми цієї маніпуляції, як у дверях стало двоє вояків з охорони, надісланих сусідніми мешканцями. Я записав адресу та ім'я потерпівших і наказав одвести арештованого в штаб отамана Беня, де склали протокол події... Напасник був колись вояком української частини, але вже минув якийсь час, як він дезертував... В бойовій частині служив він недовго і тепер не хоче "воювати за Україну"... – Чим же ти жив в дезерції?.. – Да развє я одін такой?.. Зайдеш в ресторан ілі півную, а там товаріщі вгостят і обєдом, і випівкой... З низки подібних інцидентів не можу оминути один дуже характерний... В один з буднів, надвечір, до готелю, де я мешкав, під'їхав візник, навантажений великими клунками. Біля нього йшло двоє вояків охорони і вели також двох арештованих молодиків, з вигляду та по одежі видно було – двох старшин. Клунки знесли з візника до вартової кімнати в готелю. Сюди ж увели і арештованих, та увійшов потерпілий. Вартові доложили, що на одній з вулиць передмістя біля невеликого дому, вони помітили візника, якого молоді люди, з вигляду військові, навантажували великими пакунками. Певне, переносяться на нове помешкання, подумали ми. Але коли підійшли до візника, то до нас підійшов оцей чоловік зі скаргою, що його ограбували військові. Ми приарештували цих молодих людей, надміру п'яних вже, та привели їх сюди. Я запитав арештованих – хто вони такі, що це за клунки?... Вони весело, навіть грайливо, плутаючи язиками, перебиваючи один одного, оповіли таке: – Всьо время от гетьманського переворота ми на фронтє. Усталі і хочем отдохнуть... Дай – говорю я товаріщу, – получім отпуск в тил і поєдєм в город погулять! Получілі... Прієхалі... Город маленькій, скучний, кроме жалкого кіно, нічево тут інтересного нєт... Походілі по городу, погляделі вітріни – сєриє, запильонниє, не інтєрєсниє... Зашлі в ресторан – покушалі і випілі всьо, что только можно било достать... І опянелі ми, а всьо нам скучно і нєінтересно... Вишлі ми із ресторана і давай кататься по городу... Єзділі, єзділі і под'єхалі к небольшому доміку, куда вошла молодая красівая дєвушка... Вошлі і ми в дом, а у хазяіна спрашивалі – кто ето та красотка, что вошла только што в дом. Хазяїн отнєківался, что нє знаєт, что у нєго нєт дочері... Ето нас взб'єсіло і ми в злобе началі трєбовать у нєго дєнєг. Но і дєнєг он не імєєт... Тогда ми, обозлівшись, началі сгребать постєлі, сривать с окон занавескі. В другой комнатє бралі всьо, что только можно било взять... Я наказав козакам розв’язати клунки і ми побачили купу речей, що їх називали арештовані, а між ними ще багато невеличких кусків матерії. – Що це? – запитав я потерпівшого. – Я ремісник, кравець. Шию тільки камізельки, а ці кавалки матерії є викроєні частини камізельок. – Ну добре! – звернувся я до молодих старшин, – нащо ж здалися вам ті кавалочки матерії, що не годяться вам і на онучі?.. Ви пожартували чи позлобились над бідним ремісником, бо все те, що ви взяли у нього і кинете десь у смітник, його праця, його заробіток... – Перегляньте, – звернувся я до кравця, – всі речі і тим же візником одвезіть до його хати... – А візника ви також не оплатили? – запитав я "офіцерів". – Запитайте, скільки йому належить, – звернувся я до одного з вартових, – та потрусіть їх гаманці... А прогульку їх по місті продовжіть аж до штабу отамана Беня, там їх розвеселять. 25 Покидаючи Вінницю, я і частина Столичного Отамана, що належали до Міністерства Внутрішніх справ соціалістичного уряду Вол. Чехівського, відірвались від нашого міністерства, яке мінялось мало не кожного місяця. Соціалістичний уряд В. Чехівського змінився 13 лютого 1919 року урядом на чолі з С. Остапенком, що складався з поміркованих осіб, які належали переважно до партії Українських Соціял-Федералістів. Цей уряд знову змінився 9 квітня соціялістичним урядом на чолі з Б. Мартосом з представників УПСД, партії Соц.-Революціонерів та представників Галичини. В ті часи уряди перебували в різних містах, а то й частина осіб в однім місті, а друга – в другім. Це була правдива "Республіка на колесах". І недивно, що міністерства були відірвані від уряду або зовсім розпадались. Отож і ми були відірвані від нашого міністерства і зустрілись з ним лише після 9-го квітня в Рівному, де був сформований уряд Бориса Мартоса. Міністром Внутрішніх Справ був Ісаак Мазепа, що до цього часу перебував в Кам'янці-Подільському, де він, вкупі з іншими визначними особам (проф. Михайлом Грушевським, Вол. Чехівським та інш.) пережив тяжкі години большевицького путчу і тут створили 22-го березня 1919 року Комітет Охорони Республіки. Перебуваючи в Рівному, Іс. Мазепа ознайомився з моєї роботою в запіллю фронтових частин Північної групи от. Беня. Тут же Міністер запропонував мені обняти посаду директора адміністраційного департаменту МВС. Я дуже неохоче міняв діяльність в полю на канцелярську працю в місті і через де-кілька днів заявив панові Міністрові, що не можу покинути дієву частину і людей, з якими зжився, і роботу, що є так необхідна для фронту. Міністер згодився з моєю заявою і тут прийшла йому думка перетворити частину Столичного Отамана в Кіш Охорони Республіканського Ладу. Це була щаслива думка, яку треба було розробити і почати її реалізувати з менту осідку уряду Республіки в столичному місті. Я з радістю прийняв цю ідею за свою і почав її переводити в життя тут же, в м. Рівному, де й перебував тоді уряд Республіки. Певні успіхи на фронті позволили мені тим зайнятись, запросивши до праці в штабі Коша сотника В. Кузьмича, що мав вищу юридичну освіту. Але, на жаль, успіхи на фронті та спокій в тилу були обірвані ганебною спробою перевороту групою незадоволених, що належали до Соціялістів Самостійників (Мацяк?) та Української Народньої Республіканської партії (Є. Архипенко). Представники цих партій використовували присутність п. В. Оскілка в місті перебування тоді Уряду УНР. В Рівному арештували де-кого з уряду, а от. Оскілка проголосили головним Отаманом військ УНР. На щастя, цей виступ був ліквідований в той же день без будь-яких сумних наслідків; от. Оскілко та Мацяк втекли до Польщі, а жодної дезорганізованості на фронті і в запіллю він не вніс. Міністри УНР перебули в Рівному ще кілька днів. Виступали на святі I Травня. В цей же день міністр внутрішніх справ, наш шеф, урочисто заявив про переіменування нашої частини в "Кіш Охорони Республіканського Ладу". Мене призначив Кошовим Отаманом, а всіх належних до Коша осіб, як інструкторів його, підніс одною рангою вище. Це було правдиве наше свято, яке ми закінчили разом з панами міністрами на святочному обіді, злагодженім нашим господарем п. Соломко, що став начальником господарської справи Коша. Та не довгі були радісні для нас дні – фронт проти большевиків похитнувся, а на західню Волинь напали поляки, що 15 травня вже захопили Луцьке, що загрожувало запіллю північної групи армії УН Республіки. Та й в запіллю ми вже не твердо стояли. Я майже щодня виїзджав на фронт, щоби своїми очами бачити стан його. Правда, я бачив, як вояки полку полковника Кмета в ближчому запіллю весело муштрувалися. Але в місті вже був певний настрій. І хоча сенатор Старицький, що перебував тоді в Рівному, свідчив, що поки козаки от. Богацького відбивають тверді і певні кроки на брукові міста, то все є гаразд!... Але біля нас не все було гаразд!.. Захворів на тиф наш близький товариш, полковник Возний, комендант м. Житомира, що разом зі своєю молоденькою дружиною, панею Зоєю, та зі своїм кінним відділом козаків був завжди з нами. Стан його здоров'я був дуже тяжкий і малонадійний. Лікарі не дозволяли його тривожити. Він мусів бути в лікарні під лікарським доглядом. І коли через де-кілька днів ми виступили із Рівного, то залишили його з дружиною на призволяще. І хоча його приховували і держали в лікарні під чужим ім'ям, але большевики віднайшли, вилікували, щоб зовсім здоровим його ганебно розстріляти за службу Україні. 26 В половині травня таки довелось нам залишити місто Рівне, бо большевики стримали наші війська біля Гощі, а лівим крилом вибилися аж до Здолбунова, перерізуючи нам шлях на Дубно-Кам'янець. Вже з горбів перед Здолбуновим вони обсипали нас кулеметним вогнем, правда, без жодної шкоди. Ми відповідали їм тим же. Але залізно-дорожня лінія на Дубно була мертва, потяги не ходили, а служба – розбіглася. Ми попали у пастку... Щастя наше, що між козаками Коша були вправні залізно-дорожники. А дотепний господар наш, Соломко, знаючи порядки і звички старої Росії, за торбину цукру і пляшку горілки знайшов залізно-дорожника, який поспішно роздув два потяги, що мали везти нас на крем'янецькі горби, зманеврував вагони наші і ми в темну ніч посунулись до Дубно-Верба, куди приїхали раннім ранком і перейшли на лінію Крем'янець. Тут ми розлучилися залізною дорогою і, впорядивши наш трен, пішли на південь до Чорно-Острова – Проскурова. На шляху Крем'янець – Почаїв нас обстріляли з гори Бони місцеві большевики, яким ми сипнули "горіхів за пазуху". В Почаєві оглянули скелю з образом Богородиці, покровительки нашої, і напилися свяченої води... Далі йшли дуже кепськими шляхами на Вишнівець – Ланівці – Купіль – Чорний Острів. Поминаючи Крем'янець і далі Авратин, згадав я сього милого приятеля і товариша, поета, (тепер і професора-етнолога) Олександра Анастасієвича Неприцького-Грановського (псевдонім його Авратинський), що в своїх ліричних творах оспівав цей закуток Волині. Проходячи лихими шляхами від села до села з тяжким нашим треном, ми мусіли бути дуже обережними, бо часто з лінії Шепетівка – Старо-Константинів забігали зі східнього флангу большевицькі роз'їзди. Де був тоді наш фронт — ми не знали, а з ним ми розлучились ще в Рівному. Для заспокоєння людей було постійно набито де-кілька рушниць, кулеметів тощо. Треба було вживати і де-яких психічно-заспокоюючих засобів... Були гарні весняні дні перед Петрівкою. Поля зеленіли та переливались хвилями пшениць та житів. Людей в полі майже не було. Ми, прислухаючись до гарматного гуку, чули за горбом троїсту веселу музику, що провадила весільний похід. Я спинив нашу частину і, порівнявшись з музикою, попросив їх зіграти дещо нам до танцю. Вони не відповіли і заграли щось жвавого і веселого. Я перший попросив молоду до танцю, а за мною пішла до танцю й молодь зі жвавими дружками молодої. Танець за танцем і настрій у всіх змінився. І забулось про можливість наскоку большевиків. Господар почастував музик доброю чаркою і, подякувавши всім за веселу хвилину, ми побажали щастя молодим, розійшлися в різні сторони. Проїжджаючи ліском, наше авто попало лівим колесом у глибоченьку мокру вибоїну. Як не силувався шофер Іван виїхати з вибоїни, але то йому не вдалось. Колесо буксувало, а авто стояло на місці. Відділ за відділом поминули нещасливе авто, а бідний Іван зостався сам цілком безпорадний... Я мав звичку в поході їхати верхи у хвості. І ось доїхав я до огидної баюри, де мазався в болоті перемучений Іван. І чому він сам? Я послав джуру вперед, до сотника з наказом спинити похід і надіслати чоту людей до праці та до Господаря – послати сюди шестеро коней з ланцюгами та мотуззям, сокирами та іншим приладдям для запряжки. На щастя недалеко дороги стояли стоси (шупурки) зрубаного дерева... Приправивши запряжку шести коней та підкинувши під колеса поміст, ми досить легко витягли вантажне авто з вибоїни. Правда, де-кому не обійшлася сухо ця "дружня" поміч. Подія ця була доброю наукою, як треба в біді рятувати товариша... Дійшли ми до м. Купіль, де відбулася прикра для мене подія, яку болюче пережили всі, хто її знав... А саме!... Ще в перші дні перебування нашого в м. Рівному, в штабі от. Беня з'явився от. Добрянський (Криленко). Приїхав він на прегарному арабському коні, якого, казав, добув у панів на Уманщині. Коли його полк большевики розбили біля Коростеня, то він сам не попав в їх лабети лише завдяки бистрим ногам молодого правдиво-арабського скакуна – він утік з-під большевицьких обстрілів. Тепер не маючи де подіти такого незвичайного коня, він хоче його продати. Я зацікавився тим. Просив отамана позволити мені сісти на коня. Мені підвели спокійного вороного з легкою сивиною коня. Це був правдивий араб. Я сів на нього, помалу попускав йому поводи, щоби з кроку перейшов він в рись. Але поводи були все-таки натягнуті, руки тремтіли від напруження, а він йшов легко і ступнево прибавляв ходу... Проїхавши пару разів по дворі замку, я спинився біля отамана і заявив йому про своє бажання купити його коня... На яких же умовах? А за незвичайного коня і умови незвичайні... За коня прошу 12 тисяч карбованців. А продаю його з умовою: коли через місяць (30 днів) я не прийду по нього – кінь ваш. Коли ж я зголошусь через 30 днів – вертаю вам 12 тисяч та вартість утримання коня за цей час – ви вертаєте мені коня... Я був зачарований чудесним красунем і не думав довго над умовою. Я приніс отаманові гроші і перед чисельними свідками старшин зі штабу Північної групи та людей мого Коша одержав до своїх рук араба... Я розлучився з от. Добрянським в надії, що він не знайде так легко нас через місяць. Куди доля може закинути нас... і кінь назавжди буде мій. З Коша покликали охочого ходити за ним, і так, як за своїм... Кінь, як лялечка, всі ним бавилися, пишалися і вважали за свого. Ним я виїжджав на фронт біля Рівного. Ним я їхав в переході з Крем'янця до Купеля. Не розлучався з ним, як з товаришем і другом. Місяць доходив. Зоставалося до місяця 2-3 дні. І ось у Купелі мене повідомли, що тут перебуває от. Добрянський. Завтра минає 30 днів і коня, по нашій умові, треба йому звернути. Я, прибитий сумною звісткою, не міг бачити от. Добрянського – власника тої милої мені істоти. Я просив сотника Равлюка перебрати від от. Добрянського мої гроші і вартість утримання коня за місяць – 100 карбованців і звернути йому його власність. Панове старшини дивувались нашій умові і сміялись з моєї згоди. Цілий Кіш був пригноблений і сумував за любим їм звірям. Кілька днів по цій сумній події я не міг бачити людей, говорити з ними, і не пив і не їв нічого. Згодом сум і біль минули і коня я більше не бачив... А от. Добрянському я не міг забути його тяжкої умови продажу славного араба... 27 У цей час, коли ми мандрували по пограниччю Галичини, викликав мене до Штабу Дієвої Армії, в Радивилів, полковник Андрій Мельник. Після низки потрібних йому інформацій, він запропонував мені перейти на посаду Начальника Запілля... – Я знаю, – казав отаман, – вашу працю майже в тій самій ролі, тільки у вужчих рамцях. І в новій ролі вам буде не важко знайтися. Я вислухав пропозицію Начальника Штабу Дієвої Армії і просив його не брати мені за зле, що я відмовлюсь від запропонованої мені посади. – Я не зможу залишити людей Коша, що всі є з Галичини. Вони звикли до мене, а я до них, а це є тим добре, що між ними досі не було й одного дезертира, хоча можна сказати, ходять мало не по-при ворота свого обійстя, своєї хати... Отаман уважно вислухав мене, признав рацію моїх слів і на своїй пропозиції не настоював. Розлучились ми як друзі і значно пізніше, в час ІІ-ї Світової Війні, зустрівшись зі мною в Берліні, отаман Мельник розцілувався зі мною... Ця поїздка до отамана Мельника мала дуже прикрі наслідки в нашому Коші... Заклик отамана Мельника я дістав в дорозі нашого переходу з одного села до другого, що стояли одне від одного більш ніж на нормальний денний перехід. Передав керування Кошем Охорони Республіканського Ладу полковнику Неїлу, що вийшов зі мною ще з Києва яко мій заступник Столичного Отамана і якого я не затрудняв якимись певними обов'язками, а він використовував це відношення по своєму. В своїм наказі я твердо зазначив місце нашого відпочинку і нічлігу на 25-у кілометрові нашого переходу, вважаючи на те, щоби люди не перевтомлювалися... Повертаючись з Радивиліва, я їхав в те село, де мав вже знаходитися наш Кіш. А не доїжджаючи до нього кілометрів 10-12, я помітив біля шляху вогні і більший рух людей. Спинивши свою машину, я спитав, що це за люди?... До авта підійшов полк. Неїло і розповів, що він продовжив перехід від призначеного пункту до цього більшого села, де злагодили вечерю для вас, знайшли гарний і теплий покоїк для відпочинку... – А люди де?... – запитав я твердо. – Ще в дорозі... – Вечеряли?... – Ні... – була квола відповідь полковника. Я обурений зірвався з авта на рівні ноги, скинув з себе дорожній кожух і, ні слова не говорячи, пішов по шляху на зустріч людям... Йшов я досить довго... Весняна ніч, освітлена місяцем, провадила мене у невідому віддаль. На десятім кілометрі я помітив, поміж придорожні кущі, вогники запалених цигарок. Скоро почули мої кроки, вояки зірвались на ноги, вигукували: "Хто там?... Хто йде?.." Я відповідав привітно: "Свої! ... свої"... Люди пізнали мій голос і радісно скрикнули: "Пан отаман!... Пан отаман!.. Я запитав: – Відпочили вже?... Коли відпочили, то підемо далі. Там жде вас вечеря і відпочинок... А ви, сотнику, – озирнувся я до сотника В. Равлюка, – розкажіть мені, чому ви не спинились на відпочинок у тім селі, де я призначив відпочинок, і яке ви вже минули?.. – Та що довго оповідати – такий був наказ полк. Неїло... Я більше не допитував п. сотника. Мені було все ясно, полковник виявив своє наставлення до мене, до людей, своєї посади – все і всіх використати у своїх інтересах. Але годі далі того не бачити і те терпіти... На другий день рано я просив полковника... залишити нас і він мовчки розлучився з нами: ми пішли далі, а він зостався в „гарному і теплому покоїку"... Зустрілись ми з паном генералом (так! генералом) в 1946 році в Німеччині, в таборі Міттенвальд. Минулого не торкнувся ані я, ані він, хоч жили ми навіть в одній кімнаті... 28 З м. Купіля ми перейшли в Чорний Острів і далі до Проскурова. Прийшли ми надвечір і в зустрічних військових почули, що мав нас тут зустріти Подільський полк під командою полковника Ол. Пількевича. Полк склався з недавно мобілізованих людей Поділля... І що ж? Переступивши кордон Поділля, полк розстанув, голосуючи, що він формувався на Поділлю для охорони Поділля, а не Волині... і нас зустрів лише підполковник зі с своїми старшинами... Невеселі події нас стрічають!... В Чорнім Острові ми мали спинитися на одержання наказу зі штабу Північної Групи. Але вже на другий день зайшов до мене державний інспектор п. Сердюк, який признався, що шукає мене від м. Рівного з наказом п. міністра Внутрішніх Справ Ісаака Мазепи негайно перейти з людьми до м. Кам'янця-Подільського, який став тимчасово столицею УНР і потребує для охорони організованої частини, якою є Кіш Охорони Республіканського Ладу – отамана Богацького. Негайно, так негайно! І ми відклали відпочинок надалі і почали готуватися до переходу чи переїзду до м. Проскурова. Через Чорний Острів іде широкоторова лінія з Шепетівки через Старо-Константинів, Чорний Острів, Проскурів, Кам'янець-Подільський. Я послав сотника Кузьмича довідатись на станції, чи не могли б ми з Чорно-Острова переїхати до Проскурова?... Чи дадуть нам потяг з потрібною кількістю вагонів для людей, коней та різного майна?... Сотник Кузьмич з господарем Коша п. Соломкою обрахували кількість вагонів і платформ. На станції дістали втішну відповідь: потяг буде сформований і завтра в полудень можна буде вантажити його... Жаль лише, що цим потягом не можемо їхати далі від Проскурова, а маємо перевантажуватись або йти далі пішки... Так і сталось!... Ми переїхали той невеликий перегін з Чорно-Острова до Проскурова, а далі нас не пусти. Ми мусіли звільнити вагони, яких потребувало військо. Розвантаживши вагони і не знаючи, як буде далі, я наказав отаборитись у великих лукових касарнях, що стояли при шосі вільні, а одночасно держати зв’язок зі станцією в надії, що вдасться нам переїхати до Кам’янця-Подільського потягом. А сам я рішив, не тративши дорогого часу, перебігти до Кам'янця-Подільського для побачення з Міністром Внутрішніх Справ і одержання безпосередньо від нього потрібних інструкцій, а одночасно підготовити касарні для людей і приміщення для Штабу його. Це все я встиг полагодити в два дні: від міністра дістав наказ бути в місті якнайскоріше. А від комісара міста обіцянку полагодити справу мешкань і відповідних касарень... На третій день раненько виїхав до Коша в Проскурів. 316 Під'їхавши до касарень, мене зустріли старшини Коша з радістю та справами: – Як вчасно ви, пане Отамане, приїхали... Нас хотять розброїти і забрати наше майно... Одне авто легке і влике вантажне – вже взяли, а оце змагаються за друге. – Хто це все робить? — запитав я. – Назвався інтендантом Запоріжського Корпусу. – Давав вам щось на письмі?.. – Та ось він тягне друге наше легкове авто. Я став посеред дороги і не пустив їхати далі... З чужого авта вискочив бравий старшина і відрекомендувався. Я в свою чергу назвав себе і запитав: – На якій підставі ви тягнете чуже майно? з чийого наказу?... – З розпорядження командира Запоріжського Корпусу, який наказав в районі дій Запоріжського Корпусу реквізувати всі військові речі, потрібні війську... – Але в кого?... – У всіх, крім бойових частин... – Тут щось не так!... Прошу дати мені цей наказ на письмі. – Я його не маю. – Жаль... то поїдемо у Штаб Запоріжського Корпусу, де мені роз'яснять цей дивний наказ. А тим часом, п. Хорунжий Коша Охорони, поставте біля нашого авта двох вояків з наказом не віддавати його до мого повороту... – Їдемо, п. Сотнику... Ми мовчки переїхали місто до Штабу Запоріжського корпусу. Увійшли в гарний двоповерховий будинок, у простору залю зі шкільними лавами. В залі зібралися старшини Корпусу... Через чверть години я зголосив ад’ютантові про своє бажання говорити з п. командиром Корпусу в негайній і дразливій справі. Заля наповнилась старшинами. Мала відбутися нарада... Я щасливо попав. 317 Скоро у залю з дальших кімнат вийшов Командир Корпусу, полковник Генерального Штабу Володимир Сальський. Коли ми побачили один одного, то радісно всміхнулись і полковник широким кроком підійшов до мене, простягнувши обидві руки до обіймів і, стиснувши мене, тричі поцілував. Це зробило сенсацію в залі. Ми, товариші по Віленській школі в час японської війни (1903 – 1906), досі не стрічались... І ось нагода! – Доложіть справу, п. Сотнику, – звернувся Командир Корпусу до Інтенданта Корпусу. Сотник говорив, називаючи Кіш – Полевою Міліцією. Полковник робив йому зауваження раз, і другий, і, нарешті, третій... Полковник Сальський обурено сказав: – Я дивуюсь терпінню і доброті п. Отамана, що вислухав вас без зауважень... Але досить! Ви зле зрозуміли мій наказ, а він не є таким, як ви його подали. Прошу його краще простудіювати і не доводити корпус до неприємних наслідків... А п. Отаманові і його частині поверніть все, що було вами помилково забрано... Від імені корпусу прошу вас, пане Отамане, пробачити цей неприємний вчинок п. Сотника... Погомонівши ще чверть години, ми розійшлись у надії побачитись у кращий час. Я вернувся до касарень, куди привезли наші авта та інші речі. Ми в тій справі понесли дрібну втрату: хлопці, не бажаючи, щоби забрали наше авто, пробили в ньому шини... Хоча при розлуці зі мною п. полковник Сальський просив мене зостатись в Проскурові довший час, щоби навести тут, як він казав, порядки, я, посилаючись на важність та спішність наказу п. Міністра, хотів якнайскоріше виїхати до Кам'янець-Подільського... Але на перешкоді стала, як і всюди, залізна дорога, яка не мала достаточної кількості паротягів і вагонів, і обслуги, в першу чергу, військових потреб. Ми мусіли чекати й чекати черги, коли нарешті нас перевезуть не далі, як до наступної станції. Невесела перспектива! Ми йдемо пішки, хоча сонце пригріває, а до того – чоботи обносились, одежа не по сезону – але це єдиний вихід з неприємної ситуації... Завтра, з полудня, холодком виступаємо, а під ранок й будемо в столиці колишнього пана-дивака Мархлєвського, в Ярмолинцях... Під ранок дійшли ми до станції. Спинились ми на обочині, щоби нікому не заважати та й щоби нам ніхто не заважав відпочити. Закурили наші кухні, готуючи людям каву. Перетомлене козацтво розтаборилось на зеленій мураві, щоби хоча передрімати перед сніданком. О сьомій годині вже почав ворушитися і Штаб полковника ген.-штабу Василя Тютюнника. Я зголосився до коменданта станції, де розвідував про можливість найскорішого переїзду до мети нашої мандрівки – Кам'янця-Подільського. На моє питання в коменданта станції, чи знайдеться в них потрібна кількість клясних вагонів, а також платформ (льорів) і товарних возів для коней: – Вагони-то знайдуться, а чи будуть вони вільні... А знову нема обслуги і паровика для маневрування возів. Я заспокоїв коменданта, що маневрування переведуть люди своїми силами, просто руками: – А щодо вагонів, попросимо пана полковника, щоби дозволив нам переглянути, хто їх займає і на якій підставі, бо гадаю, що є тут чимало людей, що до його штабу не належать. Згода?... Комендант згодився, але якось не охоче. І зрозуміло, бо виходить, що я бажаю втрутитись у його справу. Але я стояв на свойому і з тим ми пішли до полковника. Пан полковник охоче згодився на мою пропозицію перевести перегляд населення станції. Після сніданку, на який я запросив і п. Полковника, і Коменданта станції, ми взяли десять молодців і почали працю... Господар Коша подав мені список чого і скільки треба. Йдучи до штабу, я примітив на запасовій колії три плятформи, навантажені камінням. Кому і коли було треба того вантажу і чому їх не розвантажили досі невідомо. Оскільки таких возів нам особливо було потрібно, то я наказав п. Сотнику приділити двадцять людей під догляд хорунжого перевести вагони в кінець запасової колії і там розвантажити їх та приладнати до ужитку. У віддалі від станції стояло два клясних вагони, так званих пульманівських. Вони особливо надавались нам для старшин та підстаршин. Вагони були замкнені і фіранки були у них спущені. Це ж підтвердив і Комендант. Це зацікавило і заінтригувало нас. Я попитав пана Коменданта, хто займає ці вагони?... Комендант відповів, що не знає. Вже кілька разів він збирався розвідати це, але вагони були замкнені і з опущеними заслонами. Заінтриговані хлопці почали добуватися до середини, бо по їх дослідах вагони замкні з середини і є замешкані. З нашого дозволу хлопці добились свого: вагон відчинився. Назустріч нам з сусіднього переділу вийшов пан напів одягнений. – Хто ви? – запитав я. – Я управітєль українсько-руського театру. Трупа наша іграєт в мєстечке, но там нєт помєщєній для жилья і ми спім здесь. – З чийого дозволу? – питав я далі, втрачаючи вже рівновагу духу. – С позволєнія г. Коменданта станції... Я глянув на пана Коменданта, а він відмовився, що такого дозволу нікому не давав... Можливо то було його попередника. – Але дозвіл на письмі ви маєте? – Нєт, то било усно... Балакати далі було зайвим. Я, схвильований і обурений його нахабством, наказав показати мені всі зайняті ним вагони. У вагонах, що не відчинялись і вдень і вночі, 6уло темно і задушно. Я наказав хлопцям повідчиняти вікна, а сам пішов вздовж одного в другий, де назустріч висувались якісь неохайні постаті. У другому вагоні мене зустріли голоси: – Позвольте, позвольте!... здєсь спят женщіни! Це ще більше обурювало мене. Але я стримував себе і жартівливо вигукнув: – Пора вставати!... А хто ви? Мені сміливо відповідали: – Ми артісткі руско-українского театру. – Пане Директоре! – звернувся я твердо до присутнього тут мужчини. – Вагони, якими ви користуєтесь наче готелем, і користуєтесь без мого дозволу, ви маєте негайно, до дванадцятої години дня, увільнити і передати п. Комендантові станції... – А ви, пане хорунжий, візьміть собі кілька козаків, які повинні доглянути, щоби всі мешканці цих вагонів винеслись, от хоча 6 під той кущик на горбку. Вагони мають здати в повному порядку... За все відповідаєте ви, пане директоре... Одночасно з тим, ви маєте пред'явити п. Коменданту свої і ваших артистів персональні документи і дозвіл міліції на ваше перебування в містечку Ярмолинці і на право вистав вашої трупи... і ніколи не на території станції... Ми вийшли на повітря і я запитав п. Коменданта: – Чому це залізно-дорожні вагони, які так потрібні війську та адміністрації УНРеспубліки, обернуто в готелеві мешкання? А до того ще мешкання чужих і безперечно ворожих нам людей – людей приватних і непевних. Відповіді від п. Коменданта я не мав. – Як це так, що Комендант станції, якому уряд УНР доручив пильнувати його інтереси, не знає, хто перебуває на території цієї малої станції; хто користується коштовним майном залізно-дорожним і на яких правах... Чому він не має часу проглянути і провірити стан його, щоби задовольняти потреби, в першу чергу війська? Довго ми переходили від вагона до вагона. З де-яких виселяли якихось панів з панями, які перебували тут без відповідних документів, а називались господарями певних частин, яких вони залишили на фронті без харчів, без платні, курива тощо... Чого вони тут сидять, чого чекають?... Поки ми робили перегляд вагонів і вільні приділяли до нашого потягу, до п. Полковника приходив Гаркун-Задунайський та інші особи, виселені мною, зі скаргою на мене. Але п. Полковник відсилав їх ні з чим, бо то не його справа. Одночасно з тим козаки відбирали потрібні нам вагони, гуртували їх та передавали Начальнику станції, бо надвечір надійде з Кам'янця-Подільського паровик до його розпорядимости, який завтра рано одвезе наш потяг до Кам'янця. Сумно було покидати розворушену станцію, яку треба би було осн?вно переглянути, змінити людей, бо інакше не дійти тут до порядку, як і у всіх попередніх... На другий день, о п'ятій годині рано, ми були готові до від'їзду. Через чверть години паровик свиснув і ми пустились в дорогу... 29 Потяг наш йшов повільним ходом. Добрий пульманівський вагон тихо заколисував і окутував приємними спогадами колишньої їзди цими шляхами, їзди не потягом, а цими ославленими "балагулами", якими їздили всі перед збудованням залізної дороги з Проскурова до Кам'янця-Подільського. Їздив і я з батьківської парафії села Нестеровець до Кам'янця-Подільського, до середніх шкіл з братами і сестрами "каретою в 24 вікна", а опісля до вищої школи – балагулою до Проскурова і далі потягом до Києва... Знайомі села, а в тих селах – знайомі хлопці-однолітки, що тяглись цими ж шляхами до тих же шкіл... Давним-давно то було, а встають в пам'яті милі обличчя, різні пригоди і незабутні шляхи шкаредної дороги з Кам'янця-Подільського до Проскурова... Милий приїзд до батьківської хати і поворот до суворої "альма-матер"... На половині нашої дороги ми проїжджали по-при границю нестеровецької церковної землі, яку пильно обробляв батько і нас вчив, як ходити біля неї. Згадувалась, як ми четверо братів ходили з довбеньками по ріллі та розбивали груду перед посівом пшениці... Тяжко було, але й весело... Згадувались веселі, милі обличчя молодиць та зграї дівчат, що жали ту золоту пшеницю і знаходили час і змогу обдаровувати нас милими поглядами та ще милішими усмішками. Що за золотий час тоді був!.. Отуманений тихими юнацькими спогадами, я і не помітив, як потяг минув станцію Балин та під’їхав до станції Кам'янець-Подільський. Наказавши дати обід людям, що звикли діставати його як при наступі, так і при відступі, а по нім розвантажувати потяг, я поїхав у місто до уряду Губкомісара, який обіцяв мені знайти відповідні касарні для Коша. Певний в додержанні даного слова,я, вітаючись з ним, відразу й запитав: – А де ж буде наша касарня?.. У відповідь дістав байдуже: – Касарні вам ще не знайшли... – Як?! А люди, коні, майно?.., – допитував я. Була мовчанка. – А чи тим хтось турбується? – Справу доручено одному нашему урядовцеві, – ховав свої очі Губ. Комісар. – Мала на то надія!... Видно треба буде нам самим тим зайнятись. До побачення. Я, обурений таким поступуванням Губ. Комісара, прийшов до уряду п. Міністра Внутрішніх Справ з надією, що це більше турбувало його і, певне, він таки щось зробив у цій справі, бо нащо ж квапив мене з переходом до "столиці" УНР. При зустрічі п. Міністер згадав про даний ним розпорядок Губ. Комісарові і наказав звернутися нього. Я сказав, як стоїть справа. П. Міністер, наче розгніваний тим, не дав мені жодної поради. З тим я і пішов... 30 Хоча і невесело приймала нас столиця, але виявити свою радість, що до неї дісталися, ми все-таки хотіли: люди, коні, моторовий трен витягнулись в довгий шнур, і під спів стрілецьких пісень, бадьорим кроком пішли в місто. На зустріч нам вибігали з хат на ворота жінки й діти і веселою, теплою усмішкою вітали нас. І я їх вів. Вів, сам не знаючи куди. Був полудень Петра і Павла. Липневе сонце пекло і, щоби уникнути його палючих променів, я завів їх на міський бульвар, на бокову тінисту алею. Казав людям, що маємо перебути тут, поки не знайдуть нам відповідного пристановища. Тут мають поводитись якнайчемніше, наче в себе в заградці. А сам, взявши з собою Господаря та його помічника – булавного Бондаря – поїхав на околицю міста, на так звані Польські Фільварки, де, я знав, є більші будинки, ще з юнацьких часів. Але й тут мені не везло. Великі будови духовної дівочої школи з інтернатом, що називалися одним словом "пансіон", були давно вже віддані під військові лазарети. Переїхали ми далі до колишнього хлоп'ячого інтернату духовної школи, так званої "бурси". Цей будинок трьохповерховий, з просторим двором, а ще більшим садом, був вільний, але такий загиджений, що доступитись до нього було ніяк. В дворі і великому саді стояли запаршивлені коні большевицького обозу. А в 324 поверхах будови перебували не люди, а прямо свині, де долівка по кісточки була вкрита калом. Лише перший поверх був вкритий товстим шаром не соломи, а брудної мерви. Тим часом самий будинок, з його великими кімнатами, коли б його привести в порядок, був би дуже відповідною для нас будовою. – Пане Господарю, як вважаєте, можна з нього зробити людський дім і що більше – нашу касарню?... – Так, пане Отамане, коли доложити до того охоти і великої праці, то буде прегарна касарня для нас, – відповів він. На цьому ми й спинились. Господар зі своїм помічником міркували над тим, що і як би мали робити завтра... Садові алеї та двір треба добре замести і посипати негашеним вапном для дезінфекції. В дальньому куті саду викопати велику яму, в яку піде виметене і зібране в домі сміття, і там посипане вапном і засипане... А ще краще все те спалити в ямі. Наказати хлопцям нарізати пруття та нав’язати мітел. Дві чоти післати в місто і там зібрати гурт молодих людей з лопатами, граблями, тачками, які і будуть чистити будинок, замітати двір і сад. Занечищені кімнати завтра будуть мити жінки, запрошені з Польських Фільварків, Біланівки та інших околиць міста. Праця всіх буде гонорована. За три дні з огидного свинюшника – став прегарний дімок, і козацтво почало в нім розташовуватись та прикрашати його... Праця наша мала подвійні наслідки: приємні – через місяць Головний Отаман УНР оглядав касарні міста і, оглянувши нашу касарню, з подивом сказав: – Ну, це вам не Юнацька Школа... Тут вимито, вичищено, всюди написи і вказівки... Це одно, а другі неприємні: жидівські юнаки, яких ми закликали на брудну, правда, працю, поскаржилися п. товаришові Міністра Жидівських Справ, що їх зневажено і оганьблено – присилувано в дикий спосіб чистити касарню, яку запаскудило козацтво. Та це не була цілковита правда!.. Поки ми влаштовували свою касарню, Міністерство Внутрішніх Справ склало комісію з представників різних департаментів для організації праці Коша Охорони Республіканського Ладу під головуванням директора фінансового відділу д-ра Кириченка. Коротко було ухвалено: увесь склад бувшого Столичного Отамана уважати інструкторським відділом, з якого 6уде закликатись потрібна кількість інструкторів для організації полків, яких має бути стільки, скільки є адміністративних одиниць з їх назвами. В данний мент покликано до життя Подільський полк під командою полковника Середи Михайла, бувшого сірожупанника; Київський та Волинський полки ділилися на сотні, що рівнялись бувшим повітам. Повіти-сотні мали в своєму складі 160-200 чоловік піших, 20 кінних вояків. Для зв'язку – мотоцикль або машину. Повіти знову ділились на чоти-волості. При повітах була канцелярія та учбова команда. Вироблено також бюджет полку як організаційної одиниці Коша. Першим постав Подільський полк. Цей полк було легко зформувати, бо в місті знайшлось чимало ново мобілізованого елементу, як також добровольців з інших, вже неіснуючих частин. Це було і добре і зле... Так наспіх зорганізовані частини були подібні до дитячих будівель з піску – в них не було жодного цементу, ніщо не в'язало їх в міцну одиницю, крім, може, назви, та в спокійний час ще деякої військової дисципліни, а в час неспокійний вони розсипались і переставали існувати. Так і сталось! Коли фронт наш під тиском большевиків та денікінців насунувся майже на один перехід до Кам'янця і доходив до Балина та Смотрича, було наказано всі військові формації вислати на фронт під командою начальника Залоги м. Кам'янця (?), а різних урядовців і всіх цивільних, здатних носити зброю, під моєю командою звести в тилові частини. Це було виконано, але час існування такого близького фронту большевиків не дав тим формаціям виявити свою природу. Правда, коли наказано було розформуватись тим тиловим частинам, то вони так облюбували собі наш липовий чай, яким ми їх поїли, та наші обіди, що й не хотіли розходитись по своїх канцеляріях. А знову трохи згодом, коли на Кам'янець сунули поляки та банди денікінців, був наказ всім існуючим в Кам'янці одиницям зібратись і спільно виступити з Кам'янця. В призначений ранок вже не тільки не було тих частин, але й згадки про них та їх майно; його розтягли мобілізовані по хатах. Не поминули вони й майна Коша Охорони, який стояв на охороні міністерств на станиці. Заставши на місці обозів майже повну руїну, я не посоромлюсь признатись, що не оволодів своїми нервами та істерично розплакався... Виступили потягом лише канцелярії міністерств під охороною Коша Охорони. Але й тут не обійшлося без тяжкої пригоди. Коли потяг міністерський на станції Гречанки подавав певні вагони на північну лінію, то сталось так, що вагони Міністерства Фінансів, де були гроші і золото УНР, були передані на лінію Проскурів – Жмеринка, тобто були віддані большевикам. Це, кажуть, так влаштував збольшевичений отаман Волохів... Останні ж вагони з канцеляріями різних міністерств задом пішли на Кам'янецьку лінію. Ледве-ледве дійшли вони до Ярмолинець і далі до Городка і в Гусятині перейшли кордон Польщі – Галичини. Тяжкий то був шлях, довелось вночі рубати містки та стовпи, бо нічим було розігрівати паровика. Я був призначений комендантом цього напівживого потягу і довелось мені будити до праці самих урядовців... В Гусятині ми стояли кілька тижнів. Чимало страждань пережили тут галичани. Доходили чутки, що на якійсь станції поляки побили українських стрільців. Та навіть приходили на контролю до наших вагонів переглядали і старшин та відбирали зброю. Коли дійшла черга до генерала Петрова, то він свою золоту шаблю обурено об коліно зламав і кинув на землю. А переглядаючи відзнаки наших козаків на кашкетах і мундирах, один підхорунжий, тикаючи пальцем в чоло, запитав старшину: – А це що? – Це українська ружка (кокардка), – відповів українець. Поляк вдарив по шапці: – Ось тобі українська ружка!, – і зневажливо притоптав її ногою. Присутні мовчки перетерпіли зневагу. Але чим довше ми сиділи в поляків, мов боляк на карку, тим важче було перетерпіти їх ганебне поводження, а до того й лихе харчування, хоча й з власного котла. Вихід був лише один – перепровадження нас у табір, як то робилось з військовими частинами. Але тому, що ми не були військовою частиною, а цивільною охороною, то я спробував просити через канцелярію Головного Отамана повернути нас до Кам'янця, де перебував Головноуповноважений Міністерств УНР проф. Ів. Огієнко і деякі установи українські, по умові з польським урядом. Я виїхав з Гусятина до Варшави, і тут в скорому часі полагодив нашу справу, але тяжка хвороба грипи затримала мене на цілий місяць в столиці польської держави. Гусятинська адміністрація не могла чи не хотіла держати довше нас в стані непевності і вислала цілий наш потяг до військового табору в Йозифові. Так сталось, що без нашої змови, а наш потяг прибув до табору напередодні мойого приїзду туди. І потяг, так, як він був, у той же день виїхав з табору назад до Гусятина і далі до Кам'янця-Подільського. Що дивне, що поляки нас не ограбили, так, наприклад, зоставили мені спеціальний вагон, яким користувався бувший начальник Південно-Західних доріг Нємєшаєв, з усією обстановкою, навіть зі срібним сервісом, який перебрала пані Макаренкова, дружина директора УНР Андрія Макаренка..., не зробили нападу на наш харчовий запас, особливо на мішки з цукром (рафінадом), який їм дуже би придався... Оформивши свій приїзд, ми якомога скоріше виїхали з Гусятина і, коли були по цей бік мосту, то всі радісно зітхнули, хоча й не знали, що нас чекає завтра і далі... Сотник В. Равлюк покинув нас і залишився у Варшаві. Призначивши старшим хорунжого Бондаря, я наказав всім вертати до наших касарень, а сам зіскочив на станції Нестерівці і пішки пішов в село, парохію мого батька, де перебувала в цей час моя дружина з синочком Олесем. Пробувши в батька пару день, я поїхав з родиною до Кам'янця. Тут залагодив папери і все майно, що задержалось в Коші Оборони, навіть остаток грошей (в царській валюті), я передав уповноваженому Міністерства Внутрішніх Справ, п. П.Т., та дістав посвідчення від Державного Скарбника УНР проф. Івана Кабачківа, що зліквідував тим свої зв'язки з колишнім Столичним Отаманством, як також і з Кошем Охорони Республіканського Ладу... Але на моїй совісті та на моїй опіці позосталось ще чимало людей, галичан, бувших "заводових жандармів", надісланих мені до Києва отаманом Індишевським. Чимало їх помаленьку, по одиниці розбігалось, як ми були в Галичині, яких я перехрещував у полтавців та харків'ян і видавав їм персональні документи під чужими іменами. А кілька, що залишились, я впрохав адміністрацію Експедиції Державних Паперів прийняти на працю в ряди її охорони. Так ми й розійшлись... 31 Зліквідувавши свої службові зв’язки з Міністерством Внутрішніх Справ, я не міг залишитись без якоїсь платної праці, щоби утримувати себе та родину, та вдався по неї до Ректора Українського Державного Університету, де думав знайти найбільш відповідну мені роботу. А крім того я знав, що професор Іван Огієнко є не тільки ректором Університету, але й Міністром Освіти та Головноуповноваженим Уряду УНР, і в одній з цих установ, думав, знайдеться мені праця. В університеті, як я довідався, є вакантною посада архіваріуса. Я подав відповідне прохання Професорській Раді Університету, яка на першому своєму засіданні і розглянула його, знаходячи мою кандидатуру цілком відповідною. Правда, професор Юхим Сіцинський, знаючи мене ще з юнацьких часів, жартуючи казав, що рано ще мене здавати в архів, але прийнятий я був одноголосно. Університетський Архів уже існував до мойого приходу, тобто для нього було приділене приміщення просторе, ясне і вигідне для архівіяльної праці. Приміщені було вже прилагоджене для чималої кількості справ – широкі полиці вже були зайняті теками, в переважаючій більшості Подільського Губерніального Жандармського Управліня і багатьох інших установ, як, наприклад, справами Окружного Суду, Повітового Мирового Суду, Консисторії і багатьох інших, які професор Огієнко вже встиг дістати для Університетського Архіву. Сюди були передані архіви Міністерств УНР та різних організацій та установ при їх ліквідаціях. Матеріалу для праці було досить. В першу чергу почав розбирати і сортувати його. Далі – описував зміст кожної теки. Найбільше мене зацікавили справи бувшого Жандармського Управління. Де-які дрібні справи я витягав і, опрацювавши, подавав до нашої місцевої преси. Так, в часописі "Слово", що редагував професор Никифор Григоріїв, я помістив листування большевика В. Затонського з товаришами, в якому він скаржився на безцеремонне поводження В. Леніна з грішми партії і диктаторське його поводження взагалі. З Україніки була знайдена лише справа про нелегальний перехід фінляндського кордону Миколи Залізняка та перепачковання ним есерівської партійної літератури. Теж про перехід кордону Вол. Винниченком і опис його. Ще перехоплена була література Союзу Визволення України та реєстр її. То і все... В численних жандармських теках мене зацікавили матеріали, які наче б давали відповідь, хто спричинив в час першої світової війни безладдя та руїну в Росії. А це були тисячі і сотні тисяч запасних вояків, які уміло не доїжджали до своїх частин, а блукали з одного кінця матушки Расєї в другий. Були такі майстри, що отак хитро блукали довгі місяці, наче б не знаходячи своєї частини. Через роки вся Росія перейшла в безудержний, свідомий рух не до фронту, а саме від фронту... Другим об'єктом уваги російської Жандармерії в роках I-ої Світової Війни були часті вибухи бунтів напівголодних натовпів жіноцтва на базарах, в чергах за хлібом, картоплею, іншими харчовими продуктами. Арешти і різні кари не тільки не ліквідували справи, а ще й озлоблювали нарід і роздмухували вогонь протестів. Таким вибуховим елементом були вкриті всі базари міст і містечок України, в яких зосталось лиш кинути іскру бунту, а їх не бракувало в час перед Революцією, які жандарми гасили своїми малограмотними протоколами. Студіюючи ці матеріяли, я лагодив працю на цю тему, але обставини стали мені на перешкоді. Я мусів більше працювати в щоденній пресі, в часописі "Подільський край", „Слово", щоби піднести висоту свого журналістичного заробітку, щоби утримувати родину, сина та дружину. Почасти це мені вдавалось. 32 В той час по цілій Україні гарасували цілі ворожі армії: червоні – большевики, білі – денікінці, бредівці червоно-білі – поляки. Кому було ближче, той забігав і до Кам'янця, останньої столиці Уряду УН Республіки, як, наприклад, поляки, а по них – большевики. Поляки під тиском большевицьких банд по цілій лінії стику з ним відступали з Кам'янця з великим шумом. Вже напередодні рознеслася чутка, що надходять большевики, а поляки, щоб стримати їх наступ, мають висадити в повітря так званий Новий міст (висотою 38 метрів), що перекинений через глибоке річище Смотрича, подекуди шириною до 200 і глибиною до 80 метрів. Вони майстри цих справ. За ними числиться київський так званий Цепний міст, станції залізних доріг, як Ковель, Сарни і багато менших об’єктів. Тим часом на руїну Нового мосту вони не відважились, або, може, відступили від свого наміру після прохань кам'янецької міської Управи. Але шуму вони таки наробили: в північ на станції залізної дороги вони висадили в повітря великі запаси бойових припасів. Все громадянство зворушилося, будинки тремтіли, вікна розтріскались в дрібні скалки, гарматні стрільна літали в повітрі на всі боки, станційні розметені будинки догоряли. Мешканці Старого міста журились сполученням з Новим Пляном, думаючи, що то впав Новий міст... Десь біля дванадцятої години поляків в місті не зосталось. А біля години четвертої з полудня заторохтіли по кам'янецькому брукові большевицькі тачанки, озброєні кулеметами, а годину пізніше в місті вже діяли Ревком, Чека, червона міліція та інші свідоцтва влади большевиків в місті. Комісаром міста став т. Ковенко, камінчани, студент льєжського університету, жид. Комісаром Народної Освіти – професор Учительської Семінарії Чалий, а комісаром Університету – студент його Розумовський (?), що урядував тут одночасно з Ректором його – про Столяровим, українцем. Проф. І. Огієнко, зрозуміло, виїхав з Кам'янця одночасно з поляками. Українці, навіть партійні, зостались в місті, бо був наказ Української Національної Ради зостатись в місті і зберігати культурні українські установи, приймати участь у роботі, звичайно, лише культурній, большевиків в надії, що вони пошанують цінних людей і працю їх. Чимало членів української партії есерів (Соціал-Революціонерів) стали на працю в Міністерстві Народної Освіти, крім Голови Національної Ради, проф. Никифора Григоріїва, що разом з заступником Національної Ради, проф. Леонідом Білецьким, законспірувались і переховувались в околицях Кам'янця. Я продовжував працю свою в Архіві Університету і по суботниках разом з товаришами есерами (В. Левицьким та О. Величком) військовими двоколками перевозив архіви різних установ міста Кам'янця. Крім платної праці в архіві, я брав участь в організації Народнього Університету на запросини комісара Моренка. Большевики ставились до мене толерантно, не зважаючи на мою активну працю в установах УНР. Правда, коли зібрався в помешканні Університету з'їзд робітників народної освіти, а я увійшов у залю зборів, то збоку хтось кинув провокаційну фразу: – Та тут і генерали петлюрівські гуляють!... У відповідь на це кілька осіб викликаюче розреготались, але на той час цей інцидент так і закінчився. Але він виявився пізніше... На прохання свого семінарського професора п. Киржацького я зайняв його великий дім і цілу садибу, що знаходились біля міської управи, щоби берегти їх від навали красноармійців або і якихось большевицьких установ. Пару кімнат займав я з родиною, а велика заля і дві другі кімнати були приділені для школи дошкільного виховання під охороною Наркома Освіти, куди вже ходив і мій хлопчик. Одного дня я пішов з дружиною і хлопчиком на Новий Плян, на базар, купити дров для шкілки, бо думалось, чим далі, то буде тим тяжче. Тільки щойно ми знайшли добрий віз дубових дров і вже майже сторгувалися з господарем, як до нас підійшов, явно було, большевицький агент, ним він і назвався. Він попитав моє прізвище, видно було, що воно йому щось говорило. Попросив мій документ – я подав йому посвідчення Університету, то його не задовольнило. А побачив ще лист, попитав, що то. То було посвідчення місцевого Ревкома, за підписом Моренка, що працював в комісії по організації Народнього Університету. Нарешті, я витяг ще посвідчення про мою працю в місцевій пресі. Він зібрав все до купи і промовив: – Щось підозріле!... Стільки посвідчень, а скільки праці... Пойдем со мною. Дружина запитала, чи їй треба з нами йти. – Ні, – відповів агент. Я попросив її, щоби вона зайшла зараз до Моренка і сказала йому, що я не можу прийти на сходини Комісії по причині мого арешту. Куди ми йшли, я догадувався, як і догадувався, що це був таємний агент Коша Охорони, і знав він мене досконало. Прийшли ми у гарну віллю по Московські вулиці і тут залишив мене в просторій кімнаті. Сторожі тут не було жодної. Час від часу відхилялись двері від сусідньої кімнати, просовувались чоловічі голови і шепотіли: – Петлюрівський генерал... А я був у білій полотняній сорочці (гімнастьорці) і нічим на генерала не був подібний. Відкрились двері і мене покликали в сусідню кімнату. У просторій кімнаті проти виходу за письмовим столом сидів молодий агент. Я увійшов – він став, привітався і просив мене сісти напроти нього. Тут же по правій руці в куті, за машинкою, сидів другий агент. Перший почав питати мене: – Ви називаєтесь? Я назвав себе. – Дійсне чи псевдонім? – Чим ви займались до Революції? – Журналіст. – Коли були вперше арештовані і за що?... – В 1901 році за розповсюдження прокламацій поміж аграрних робітників. В 1906 році – жандармами в пішому полку, в Києві, де яко старшина організував гурток Воєнного Союзу. За це відсидів 5 і пів місяців і був звільнений від служби. І, нарешті, з оголошенням I-ї Світової Війни в третій раз яко редактора українського журналу – "за сношеніє з австріяками". По цих двох звинуваченнях був адміністративно висланий в Наримський край на час війни. – Коли вернулись? – В 1917 році, з початком революції. – Чим займались в часи революції? – Від початку революції до приходу на Україну поляків був Начальником Народної Міліції. – Як називалась ваша організація? – "Повітова Народна Міліція", "Столична Міліція" і „Кіш Охорони Республіканського Ладу"... – Знаєт лі вас хто з відомих большевиків?... – Знаєт Голова Народних Комісарів СССР, т. Риков, з яким я складав статистику ссилки, также прибувший до Кам'янця Начальник ОРТОЧека (Окружноє Транспортноє Чека) т. Данішевський. Він був в одному і тому ж посьолку, що і я, в ссилці. Часто бував в нас в хаті, бавився з моїм хлопчиком, тоскуючи за своєю родиною, що зосталась у Москві. В передреволюційні дні він втік з ссилки по моєму паспорту, який згодом переслав мені в Київ... – Так, так!... Признаюсь, що перший раз мені доводиться переслуховувати товариша з таким політичним стажем... – і, звертаючись до другого агента, запитав: – А де у вас такий тимчасовий відділ?... Місцевий агент бадьоро збив свою шапку на затилок, зухвало розреготався і перепитав: – Тимчасовий відділ? Ха - ха - ха!... Та подвал, ніщо інше!... В ту хвилину надійшов комісар Моренко і, усміхаючись до мене, спитав: – А чому це, товариш Богацький, не прийшли на засідання Комісії по організації Народнього Університету? – Бачите чому, – відповів я. – Ну, нічого, нічого не сталось, – заспокоював мене комісар. – Перейдіть на мінутку в сусідню кімнату і ми тут порадимось. Дійсно, за де-кілька хвилин мене покликали і оповістили: – Ви працюйте спокійно, як працювали досі, лише дайте підписку про свій невиїзд з Кам'янця. Я згодився на це і, підписавши якийсь папір, ми з Моренком вийшли з Чека і розійшлися по своїх місцях праці... 33 Коли большевики з успіхом розбили армію Бредіва і тиснули поляків в їх кордони, відчуло їх натиск і військо Української Республіки та її Уряд. Чимало урядових осіб виїздило, хто за кордон, хто держався армії. Володимир Мусійович Чехівський, голова Кирило-Методіївського Товариства, задумав переїхати з Кам'янця-Подільського до Вінниці, щоби з наступом большевиків на останні терени УНР знайтися по той бік бойової лінії, де була дорог? йому могилка недавно померлої донечки. Перед виїздом з Кам'янця Володимир Мусійович скликав збори Кирило-Методіївського Братства, де передав особисто мені і наказав пильнувати його інтереси в змаганні з чорносотенною зграєю під проводом єпископа Пимена, завзятого ворога українців і особливо Кирило-Методіївського Братства. Під його впливом були майже і всі їх настоятелі. А сам він захопив центральну і найбільшу церкву, так званий Катедральний Собор, хоча мав свою, архиєрейську церкву. Кирило-Методіївське Братство, що не мало більшої кількості священників, крім протоєрея Петра Табінського, що відправляв Богослужби в маленькій тісній Петро-Павлівській церковці, настоятелем якої був колись професор Юхим Сицінський. Завданням Братства було захопити саме Катедральний Собор, де би могло збиратись на Богослужби численне Кирило-Методіївське Братство і де міг би правити українською мовою о. Петро Табінський. Другим завданням Кирило-Методіївського Братства було обмежити вплив єпископа Пимена на широку громаду, перед якою він виступав проти українського уряду, а особливо Головного Отамана Симона Петлюри та його війська, обзиваючи його жидівським погромщиком. Уряд не звертав на це уваги, але Українська Громада, що бувала в Соборі і чула ті ганебні речі, обурювалась і вимагала зробити тому кінець, тобто відібрати в росіян Собор і Олександро-Невську церкву, як найбільш репрезентаційні церкви. Українська Громада, властиво Кирило-Методіївське Братство, зверталося за поміччю до Міністра Ісповідань, але й Міністерство тут не допомогло. А з приходом большевиків "пименовці" поводились ще більш певно, особливо жіноцтво, під головуванням однієї матушки. Коли ж змінились комісари міста – відійшов жид Моренко, а наступив українець Бондаренко, то Кирило-Методіївське Братство більш сміливо і одверто вимагало від нього передати Кафедральний Собор їм, що був місцем молитв простого, робочого народу. Комісар їм порадив провести голосування, хто одержить більше голосів, той дістане Собор. Згода?... Але через те, що українці не мали своєї постійної церкви, вони голосували по організаціях В найближчу неділю єпископ Пимен зарадив, щоби після Богослужби, при цілуванні хреста, зробити підписку молящихся, тих, що хочуть, щоби Собор і Олександро-Невська церква зостались у росіян. Українці не могли зібрати там більшість голосів, а тому рішили перешкодити масовому голосуванню в обох церквах. В Олександро-Невській церкві після промови священика Чекана, при цілуванні хреста, тут же і розписувались за росіян. Ото, щоби тероризувати підписувачів біля аналоя, де розписувались, стало двоє братчиків і наче нотували собі тих, хто записувався на аркушах. Це впливало на публіку і багато боялось розписуватись. Інший маневр провели українці в Соборі, де зібралась чимала громада пименовців, які сміливо розписувались на аркушах росіян. За цією процедурою слідкував один священик – він підбирав заповнені аркуші, яких зібралась вже ціла купка... Народ виходив. В церкві зоставалось лише небагато тих, що хотіли розписатись. І ось підходили вже останні. Тоді з останніх цих один, замість розписування, згорнув купку заповнених аркушів в руку і метнувся з церкви. Священик при аналоєві кинувся його здоганяти, але в дверях Собору згромадилось кілько людей, наче б розпитуючись, що сталось, і загородили йому дорогу... Всі підписи пименовців пропали... На другий день, в понеділок зранку, вже товпився народ біля Ревкому, чекаючи Комісара, який мав остаточно розв'язати справу. Матушка, пиминівська поклонниця, зі своєю громадкою голосно скаржилися на вчинок українців, які викрали списки росіян. Українці стояли тихо, купками, по організаціях. Прийшов Комісар і першими прийняв пименівців, які повіли йому вчорашній інцидент, але він його тільки розсмішив. З українців першими зголосилась організація друкарів. Далі підійшли залізно-дорожники, крамарі, пекарі. Це добре вплинуло на Комісара. Він зробив маленьку нараду Ревкому і, повернувшись, заявив, що Революційна Рада міста рішила передати церкву організаціям робітників для їх потреб. Він відібрав в соборного старости ключі і передав їх мені з наказом в наступні дні перебрати Собор і його майно. Справа скінчена. Ми всі вийшли з Ревкому. Баби-клікуші кинулись до матушки з питанням, як розв'язав комісар справу. – Плохо, сестрічкі-голубушкі, плохо! Сказал передать собор їм... Да-да! їм... Ми умовились зійтись в суботу, щоби перебрати майно Собору. В цей день прийшов гурток сестриць Кирило-Методіївського Братства, щоби почистити, помити церкву, прибрати її, щоби в неділю вже можна було відправити Службу Божу. Виносили клечання, сухі квіти та різне сміття, що зібралось тут за довший час. Все то носили в дзвіницю, щоби при нагоді зібрати та вивезти... Переймав я дорогу ризницю, церковні книги, образи і ківоти. Роботи було чимало. Працювала призначена на те комісія. В час обіду Комісія розійшлася. Зостався в церкві я сам. Незабаром в церкву увійшов о. Г-кий, що наче б то був "автокефаліст", але й одночасно придобрювався і до пименовців. Перехрестився, вклонився мені і пішов у алтар. Я стояв на місці, але пильно стежив за поведінкою панотця... Як належить, він поцілував ріг престолу, зайшов справа за престол, впав на коліна перед запрестольним образом і вдарив поклін перед ним, а в той же мент правою рукою наче б там щось шукав... Мене то зацікавило і я, щоби не дати йому щось там дістати, голосно стукаючи, пішов по церкві і тим перервав його незрозумілі рухи... Священик став і мовчки вийшов з олтаря і далі з церкви. За хвилю надійшло троє братчиків Кирило-Методіївського Братства. Я оповів їм те, що помітив, і ми всі пішли в олтар і оглянули поріг запрестольного образу. Там не було нічого, але, обмацуючи стінку, я натиснув на одне місце, яке похитнулось і відкрило більший закамарок, де ми знайшли торбинку царських грошей, золоті царські погони, скриньку з самоцвітами, золотими і срібними прикрасами до образів. Ми далі того не рухали, а рішили, щоби не було клепання язиками наших ворогів, закликати у свідки когось з Ревкому. Чи було то майно Соборне, чи чиєсь приватне на перехові тут, однаково воно втоне в кишенях большевиків... Староста Собору не подав нам вияснень у тій справі, і при його мовчазній згоді ми телефонічно повідомили Комісара, який з цікавости сам приїхав перевести "золоті розшуки"... і, після опису всього знайденого, він забрав його у Ревком. Церква була почищена, долівка вимита і, чим можна було, прикрашена: клечанням, квітами, рушниками. До пізнього вечора йшла праця. По закінченні її заперли церкву з середини та вийшли всі через ризницю та дзвіницю, що стисло примикала до неї – і тут заперли вхід з-надвору... В той же час запросили отця протоієрея Петра Камінського відправити завтра Службу Божу. Зорганізували невеликий хор, який би міг відспівати на українській мові Літургію і молебень... Задоволені успіхом своєї праці, розійшлись ми по своїх хатах на відпочинок Місто вже спало, як несподівано рознеслись тривожні вигуки сирени та пронизливі свистки большевицьких авт... Що сталось? Пожежа!... З високої міської "каланчі" подали вістку, що горить дзвіниця Катедрального Собору. Затарахкотіли пожежні бочки, помпи та різні приладдя. За півгодини вогонь загасили... Тут же офіційні особи і братчики розглянули, звідки взявся вогонь... Признали, що вогонь підклав хтось, що був у суботу в церкві і бачив, що у дзвіницю скидали сміття, сухе гілля, що легко горить... Ото в помсту українцям, що відібрали у пименовців церкву, і підклав вогонь. Горіла дзвіниця, топились дзвони і вогонь вже ось-ось перейшов би з дзвіниці до ризниці, але скоро був погашений. Хто ж би то був?... Ясно, що ворог українців... Може власник тих скарбів, які думав вихопити в момент пожежі. Може підісланий з табору пименовців... Так чи інакше, а зроблено це, безперечно, з помсти росіянами... Але в неділю була таки відправлена Служба і молебень. Тепер цей Собор, як багато інших церков у Кам'янець-Подільському, ограбовані і зруйновані большевиками; кладовища знесені: надгробні плити пішли на помости, а цвинтарі – переорані. Так помстились над українцями чорні і червоні росіяни. Але на тому не скінчилась церковна боротьба в Кам'янець-Подільському. Єпископ одверто вороже виступав з амвону проти Українського Уряду, проти Кирило-Методіївського Братства і взагалі проти українців. Він заборонив всім священникам своєї єпархії правити службу Божу українською мовою, вступати в Кирило-Методіївське Братство тощо. Деморалізація, яку поширив єпископ Пимен, все поглиблювалась... Місцева влада не всилі була змагатись з ним. Вона вимагала від Центрального Уряду вислати єпископа з Кам'янець-Подільського. Але Міністр Внутрішніх Справ, Олександр Саліковський, не міг одважитись на такий крок. – А що скаже Франція?! – казав він і все зоставалось без змін. Аж коли Кам'янець-Подільський став ближчим запіллям нашого фронту проти большевиків, то Комісар Армії УНР, Федір Сумнєвич, дав наказ повітовому Комісарові, не гаючись, вивезти єпископа за межу його єпархії. Повітовий Комісар, бажаючи виконати наказ Комісара Армії якнайскоріше, з'явився в покоях єпископа, щоби оголосити йому наказ та призначити термін виїзду. Але і раз, і два його не застав. Прислуга казала, що Його Преосвященство виїхав по єпархії. Та це була неправда, бо не той час, щоби їздити по селах. Комісар Армії через своїх агентів довідався, що єпископ, побоюючись арешту чи що, переховується у священників ближчих сіл. І, розшукуючи його, знайшли єпископа у попівських коноплях... За три дні було полагоджено виїзд під охорою братчика Кирило-Методіївського Братства, Г. Губи-молодшого, без проводів і будь-якого шуму і розголосу... Так скінчилася пименовщина в Кам'янець-Подільському. 34 В одну з неділь серпня 1920 року не встигли ще розійтись з церкви братчики, як, запихавшись, вбіг один з тих, хто вже встиг побувати у Ревкомі на розвідці і таємниче оповістив, що сьогодні о 12 годині буде оголошений червоний терор. Всі, що дали підписку про невиїзд з міста, мають з'явитися в Ревком, інакше будуть арештовані і в першу чергу розстріляні, як вороги народу... Відомості ці я дістав з першого джерела... – Рятуйтеся, ховайтеся... – звернувся він до мене, – не вертайтеся поки до хати, але й не з'являйтеся на вулиці... Одна з сестриць запропонувала мені йти до них. – Ми живемо, – казала вона, – в такому непомітному, затишному домку на Польських Фільварках, що його і в день зо свічкою не знайдеш... Чоловік святкує сьогодні день народження, це добра нагода зійтися з ближчим товаришем... Не прийняти цієї милої пропозиції було не можна, хоча цю милу родину я вперше бачу... Я мовчки згодився і ми, майже бігцем, поскакали по сходах, що вели по той бік Смотрича. Маленький домичок, окутаний розквітлим безом, привітно вітав гостя. В хаті пахло печивом і на столі розложився майже півметровий іменинний пиріг, що вилискував загніченим верхом своїм... Господар затим вислухав неприємні новини і одобрив поступовання дружини. Увійшла мати іменинника і, поздоровавшись з гостем, просила сідати і пробувати пирога і запивати то білим, то червоним питвом. Господар оповідав, як він опинився в цих історичних труднощах, покинувши свою милу Полтаву. Час утікав. Пиріг на столі – малів. Балачки точилися, але забути про причину моєї присутності тут я не міг. Я думав про те, що діється там, в місті, та і в мене, в хаті. Чи приходили червоні по мене? Та як би то про це довідатися, не показуючись на вулиці і ще більше біля моєї хати... І тут на поміч знову стала мила пані господиня. Вона казала, що як жінка вона менше ризикує бути арештованою на вулиці. Вона зайде до хати, наче б то довідатися про працю шкілки, і довідається про всі можливі новини. Відмовитись від цієї пропозиції не можна було... Пані пішла, а ми сиділи в хаті наче на гарячому вугіллю. І час йшов так помалу-помалу... Через години дві пані повернулась зі спокійними вістками. Була й в мене в хаті. Ніхто не був, про мене не питав. Умовились, що о 7-й годині я буду в саду, під яблунею її чекати. Коли б мене не було, то знак, що щось стало мені на перешкоді... Була вона ще де в кого... Всюди покійно... Після цих відомостей мені вже не сиділось у цих привітних господарів. Я не міг їх далі непокоїти. Я подякував їм за несподівану гостину, а милій пані за її велику поміч в біді... Попрощався і пішов кривими вуличками, якими скоро вибився на Старий Тракт. Ним я дійшов до тюрми і біля неї звернув на дорогу, що шосою вела до міста... Час йшов дуже помалу. Дочекатися вечора, 7-ої години, було дуже важко... За Семинарією я завернув у густі хащі Нового Бульвару і тут знайшов лавку, де вмостився до відпочинку. Тут я і заснув... Чи довго спав – не знаю, але, розкривши очі, побачив, що вечір вже заховав у півтьмі окружні предмети. Я поспішив широкою алеєю Бульвару до дому професора Крижацького, де я мешкав на поверху. Увійшов у двір, перейшов в сад. Ніде нікого не було і в хаті темно. По сходах я підійшов до вікна моєї кімнати. Постукав, і з хати вийшла дружина. Це був дуже нерозумний крок, бо в хаті міг чекати на мене чекіст. Але на моє щастя ніхто не приходив за мною і не питав. Ми з дружиною умовились, що я буду ночувати в саді під яблунею, а коли б хто з непевних людей питав, то кажи, що я маю нічну варту в Університеті, як його урядовець. Ми розлучилися... Я тихцем прокрався в сад. Тут під великою яблунею на кожусі я приліг і... заснув. Спав міцно і довгенько. Пробудившись, почав довідуватись, що діється в Ревкомі, що містився на протилежному горбі, у будинку колишньої Каз. (Казенної) Палати. Там було повне освітлення. Від будинку снували вогні авт. А в будинку був рух, і то великий, незвичайний рух, як на цю годину. Можна було думати, що Ревком утікає і сотнями лямп засліплює людям очі. Так десь опівночі вогні в будинку не згасали, але жодного руху помітно не було. Навколо затихло. Я виліз на дерево і з високості розглянувся навкруги. Через короткий час вже не втерпів і підійшов до будинку, де містилася Червона Міліція, щоби довідатись, що там діється... Там між міліціонерами були люди, яких я знав, яким я вірив і які мене знали і поважали... Тут я довідався, що большевики залишають місто, але тихцем, щоби було непомітно. Ревком – зник, а Начальника Міліції вже давно не видно і не чути. Я переговорив з де-ким з наших людей і казав передати по участках, щоби наші люди єдналися і приховували зброю та набої. Мене послухали і за кілька наступних днів українці зібрали 70 рушниць, які згодом нам дуже і дуже придались. Після цих відвідин Міліції я вже був цілком певний, що мною вже н?коли і н?кому цікавитися, і я спокійно пішов додому. 35 На другий день я вже сміливіше відвідував українські установи і людей, які вже турбувались організацією української влади в місті. Якось несподівано і нехотячи я зайнявся організацією охорони міста. До мене приходили видатніші камінчани з проханням стати начальником охорони. Вони казали, що місто тремтить від непевності. Бо хоча большевики відійшли на Балин і Дунаєвці, але чекісти час-від-часу наскакують на місто і захоплюють видатніших людей, як закладників. Цим вони не допускають українців до влади і забезпечують частини червоних, що вирвались далеко вперед і мають вертати через місто. Так само вони доводять, що місто само не вміє і не може організувати охорони, та вона не була б авторитетною, і просять зайнятися тим, поки цього не зробить влада... Коли треба буде оплатити охорону, то вони зберуть на це діло гроші. Коли за декілька днів большевики зовсім зникли, то зявився в місті відомій отаман, бандит Віденко. Високий, плечистий, з чорною бородою, він ходив по місті з великою ломакою в руках і наганяв страх, що ось-ось наскочить зі своєю ватагою, яка переховується в селах під Кам'янцем. Він одверто казав, що в Кам'янці давно пора влаштувати солідний погромчик. Його особливо боялися заможні жиди, власники крамниць, фабрик та заводів. Боялись, бо за погрозу йому відповідало все місто... Хотів я чи не хотів, а став начальником та організатором охорони міста. Охорона була – озброєна А поза нею я організував охорону внутрішню. Цю охорону несло само населення, у своєму домі, дворі і підприємстві. Вона була не озброєна. Сильна була своєю масою, зв'язком і відданістю справі. Для певності і спокою населення я контролював обидві сторожі в той спосіб, що об'їжджав місто і перевіряв їх пильність, їх присутність на постах... Кам'янець був без влади і з кожним днем такого стану він був у смертельній непевності. А фронт наче б знаходився недалеко, і легко без бою міг би перейти в руки українського війська. Треба тільки його про це повідомити. Обрадившись з видатними людьми, я намірився виїхаті на зустріч військ. В ближчу ніч я таки виїхав, але переїжджаючи візком з Поштової вулиці на Головну, я почув голосні ритмічні кроки і чимале освітлення вулиці. Біля Свято-Троїцької церкви я напоровся на чималий відділ червоноармійців з рушницями, скерованими проти мене – Стій, стій!... Хто їде?.. – Начальник охорони міста. – Какой міліції?... Ревкома ж нема в місті... – Нема... – Куда відійшли?... – Того я не знаю. Мене пропустили, а самі пішли на Новий Міст і геть з Кам'янця... Це була школа Червоних Юнаків, які дістали відомості про поразку червоних під Замостям, вернулись аж з-під Слобідки Рихтецької. Щасливо розминувшись з большевицьким військовим відділом, я поїхав містом на Турецький міст. Візок мій тарахкотів і будив сонних камінчан, які слідкували за моїм рухом і з ним в’язали свою долю чи недолю. Я ж переконав представників міста: ніяка охорона не поможе, якщо місто не буде зайняте військом. Ото я й мав виїхати на зустріч нашого війська, що стояло вже по той бік Збруча. Я виїхав, хоча з каланчі повідомили, що я втік. О годині восьмій я зустрів відділ нашого війська, що дістав від мене інформації, як є в Кам'янці і по той бік нього. Полковник обіцяв, що в зв’язку з рухом нашого фронту, Кам'янець може бути оточений десь коло години четвертої зполудня. З тим я і вертав до міста. Коли я виїжджав на Турецький міст, сторожа повідомила місто: він не втік, він вернув... Все місто легко відітхнуло і вийшло на вулиці, мені на зустріч. Я скерував рух натовпу до Міської Управи і там переказав про все те, що почув від п. Полковника. Радісне населення проголосило "Слава українському війську та його отаманові С. Петлюрі". Не вспіли замовкнути вигуки "Слава Українському Урядові", як під бальконом Міської Управи спинилася сотня українського війська з привітом "Слава Україні!" – "Україні Слава!" – обмінялись привітами ми. Командир сотні, полковник Петлюра (брат Отамана), поінформував населення, що фронтова лінія наближається до Кам'янець-Подільського і щонайпізніше завтра в полудень буде тут... 36 Дуже й дуже тяжкий стан переживало українське військо в другій половині 1920 року. Єдналось то проти денікінців з поляками, то з поляками проти большевиків. Нарешті, проти червоних, і ні з ким воно переходить Збруч на територію Польської Держави не хотіло, де його інтернують... Як тільки стає вільною територія Кам'янець-Подільського чи будь-якого іншого повіту, тут зараз же місцеве громадянство пробує зорганізувати як повітову, так і місцеву владу... Через Кам'янець пройшло чимало адміністраторів зі Східної України. Одні не задержались тут, а інші хоч і задержались, але ні за які гроші не згоджувались брати на себе відповідальну і тяжку в той час працю комісарів, начальників міліції тощо. І виявилось, що при багатьох кандидатах немає, проте, ким замінити цієї посади. Зрозуміло, що першими кандидатами були ті, хто з них вже заступав ці посади раніше, хто був в тій праці вже досвідчений, без огляду на те, що вже займав вищі, почесніші посади. Довгенько колотилась справа з вибором Повітового Комісара, аж поки Комісар Дієвої Армії не призначив тут, як в тиловій смузі, Комісаром Повіту – мене, а начальником Міліції Повітової – п. Міськевича, що ним він вже був перед цим. Я прийняв це призначення навіть з приємністю. Подільський "бурсак" стає тут в ролі начальника повіту. Повіту, де родився, виріс і виховався, і вийшов, як кажуть, в люди... Я радий був послужити своїм близьким людям, а особливо в цих тяжких годинах... Оскільки Кам'янець-Подільський був не лише повітовим, але й губерніальним містом, то я зайнявся більше організацією повіту. Треба було перевести якнайскоріше вибори волосних старост, щоби через них мати вплив по селах. Я рішив об'їхати і перевести вибори сам. Умовились з Повітовим Начальником Міліції і розписали наш маршрут по волостях, а найнявши в кам'янецьких візників фаетона, ми впрягали у його в кожній волості свіжу пару коней. Вибори йшли нам добре. На керівників волостей йшли люди поважні, певні, совісні і дійсно бажані загалові. Всі вибори були запротоколовані. Всі виборні зобов'язались совісно і негайно зорганізувати свою волость, не дивлячись на гарячий час польової праці. Я просто тішився успіхом праці. З села в село, від одних виборів до других, ми так об'їхали наш чималий повіт. А до того приєдналася ще радість побувати мені в селах, де я родився – в місті Купині та в селі Грицкові, де перебував від одного року до 12 літ. Тут я пильно обійшов усадьбу, дім, сад священника, з яким було пов'язане моє дитинство, і яке я тепер описую у своїй повісті-хроніці під заголовком "На горбах Поділля". Повернувшись з сіл до міста, я зорганізував Повітову Раду, де обговорювались різні ділянки повітового життя. Тут обговорювалась справа мобілізації молоді до українського війська. Справа ліквідації жнив на бувших панських полях... Справа рублення лісів... Шкільна справа... Церковна і багато інших... Але з кожним днем я все більше втрачав радости і охоти до праці. Обурювала поведінка поляків, які на правах союзника поводились, як наїзники. А ще більше гнітив стан фронту: большевики все більше і більше тиснули українські війська на захід, до галицького кордону. Не було впевненості, що ми вдержимось у Кам'янці довше. Головний Отаман скликав Державну Нараду, яка, оцінивши ситуацію, рішила залишити останні ступні рідної землі і перейти на еміграцію... Вже були призначені дні відходу з Кам'янця. Сумні й болісні були то дні. Я, як багато інших урядових осіб, розлучились зі своєю родиною, з дружиною та п'ятилітнім хлопчиком. Довга валка мандрівників тяглась берегом рідної землі. Одні переходили кордон в Гусятині, я і чимало інших осіб тяглись до Фридриховець... В Гусятині, перед переходом кордону, зійшлась громадка подолян і тут під акомпанемент скрипки п. Никифора Григорієва і керівництвом п. Рощахівського заспівали востаннє на своїй землі сумного-сумного „Бурлаку” Б. Грінченка... Добившись до Фридриховець, я дістав наказ Міністра Внутрішніх Справ О. Саліковського увійти в склад мішаної Комісії поляків і українців, що має перевести розброєння всіх, хто переходив кордон. Треба було стояти на мості і контролювати всіх – цивільних і військових. О годині першій ночі перейшла міст Канцелярія Головного Отамана і на останку – сам Отаман. Натиск большевиків стримувала кінна козацька бригада сотника Яковлева та російська армія генерала Перемніка, зорганізовані російським Політичним Комітетом Б. Савинкова в Польщі, що визнав незалежність Української Народньої Республіки. Всіх, що перейшли кордон – інтерновано.. 57 Я виїхав з Кам'янця урядово, з канцелярією Повітового Комісара, з Начальником Міліції та гуртком міліціонерів, що захотіли виїхати. Але цей гурт наших людей недовго тримався купи... Довідавшись, що большевики в Кам’янці поводяться досить м'яко, міліціонери вертались по хатах, а то й вступали в червону міліцію... Отаборили нас поляки в селі Вікно, біля містечка Гржимайлова, по хатах місцевих селян. Годувались ми, як хто міг... Я з Начальником Міліції займали чисту половину хати в однієї жінки-вдовиці. Вона варила нам на вечерю "брамбури", або й пекла їх в такій кількості, щоб їх нам стало й на другий день. Ото на другий день ми їли її на снідання холодну, добре посоливши та запивши слабеньким чаєм... Після сніданку Начальник Міліції йшов відвідати людей та зібрати ті відомості, що докотились з Кам'янця. Побалакавши зі своїми людьми, йшов до міліціонерів інших повітів заграти в карти. О годині 12-й давали нам з військової кухні таку-сяку зупу і після неї догодовлювались, хто чим розжився. А по обіді, поспавши добрих дві години, знову йшла гра в карти. Я залишався в хаті на самоті. Розпаливши в хаті вогонь, я піддержував його, скільки міг. Одного дня поліз я на горище оглянути, чи можна би там сховати урядові папери і книги. І – несподіванка!... Я знайшов там цілу копицю військових денників, наказів, друків, перехованих тут в часи I-ї Світової війни. Я з інтересом переносив їх у хату і переглядав те майно. Нічого цікавого для мене тут не знайшлося. Найбільш цінним для мене був напів-чистий зшиток, який я і ужив до написання задуманого мною літературного твору – "Під баштою слонової кости ". Я радів своїй самітності і з великим запалом взявся за написання своєї новелі. Це не лише розважало мене, але й цілковито заповнювало мої порожні дні. А дні галицької холодної, дощової осені були би тяжкою карою, будучи відірваним від людей, без часописів і книг. Приблизно через місяць з'явилась в нашім селі польська "жандармерія, т. зв. "канарки"; вона мала перепровадити нас з села до Тернополя. Тут мною заопікувався бувший Комісар Армії Федір Сумнєвич, що жив в приватній хаті панства Гр-их, які й прийняли мене у кімнату... Прожив я тут до Різдва без якогось доручення з-гори. Лиш у дні самітні продовжував писання моєї новелі... Скоро після свят Різдва Христового мене закликав бувший Міністр Внутрішніх Справ УНР, журналіст О. Саліковський, який доручив мені поїхати у Львів і, побачившись там з письменником Климом Поліщуком, спільно організувати там журнал-місячник "Визволення". Я це доручення його виконав, але журнал після кількох чисел перестав виходити – він не відповідав потребам часу та обставин. Після цього О. Саліковський організував спільно з Петром Певним у Варшаві часопис "Українська трибуна", що виходила нормальним газетним розміром два рази в тиждень. Тут під псевдонімом "Тортон" писав статті на військово-політичні теми і Симон Петлюра. Працювали тут й інші письменники та журналісти. Я правив коректуру та редагував "літературну сторінку". При цій праці я розлучився з дорогим товаришем по співпраці на Волині та Поділлю Ф. Сумнєвичем та переїхав у Варшаву, де став жити спільно з Володимиром Островським – також співробітником часопису. Тут же я частіше зустрічався з Мих. Мухиним, який вів в часописі відділ різної хроніки. З ним я був знайомий ще з Кам'янця, з кам'янецької преси. Він дивував мене своєю обширною пам'яттю, цитуючи цілі збірки поетів – М Рильського, М. Філянського та розстріляних денікінцями Василя Чумака та Задорожнього... Проходячи на працю вулицями Варшави, я часто зустрічався з панами мешканцями Житомира, Рівного та іншими. Пізнавали мене по відмінному одягові та обличчю. Здоровались, перекидались кількома реченнями спогадів про страшні часи там, на Волині, і дякували мені за мою віддану працю. Так же я зустрів мойого знайомого киянина, інженера Михайловського. Оповів мені, що закупив на Волині, біля Домбровниць, в селі Озерах, великі простори лісу на зруб, для достави палива польським залізницям... Після кількох речень запропонував стати мені організатором тої роботи. Я, подумавши, при другій зустрічі з ним, дав свою згоду на працю в лісі... А дав, бо бачив, що життя нашого часопису є недовге, а моя праця – тим більше; не сьогодні, так завтра мені відмовлять в праці і треба буде їхати в Тарнів чи Ченстохів до табору, що мені дуже й дуже не всміхалось... А праця в полі, в лісі, на селі – приваблювала... За пару тижнів я з його заступником виїхав в село Озери... Тут почався новий період мого життя, моєї праці. ------------------------------------------------------------------------------------------------------- СПИСОК РІДКОВЖИВАНИХ І ЗАСТАРІЛИХ СЛІВ чимерка – старовинний чоловічий верхній одяг, пошитий у талію з фалдами ззаду касарня – (діал.) казарма кульбака – (заст.) сідло цівка – (спец). передня частина ложа рушниці, кулемета, тут дуло пістолета цаль – (заст.) дюйм трен – (заст.) шлейф сита – (заст.) мед, розведений водою запілля – (тут) тили мерва – (діал.) м'ята, терта або зопріла солома. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/pavlo_bogatskiy/z_perezhitogo_spogadi/