Завантажити

Хто ви ? – спитав секретар.
Я назвав себе і додав про мою ролю на селі, тикнувши пальцем опаску на лівій руці.
– Пачему ви прієхалі сюда?
– Чтоби получіть діректіви з центру. Ситуація на селах усложняється. Без руководства центра можно наделать много промахов ...
– А вот оружиє свое ви должни сдать. Что імеєтє ?
– Да вот шашку да револьвер, коториє мне также необходіми... время безпокойное...
– Нет, нет!... нельзя... Шашку можете себе оставіть, а револьвер должни сдать.
З тих слів жидка я відчув, що він трактує мене лише як робітника їх на селі. Не обшукує, не погрожує, як багатьом перед нами. Я став смілішим і відстоював свою зброю. Звичайно, відстоював лише щоби відвернути його увагу від чого іншого.
– Нельзя! – повторив він. – Нам револьвери нужни, а шашку можете себе оставіть...
– А, так?... – подумав я, – так дайте мне распіску в полученії от меня револьвера... Ведь ето не моє оружіє. Я его получіл также под мою распіску... В цю хвилю у кімнату увійшов великий, дебелий, з чорною бородою чоловік. Це був ніхто інший, як Гамарник, керівник Київського міського повстання, провідник арсенальських робітників, а пізніше видний большевицький сановник, правда, розстріляний за єжовщини, як і багато інших.
– В чом дєло ? – запитав він.
Секретар розповів йому, назвавши мене вже товаришом.
– Ну, что же... дайте ему распіску... – і вийшов з кімнати.
Я мовчки чекав на розписку, а коли секретар простяг її мені, то я попросив ще дати печатку на неї. Він і печатку прибив. Діставши розписку до своїх рук, ми з нашим конвоїром вийшли на подвір’я. Тут дістали наших коней і пішли знову до Миколаївських воріт спокійно і помалу, певні, що нас вже ніхто не задержить, знаючи, що ми вже були на свобіді. Папірець з большевицькою печаткою служив мені за пропуск, бо ж його ніхто не читає, лише дивляться на печатку з серпом і молотом. Ми знову пройшли обережно мимо вбитих коней, минаючи смертельні дроти, і лише тоді сіли на коней і виїхали в безпечну зону.
Так ми вирвались з большевицького полону, аж заїхали в Круглу Башту, що була большевикам-арсенальцям за в’язницю і місцем розстрілу їх вояків.

15
З кожним днем все далі й далі поширювалась підбольшевицька територія. З Димієвки по Васильківській вулиці дійшли вони до Ділової вулиці. Тут вони були панами. З вантажної станції били гармати, які досягли до дому проф. М. Грушевського, запалили його і знищили великі та дорогоцінні колекції його та художника-маляра Василя Кричевського. По Васильківській вулиці пересовувались панцерні авта та обсипали людей і доми кулеметним вогнем. Канцелярія повітової міліції була вже в їх районі, де було і моє приватне помешкання, вже поцілене гарматним стрільном.
При допомозі моєї "перепустки" до Ділової вулиці, де була касарня якогось-то дивізіону і куди я переніс канцелярію повітової міліції, перевів десять коней міліціонерів і свого любого Аскольда (так назвав я коня, що вивозив мене верхи). В паркані касарні був пролом, де стояла добре озброєна сторожа. Мене тут вже знали і пропускали вільно далі. З воріт касарні я вже без затримки виходив на Васильківську вулицю, хоча й не раз бувало, що йдучи по Васильківській вулиці, попри стіни домів, по мені тьохкали рушничні кулі. Та годі було робити такі ризиковані прогульки, і я перевів родину до її батьків на Виноградний проулок в Липках, а сам переночовував у різних пунктах, не опанованих ще большевиками. Так я перебув страшні Мурав'йовські дні і владу лютої большевички Євгенії Бош у Києві.
Після ліквідації большевицького повстання в Києві та перемоги українських частин над ворожими військами та вступу їх 1 березня в Київ, я дістав деякий зв’язок з повітом. Ось тоді наспіло повідомлення, що на Білогородських полях лежить вбитий вояк. Я мусів виїхати на місце і зробити дослід – хто він, довідатись про обставини вбивства і, нарешті, поховати його в тимчасову могилу.
На полі, далеченько від дороги, чекало на мене троє міліціонерів з Білогородки. Вбитий був середнього зросту. Лежав він лицем до землі. Оглянувши навколо нього ширший простір, ми не знайшли більше нічого, крім високої старшинської смушкової шапки. Одягнений він був у дві так званих гімнастьорки. На ногах були лише домашні виступці.
Коли вбитого перевернуто було догори лицем, то видно було на грудях та на долонях рук опалені рани. Можна було думати, що при пострілах револьверних вбитий хапався за цівку револьвера. Куля пробила йому руку і застрягла в грудях його. Але разом з тим був постріл в голову, який розсадив її так, що годі було пізнати по лицю – хто він. Одежа була покровавлена.
В одежі вбитого, в кишені нижчої сорочки, яка, певно, була його постійним вбранням, ми знайшли: в одній – чисту, білу хустинку до носа, а б другій – шпальти статті Євгена К., що друкувалась в часописі "Рада". В статті автор гостро виступив проти члена Ради Солдатських та Робітничих Депутатів П'ятакова, який ганебно нападав на українців за їх сепаратні виступи, які трактовані

читати