Завантажити

маєтку „Барбері”, у Фейєз, департамент Ери і Луари. І, як і того ж дня, коли я розмовляв із ґарсоном кафе „Люксембург”, у мене був голос, як із потойбіччя. „Фейєз через „и” чи через „е”, месьє?”. Я повісив трубку. Чи варто? По стількох роках прізвище мадам Дорм, мабуть, зникло з усіх довідників. А в будинку кілька разів мінялися мешканці, які змінили його зовнішній вигляд і я його більше не впізнаю.
Я розклав на столі карту околиць Парижа і мені було прикро розлучатись із картою Солоні, над якою я марив пів дня. Ніжне звучання слова „Солонь” ввело мене в оману. І мені пригадалися стави, неподалік від будинку, завдяки яким я запам’ятав ту місцевість. Але до чого тут мішленівська карта? Для мене цей маєток назавжди лишиться в уявному просторі під назвою Солонь.
Вчора ввечері я простежив на карті дорогу від Парижа до Фейєз. Я плив проти течії часу. Теперішнє більше не мало ніякого значення, з його абсолютно однаковими днями в похмурому старечому світлі, коли ви відчуваєте, що не живете, а скнієте. Я сподівався, що знову побачу ряд дерев і білі огорожі. Мені назустріч повільно йтиме пес, по алеї. Я часто думав, що крім нас, він був єдиним мешканцем будинку і навіть його власником. Кожного разу, як ми поверталися в Париж, я казав Денні: „Треба забрати його з собою”. Він ставав перед машиною, ніби проводжаючи нас. Потім, коли ми вже сідали в авто й зачиняли дверцята, він рушав до повітки, де зберігалися дрова і де він зазвичай спав, поки нас не було. І кожного разу мені було шкода повертатися в Париж. Якось я спитав у Денні, чи можна було б, щоб ми заховалися на якийсь час у цьому будинку. Це можливо, - сказала вона, - але не тепер. Я помилився чи не так зрозумів, але насправді будинок не був пов’язаний з „людиною” з авеню Віктора Гюго, яку вона час від часу відвідувала. Власниця – так, це була жінка, - була тоді за кордоном. Вона пояснила, що вони познайомилися минулого року, коли вона шукала роботу. Але вона не уточнила, яку саме „роботу”. Ні Агхамурі, ні ті, кого я називав „монпарнаською бандою” – Поль Шастаньє, Дювельз, Жерар Марсіано та інші силуети, які я часто бачив у холі готелю „Унік” - не знали про існування цього будинку. „Тим краще”, - сказав я. Вона усміхнулась. Схоже, вона була такої ж думки. Одного вечора ми розпалили камін і сиділи перед ним на дивані із псом, який лежав у ногах і вона мені сказала, що даремно вона взяла сіру машину у Поля Шастаньє. Вона навіть додала, що не хоче мати нічого спільного з цими „мазуриками”. Я був здивований, що вона вжила такий термін, тоді як її висловлювання були завжди зваженими, якщо вона взагалі не мовчала. І цього разу я не поцікавився, що саме пов’язувало її з цими „мазуриками” і навіщо вона поселилася в готелі „Унік” на пораду Агхамурі. Правду кажучи, у спокої цього будинку, захищеного рядами дерев і білими огорожами, мені вже не було охоти ставити запитання.
Проте, якось пополудні ми поверталися з прогулянки шляхом від млина Етрель – отак назви, здавалося, забуті, або які ми не вимовляємо, щоб не розчулитися, все ж зринають із пам’яті і, виявляється, це не так уже й печально, - і пес крокував перед нами, під осіннім сонцем. Щойно ми зачинили за собою двері, як почувся шум мотора. Він наближався. Денні взяла мене за руку і потягнула на другий поверх. У кімнаті вона зробила мені знак сісти і стала біля одного з вікон. Мотор затих. Клацнули дверцята. Шум кроків по гравію алеї. „Хто це?” – запитав я. Вона не відповіла. Я підійшов до іншого вікна. Велика чорна машина, американська. Мені здалося, що хтось лишився за кермом. Дзвінок. Другий. Третій. Пес, унизу, загавкав. Денні завмерла і стиснула рукою штору. Чоловічий голос: „Тут хтось є?”. Гучний голос з легким акцентом - бельгійським, чи швейцарським, чи отим невизначеним акцентом людини, коли ми не знаємо, яка її рідна мова, і, може, вона сама цього не знає. „Тут хтось є?”.
Пес гавкав усе голосніше. Він стояв перед вхідними дверима і, якщо ми їх не замкнули, він міг відчинити їх, штовхнувши лапою. Я прошепотів: „А раптом цей тип зараз зайде до будинку?”. Вона хитнула головою. Вона сіла на ліжко і склала руки. Вона виглядала радше пригніченою, ніж наляканою, і сиділа непорушно, опустивши голову. А я, я думав, що тип всядеться у вітальні і ми не зможемо вийти з будинку, обминувши його. Але я зберігав холоднокровність. Я не раз бував у таких ситуаціях, уникаючи знайомих, бо раптом відчував втому й нездатність вести з ними розмову. Я переходив на інший бік вулиці або ховався у під’їзді, очікуючи, поки вони пройдуть. Якось я навіть вискочив на вулицю через вікно, на першому поверсі, втікаючи від гостя, який прийшов без попередження. Я знав багато будинків із подвійними виходами, їх список є у мене в чорному блокноті.
Дзвінки припинилися. Пес замовк. Я бачив з вікна, як чоловік рушив до машини, що стояла напроти ґанку. Досить високий брюнет, у шубі. Він нахилився до машини і щось говорив тому, хто сидів за кермом, але чийого обличчя не було видно. Потім він сів до авта і воно

читати