Завантажити

собі ставитиму їх пізніше, ці питання. Справді, три-чотири роки потому, я опинився ввечері, в машині, на площі Мірабо і побачив перспективу вулиці Конвенту, яка відкрилася преді мною. Мені примарилося, що треба просто вийти з машини, покинувши її у пробці, і пішки рушити тією вулицею. Нарешті на відкритому повітрі, у стані невагомості. Я легким кроком йтиму правим тротуаром. Дорогою я зайду й поставлю свічку в церкві Сен-Крістоф, на Жавелі. А трохи далі опинюся між кафе і входом на станцію метро. Гарсон не здивується моїй появі і, навіть якщо я нічого не скажу, принесе два Куантро і поставить чарки одну напроти одної. Я подзвоню до тієї квартири, щоб забрати її речі. Проблема тільки в тім, що я точно не пам’ятав номер будинку і що в цій частині авеню Фелікса Фора всі вони занадто схожі один на одного, щоб мені пощастило впізнати той, де ми були. Того ж вечора мені почувся її голос, трохи хриплий: „…стара пані, у якої я знімала кімнату”, і цей голос здався мені таким близьким… Стара пані… Я гортав довідник вулиць, щоб відшукати номер. Пригадую, що ми проходили повз готель і велику вітрину, де я з подивом побачив ряди телефонних апаратів, які вилискували в темряві. Якогось полудня, коли їй треба було на пошту, вона призначила мені зустріч у кафе, біля метро, і я пройшовся перед тим по авеню Фелікса Фора у бік будинку, куди ми проникли були, того вечора, як квартирні злодії. На тротуарі біля дівчачої школи батьки чекали закінчення уроків. Довідник вулиць підтвердив мої спогади. „Телефони Бургундер”. Готель „Авіасьйон”: він був до будинку, це я пам’ятаю точно. Але дівчача школа, у номері 56? До чи після будинку? У всякому разі, він стояв до перехрестя з вулицею Дюрантон. Я хотів був переконатися на місці. Але навіщо? Всі ці будинки занадто подібні. „…стара пані, у якої я знімала кімнату”. У довіднику, у будинку № 62, була якась мадам Боле.
Вона простягнула мені книгу в червоній палітурці – „На службі у королеви” Ентоні Хоупа, – щоб я поклав її до сумки, разом з програвачем і платівками. Я запитав, чи вона її читала. Так, першого разу, в дитинстві, до кінця, нічого не зрозумівши. Пізніше, вона читала окремі глави, навмання. Було біля дев’ятої. Ґарсон сказав, що кафе зачиняється. Ми опинилися надворі під дощем. Я ніс сумку і одна з кишень її пальта випиналася через усі ті папери, які вона туди запхала. Ми довго чекали поїзда метро і ще довше пересадки на станції Ламот-Піке. В такий час вагон був порожнім. Вона рилася в кишені і відбирала щось схоже на візитні картки. Помітивши, що я спостерігаю за цим з певною цікавістю, вона сказала, усміхаючись: „Я покажу тобі… Ти побачиш… Але це не дуже цікаво…”. Перспектива повернення на Монпарнаську вулицю, схоже, не викликала у неї захвату. Саме того вечора, в метро, вона вперше натякнула на будинок у провінції, куди ми могли б поїхати, але їм про це не треба говорити. „Їм” – це значить Агхамурі і тим, з ким він знався, - Дювельзу, Марсіано, Шастаньє… Я запитав, чи Агхамурі знає, що вона жила на авеню Фелікса Фора. Ні, не знає. Вони познайомилися вже потім, в університетському містечку. Він також не знає про існування маєтку, у провінції, про який вона говорила. Маєток кілометрів за сто від Парижа, - уточнила вона. Ні, ні Агхамурі, ні інші жодного разу не приходили з нею на пошту по листи „до запитання”. „Тільки я знаю твої таємниці”, - сказав я. Ми долали довгий коридор на станції Монпарнас і були єдиними на механічній доріжці. Вона взяла мене під руку і поклала голову на плече. „Сподіваюсь, ти вмієш берегти таємниці”. Ми дійшли бульваром до ресторану „Дом”, потім повернули праворуч і рушили вздовж муру кладовища. Вона тягнула час, щоб не натрапити у холі готелю на Агхамурі та інших. Передусім на Агхамурі. Я мало не запитав, чому вона почувається зобов’язаною перед ним, але, подумавши, зрозумів, що це зайве. Здається, у той час я вже усвідомив, що ніхто ніколи не відповідає на запитання. „Треба дочекатися, доки в холі згасять світло, щоб увійти, - сказав я невимушеним тоном. - Як того разу, коли ми були у квартирі… Але нас може побачити нічний черговий”. При наближенні до готелю я відчував, що їй стає моторошно. Аби нікого не виявилося у холі, думав я. Її неспокій почав передаватися мені. Мені вже вчувався металевий голос Поля Шастаньє: „А що це ви транспортуєте у сумці?”. Вона завагалася, коли ми повернули на Монпарнаську вулицю. Була майже одинадцята. „Почекаємо ще?” – запитала вона. Ми сіли на лаві, на алеї посеред бульвару Едгара Кіне. Я поставив сумку біля себе. „Це справжня дурість, що ми лишили світло у квартирі”, - сказала вона. Я здивувався, що вона надає цьому такого значення. Але тепер, по стількох роках, я краще розумію раптовий сум, який затьмарив її обличчя. Мене теж огортає дивне відчуття від думки про всі ті лампи, які ми забули згасити там, куди більш ніколи не повернемося… В цьому не було нашої вини. Щоразу доводилося зникати швидко і крадькома. Я певен, що у маєтку, в селі, ми теж десь лишили не вимкнене світло. А може, саме я був єдиним

читати