Завантажити

про Денні і це мене вже гнітило. Мені не було чого йому сказати. І потім я ніколи не вмів до ладу відповідати на запитання.
Вийшовши на вулицю, я не втримався, щоб знову не подивитися на них, крізь шибку. І сьогодні, коли я це пишу, мені здається, що я досі спостерігаю за ними, стоячи на тротуарі, ніби я нікуди звідти так і не пішов. І скільки б я не придивлявся до „Жоржа”, про якого мені казали, що він „небезпечний”, у мене вже нема відчуття тривоги, яка мене проймала, коли я стикався з цими людьми у холі готелю „Унік”. Поль Шастаньє, Дювельз і Жерар Марсіано навіки завмерли, повернувшись до „Жоржа” і все ще готують, як говорив Агхамурі, якусь „темну справу”. Вони погано скінчать, десь у тюрмі, або загинуть у розборці. Агхамурі, сидячи на бильці крісла, мовчить і тільки стривожено дивиться на них. Саме він якось мені сказав: „Уважайте. Вони можуть втягнути вас у дуже темні справи. Раджу вам порвати з ними, доки не пізно”. Того вечора ми домовилися зустрітися біля факультету на вулиці Сансьє. Він хотів, щоб ми „порозумілися”. Але мені здавалося, що він хотів залякати мене, щоб я більше на бачився з Денні. І нині, він теж досі там, за шибкою, навіки, і його тривожний погляд завмер на інших, поки вони про щось тихо змовляються. І мені у свою чергу хочеться йому сказати: „Вважайте”. Я нічим не ризикував. Але у ту епоху я цього не усвідомлював ясно. Мені знадобилося кілька років, щоб усе зрозуміти. Якщо я точно пригадую, у мене все ж було якесь неясне передчуття, що жоден з них не зможе штовхнути мене на „криву доріжку”. Лангле, коли допитував мене на набережній Жевр, сказав: „У вас справді дуже дивні зв’язки”. Він помилявся. На всіх цих людей, які трапилися мені на життєвому шляху, я насправді дивився звіддалік. Тієї ночі, я вже не пригадую, скільки я простояв перед вітриною готелю, спостерігаючи за ними. У якийсь момент Агхамурі підвівся і зробив кілька кроків у бік вікна. Він мав помітити, що я стою на тротуарі і стежу за ними. Я не ворухнувся ні на міліметр. Нехай він навіть вийде до мене на вулицю. Але його очі були порожні, він мене не помічав. Той, кого звали „Жорж”, - найнебезпечніший, як вважалося, - теж підвівся і підійшов до Агхамурі, важкою ходою. Вони стояли за кілька сантиметрів від мене, за шибкою, і „Жорж” зі своїм місяцеподібним лицем і недобрим поглядом, теж не бачив мене. Може, шибка була непрозора, дзеркальна, з іншого боку. Чи просто між нами вже були десятки й десятки років, і вони застигли в тій епосі, посеред готельного холу і ми вже були, я і вони, у різних пластах часу.












Я рідко коли наперед записував свої зустрічі у чорному блокноті. Я щоразу боявся, що людина не прийде, якщо я завчасно зафіксую час і день нашої зустрічі. Не варто бути таким уже певним у майбутньому. Як казав Поль Шастаньє, я тримався осторонь, не виявляв себе. У мене було відчуття, що я веду якесь підпільне життя, а за такого способу існування, ми уникаємо того, щоб лишати сліди або ж занотовувати чорним по білому, що робимо. Однак, цей запис існує, він на середині однієї зі сторінок записника: „Вівторок. Агхамурі. 1900. Сансьє”. Ця зустріч не мала для мене ніякої важливості і мені тепер ніяково, що вона увічнена чорними літерами на білому папері.
Це було, здається, через два-три дні після нашого пізнього приходу до готелю „Унік”, коли я ніс сумку з програвачем. Я був здивований, отримавши листа від Агхамурі на адресу вулиця Од, № 28, де я винаймав кімнату. Як він довідався про мою адресу? Через Денні? Я багато разів приводив її до себе на вулицю Од, але, здається, набагато пізніше. Мої спогади нечіткі. Агхамурі написав у листі: „Не говоріть нікому про нашу зустріч. Особливо Денні. Це має лишитися між нами. Ви зрозумієте чому”. Оце „ви зрозумієте” стривожило мене.
Було вже темно. Я чекав його, походжаючи вздовж пустиря поряд з новою будівлею університету. Того вечора я взяв із собою чорний блокнотик і, щоб згаяти час, занотовував написи, які ще лишалися на кількох будівлях чи складах, навколо пустиря, і які мали зникнути. Ось мої записи:

Брати Сомме - Шкури і шкіри
Блюме (Б.) і син. Посередники. Шкіряна торгівля
Чинбарне виробництво Божансі
Торговий дім Мартен. Зелені шкіри
Просолювання „Паризький шкіряний ринок”

Доки я записував ці прізвища, я відчував наростаючу тривогу. Здається, про це свідчить мій почерк – нерівний, під кінець майже нерозбірливий. Олівцем було дописано, вже рівними літерами:

Лікарня Ста дівчат

Є така пристрасть, коли хочеш довідатися про все, що стояло, у різні часи й епохи, на тому чи іншому місці Парижа. Цього разу мені здавалося, що я вдихаю огидний запах шкур і зелених шкір. Пригадалася назва документального фільму, який я дивився ще дитиною і який запам’ятався на все життя –Кров звірів. Тварин забивали на бійнях Вожирар, Вілет, і потім привозили сюди їх шкури, на продаж. Тисячі й

читати