Завантажити

Він досить глибоко знав творчість Бодлера і навіть попросив почитати мої записи про Жанну Дюваль.
- Все одно у неї є нові документи, отже, їй уже не потрібен той студентський квиток… Але не говоріть їй, що саме я вам усе розповів…
Він так хвилювався, що я вирішив зробити це для нього, хоча й не уявляв собі, як саме. Я б не дозволив собі залізти до сумки Денні. На початку, коли ми ходили разом на пошту, вона показувала там якесь посвідчення. Невже воно було на ім’я Мішель Агхамурі? Невже це прізвище стояло на підроблених документах, які їй дістали люди з готелю „Унік”? І хто саме зробив їй цю послугу? Поль Шастаньє, Дювельз, Жерар Марсіано? Мені здавалося, що це був „Жорж” із місяцеподібним лицем і крижаними флюїдами, старший від інших, бо вони всі його побоювалися, у чому мені якось зізнався Поль Шастаньє, сказавши, коли я запитав у нього: „Ви ж розумієте, він, так би мовити, зовсім не хлопчик з церковного хору…”.
- Здається, у вас з дружиною квартира в районі Будинку радіо…
Я подумав, що він сприйме це як безтактність. Але ні. Він усміхнувся і в мене було відчуття, що йому полегшало, коли я зачепив цю тему.
- Так… зовсім маленька квартира. Ми з дружиною хотіли б вас запросити, але за умови, що на час, поки ми там будемо, ви забудете, що я знаюся з Денні і з іншими, буваю в готелі „Унік”…
Він промовив „там будемо” як назву далекої нейтральної країни, де на нас не чигає жодна небезпека.
- Насправді – сказав я, - досить перейти на інший бік Сени, щоб усе забути, усе лишити за плечима.
- Ви справді так вважаєте?
Я добре бачив, що він шукає підтримки. Здавалося, він відчував до мене довіру… Кожного разу, як ми були віч-на-віч чи йшли разом від площі Монж на Монпарнас, ми говорили про літературу. Він не міг говорити про літературу з людьми з готелю „Унік”. Я погано собі уявляю, що Поль Шастаньє, чи Дювельз, чи „Жорж” могли б перейматися долею Жанни Дюваль. Можливо, Жерар Марсіано? Він якось мені признався, що хотів би займатися живописом і знав один „артистичний бар” на вулиці Деламбр – „Бутон троянди”. Багато років потому, в досьє, яке мені передав отой Лангле, я побачив довідку поліції про Марсіано, з двома антропометричними фото у фас і профіль, і „Бутон троянди” був у переліку місць, куди він учащав.
Він підвів на мене погляд.
- На жаль, перейти на інший бік Сени не досить.
І в нього на лиці знову була ніякова усмішка, яка за секунду-дві мала згаснути.
- Денні не одна. Я теж, Жане, потрапив у небезпечну трясовину…
Він вперше називав мене на ім’я і це мене зворушило. Я мовчав, щоб не перебити його. Я боявся, що будь-яке моє слово урве його зізнання.
- Я боюсь повертатися в Марокко. Там буде не краще, ніж у Парижі. Досить дати втягнути себе в цю систему, а потім уже дуже важко виплутатися…
Про яку систему він говорив? Якомога лагіднішим голосом, на межі шепоту, я все ж навмання запитав у нього:
- А хіба в університетському містечку вам щось загрожувало?
Він насупив брови і прибрав старанного виразу, який він, мабуть, мав на лекціях в університеті, на вулиці Сансьє, щоб додати собі впевненості й виглядати, як простий студент.
- Ви знаєте, Жане, там якась дивна атмосфера, у марокканському гуртожитку… Часто поліцейські перевірки… Там стежать за студентами з точки зору їх політичних поглядів. А деякі студенти підтримують опозицію до марокканського уряду… і Марокко попоросило Францію наглядати за ними… Отак…
Скидалося на те, що йому стало легше, що він сказав мені це. Він важко дихав. Отак. Після такого вступу йому, мабуть, було легше перейти до головного.
- Якщо коротко, я опинився в делікатній ситуації… Між тими й тими… Я маю контакти з людьми з обох таборів… Хтось може навіть подумати, що я веду подвійну гру… Але насправді все набагато складніше… Бо, по правді, подвійна гра - річ неможлива…
Він, мабуть, мав рацію, бо надавав своїм словам такої ваги… На диво, ця фраза засіла у мене в пам’яті, і коли я бував один, не вдома, вночі й переважно у деяких районах на заході міста – особливо одного вечора, біля Будинку радіо, – мені вчувався далекий голос Агхамурі: „По правді, подвійна гра - річ неможлива”.
- Я був не досить обачним… Дав себе втягнути у безвихідь… Ви знаєте, Жане, люди, які бувають у готелі „Унік”, мають тісні зв’язки з Марокко…
Час ішов і в кафе було дедалі більше гамору і ще більше людей вечеряли за столами, напроти нас. Агхамурі говорив тихим голосом і я чув не все, що він казав. Так, готель „Унік” був точкою перетину деяких марокканців і французів, які „вели з ними справи”… Але які саме „справи”? „Жорж” з місяцеподібним лицем, щодо якого Поль Шастаньє уточнив, що „він зовсім не хлопчик з церковного хору”, мав у Марокко готель… Поль Шастаньє довго жив у Касабланці… А Марсіано там народився… А він, Агхамурі, опинився серед цих людей через одного марокканського друга, який бував в університетському містечку, але насправді працював у

читати