Завантажити

Потому я часто проходив тим боком бульвару, де були „Руаяль Сен-Жермен” і готель „Таранн”, але їх уже не існувало, так, ніби декорації злочину було замінено, щоб він швидше забувся. Минулого тижня я помітив, що зникла навіть лава біля зупинки таксі, де ми сиділи того вечора, Денні і я.
- Жаль… Я могла б підійти до нього і сказати, що мене звуть Денні, як його вірш…
Вона розсміялася. Справді, цей поет, судячи з того, що я читав, і з його привітного вигляду, точно виказав би люб’язність і трохи поговорив би з нами. Я часом повторював, на вулиці, коли йшов кудись сам, його рядки:

Якщо я вмру, нехай вдова
Йде на Жавель, там, де Цитрина…

Церква Сен-Крістоф на Жавелі. Ми якраз поверталися звідти, побувавши, як завжди, на пошті з листами „до запитання”. Я хотів, поки ми йшли, переказати їй розмову з Агхамурі про „брудну історію”, яку він згадав і яка її стосувалася, але я добирав слова чи, скоріше, тон, яким це слід було сказати, легкий тон, майже жартівливий, щоб не сполохати її… Я боявся, що вона упреться – як казали у певному середовищі й у готелі ”Унік” – і між нами виникне ніяковість.
Ми збиралися повернути на вулицю Ренн, щоб пройти до Монпарнасу. Але на початку цієї прямої, довгої й сумної вулиці, яка губилася за горизонтом – Монпарнаська вежа тоді ще не отьмарювала її, вивищуючись своєю темною масою, – я зупинився і хитнувся назад. Я запитав, чи вона має намір повернутися до готелю „Унік”.
- Мені треба бачити Агхамурі, він дістане мені документи.
Це була нагода все прояснити. Я ще кілька секунд вагався. А потім:
- Які документи? На ім’я Мішель Агхамурі?
Вона спантеличено подивилася на мене, завмерши на тротуарі, якраз біля входу до універсаму „Монопрі”, де раніше був занедбаний сквер, колонізований десятками безпритульних котів.
- Це він тобі сказав?
- Так.
Її обличчя посуворішало і я подумав про Агхамурі. Якби він у цю мить був поряд, вона могла б його вдарити. Потім вона знизала плечима і сказала байдужим тоном:
- Це може здатися дивним, але насправді все дуже просто… Мішель позичила мені свій студентський квиток… Я загубила документи і тепер треба довго ходити й клопотатися, щоб отримати дублікат свідоцтва про народження… А народилася я в Касабланці…
Чи це був збіг? І вона була пов’язана з Марокко.
- Він пояснив мені, що тобі дістали підроблені документи.
Я сказав „дістали”, бо не знав, як насправді прізвище чоловіка з місяцеподібним лицем, якого інші називали „Жорж”, і це було чи то ім’я, чи то прізвисько, чи то прізвище.
- Та ні, зовсім не підроблені. Ти маєш на увазі Рошара? Того, що часто буває в готелі?
- Того, кого називають „Жорж”.
- Це він і є, - сказала вона. – Рошар… Він часто їздить до Марокко… У нього готель у Касабланці. І оскільки я там народилася, він дістав мені тимчасові документи… Доки я отримаю справжні…
Ми не пішли вулицею Ренн. Можливо, від перспективи походу на Монапарнас цією довгою похмурою вулицею і повернення до готелю „Унік” їй теж було моторошно. Ми рушили в бік Сени.
- Агхамурі сказав, що тобі потрібні підроблені документи, бо ти втрапила у брудну історію.
Ми саме проходили повз інститут мистецтв. На тротуарі юрмилися студенти. Вони чомусь раділи. У одних були музичні інструменти, інші були вдягнені у різні костюми – мушкетера, каторжника, - або мали голі тулуби, розмальовані у різні кольори. Як індіанці.
- Він сказав тобі „у брудну історію”?
Вона пильно дивилася на мене, насупивши брови. Здавалося, вона не розуміла. Студенти, навколо нас, щось вигукували і грали на своїх інструментах. Я пошкодував про вимовлені слова: підроблені документи, брудна історія. Адже ми могли бути такими ж, як ці веселі студенти, що перегородили нам дорогу… Вони запрошували нас на свою вечірку. На „Бал чотирьох мистецтв”. Ми ледве визволилися з їх тісного гурту і їхні голоси й музика поступово затихали у нас за спиною.
- Агхамурі навіть хоче, щоб я забрав у тебе студентський квиток на ім’я своєї дружини…
Вона розсміялася і я не знав, щиро чи силувано.
- І він іще й сказав, що я вплуталася у брудну історію? І ти йому повірив, Жане?
Ми йшли вздовж набережної і мені було легше від того, що ми біля Сени, а не на похмурій і задушливій вулиці Ренн. Тут принаймні був простір і я міг дихати. І мало автомобілів. Тиша. Було чути відлуння наших кроків.
- Він каже не знати що... Він сам вляпався у брудну історію… Він тобі не розповів?
- Ні.
Все це не мало ніякого значення. Єдине, що вартувало, це те, що ми йшли набережною, не cпитавши нічийого дозволу і нічого не лишаючи позаду. І ми навіть могли перейти Сену і заблукати в інших районах, і навіть поїхати з Парижа до інших міст чи іншого життя.
- Вони його використовують, щоб заманити в пастку одного марокканця, який часто приїздить до Парижа… Він не зовсім згоден з ними, але він дав себе втягнути у замкнене коло…

читати