Завантажити

знадобилася ця неправда, нехай незначуща? А це ім’я - Мірей Санп’єррі? Тепер запізно розгадувати, хіба що уві снах, де різні пласти часу сходяться і де я можу розпитувати її, після того, що довідався з досьє отого Лангле. Але все марно. Вона мене не чує й мене огортає оте дивне відчуття втрати, коли вам сняться друзі, що померли, але ви їх однак бачите, уві сні, зовсім поряд.
- І де ти була весь цей час?
Він стояв перед нашим столом. Він приніс дві чарки Куантро, певен, що у нас ті ж смаки.
- Я робила спроби знайти роботу…
Він повернувся і кинув у мій бік іронічний погляд, ніби не дуже вірив її словам і дав мені це зрозуміти.
- Вона нас навіть не познайомила. Андре Фальве…
Він потиснув мені руку і далі усміхався. Я промимрив:
- Жан.
Мені завжди було ніяково представлятися і входити до чийогось життя так різко, майже по-військовому, ніби стаючи струнко. Щоб усе це було не так бучно, я не називав прізвища.
- І знайшла?
У його погляді було щось більше, ніж іронія. Він говорив з нею, як з дитиною.
- Так. Роботу секретаркою… з ним…
Вона вказувала на мене.
- Секретаркою?
Він хитав головою, удаючи захоплення.
- Бо тут люди цікавилися, де ти. І навіть дуже допитувалися про тебе, але можеш бути спокійною… я не балакучий… Я сказав, що ти виїхала за кордон…
- Правильно зробив.
Вона дивилася довкола, ніби щоб переконатися, що в ресторані нічого не змінилося. Потім повернулася до мене:
- Тут дуже спокійно…
Ми почувалися ніби осторонь усього, мов у схованці, де нас ніхто не знайде, бо вхід було завішено цупкою червоною шторою. Чоловік і жінка з-за столу, у глибині зали, непомітно пішли і тепер мені вже ніяк буде довідатися, хто вони.
- Так, дуже спокійно. Ти забула, що сьогодні ресторан не працює…
Він рушив до бару і, перш ніж штовхнути двері до кухні:
- Я сьогодні нікого не чекав на вечерю… попереджаю: їстимете, що є…
Вона нахилилася до мене так, що ми торкалися одне одного лобами. Вона прошепотіла:
- Він дуже хороший… Нічого спільного з тими, з готелю „Унік”… Можеш йому довіряти…
Я в ту мить не зрозумів, чому вона мене заспокоювала. Ім’я і прізвище цього Андре Фальве є у досьє, яке мені передав Лангле, і що за дивне враження щоразу, коли ви довідуєтеся щось нове, по двадцяти роках, про людей, з якими колись зустрічалися… Ви нарешті розкодовуєте, завдяки секретному ключеві, все, що ви переживали у сум’ятті, не розуміючи, що до чого… Ви їдете в машині, вночі, без вогнів, і скільки б ви не вдивлялися, припавши до шибки, у темряву, ви не бачите жодного орієнтира. Втім, хіба ви так уже переймалися метою подорожі? По двадцяти роках ви їдете тією ж дорогою, удень, і бачите, нарешті, усі подробиці пейзажу. Але до чого це? Вже пізно, вже нікого не лишилось. Андре Фальве, член банди Стефані. Ув’язнення у центральній тюрмі у Пуассі. Розводив собак на продаж у Поршевілі. Адміністратор у „Керрол’з біч” у Ла Гаруп. Ресторан „Ла Пассе”, бульвар Гувйон де Сен-Сір. Ресторан „Севіньє”, вулиця Бланш.
- Треба частіше сюди приходити, - промовила вона.
Ми потім бували там ще кілька разів. Зала вже не була безлюдною, як першого вечора, але за всіма столами сиділи дивні відвідувачі, як мені здалося, зовсім не з цього кварталу. Деякі стояли біля бару і розмовляли зі згаданим Андре Фальве. Дехто з них згадується у досьє, отриманому від Лангле. Прізвища, просто прізвища, які я б охоче навів тут, про всяк випадок, але мені бракує снаги. Я зроблю це пізніше, з почуття обов’язку. Хто зна, краще завжди посилати сигнали. Світло було неначе завуальоване, ніби лампам не вистачало струму. Чи, може, згаданий Андре Фальве навмисне створив затишнішу атмосферу. Тепер, коли я це написав, у мене сумнів. Світло було таким самим, як і у квартирі на авеню Фелікса Фора, куди вона мене повела якогось вечора, і як у будинку в маєтку Барбері, у Фейєз, коли смеркалося. Неначе лампи з часом тьмянішали. Але раптом ви ніби відчуваєте поштовх. Вчора я йшов один вулицею і враз ніби розітнулася вуаль. Ні минулого, ні теперішнього, час завмер. Довкола панує справжнє світло. Близько восьмої вечора, літо, і в нижній частині вулиці Бланш іще сонце. На тротуарі, біля ресторану, пару столиків. Двері широко розчахнуті на вулицю з зали долинає гамір. Ми сидимо за столиком на тротуарі, Денні і я. Ми мружимося від сонця.
- Треба буде показати тобі готель, де я жила, - каже вона мені.
- У двадцять третьому номері?
- Так, у двадцять третьому.
Її, здається, не дивує, що я знаю номер.
- Але це не готель.
Вона нічого не каже, але це нічого. Вона хотіла б пройтися кварталом, доки не смерклося. Але нам нікуди поспішати. Завдяки літньому часові ще буде світло, навіть о десятій. І мені навіть здається, що буде біла ніч.







Щойно я був у книгарні на вулиці Одеон. Вже смерклося. Я знайшов на

читати